Тернистий шлях українського Православ”я ч.7
Вівторок, 24 червня 2008 р.

Чи правочинним був акт 25-26 червня 1994 року?

Переважна більшість тих, хто офіційно висловився з цього приводу, зокрема тоді навіть шановний лідер Української Правничої Фундації Сергій Головатий, відповіли негативно. Зареєструвавши влітку 1992 року УПЦ КП, Рада у справах церков при Кабінеті Міністрів України юридично скасувала УАПЦ.

Генеральний Прокурор 26 липня оскаржив здійснену таким чином ліквідацію як неправочинну з таких міркувань:

Реєстрація чи ліквідація релігійної організації (в даному випадку УАПЦ) здійснюється у відповідності до їх власних настанов. Зокрема, ці питання розв’язує Помісний Собор УАПЦ, який не скликався. Згідно з Статутом про Управління УАПЦ він проводиться Патріархом або намісником Престолу. Але на час здійснення т. зв. «Всеукраїнського Собору» 25-26 червня 1992 р. Патріарх Мстислав не давав згоди на його скликання, тобто на ліквідацію УАПЦ.

Помісний Собор міг бути скликаний Синодом єпископів УАПЦ, проте процедура обрання делегатів та їх кількість на Собор повинна була встановлюватися Патріархом і Синодом єпископів. Ця норма Статуту також була не дотримана.

УПЦ теж не брала участі у виробленні рішення про «об’єднання» її з УАПЦ.

Перед своїм «об’єднанням» УАПЦ і УПЦ не оголосили про свій розпуск, самоліквідацію.

Зареєструвавши об’єднання УАПЦ і УПЦ, Рада у справах релігій грубо втрутилася у діяльність релігійних організацій, порушивши вимоги ст. 50 Конституції України і ст. 5 Закону Держави про свободу совісті та релігійні організації.

Висновок Генерального Прокурора гласив: «Скасувати постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1992 року «Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української Автокефальної Православної Церкви» як таку, що не відповідає чинним законам України». Але Рада махнула рукою на цей протест. Він залишився поза увагою й громадськості.

Генерального Прокурора Шишкіна, який опротестував «об’єднавчий собор» через рік звільнили з посади. Отже, виходить, що УПЦ-КП — за своєю суттю державно-нардепівська церква. І справді, творець її - екс-президент Л. Кравчук, а головні тодішні виконавці головних ролей — Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (її регент — тоді нардеповець А. Зінченко, злісний ненависник УАПЦ), Філарет — мирянин (після розжалування), Вища церковна Рада — переважно нардепівці, добра частина яких греко-католики, котрим більше личило б добиватися незалежності від Риму і об’єднуватися з римо-католиками України, а не втручатися у справи православних конфесій,

Насправді, ніхто Філарету і нардепівцям не забороняв творити в демократичній країні нову релігійну громаду. Але це не давало її права нищити інші церкви, скажімо, УАПЦ чи навіть УПЦ-МП, чинити в них розбій. Вони й не можуть безкарно захоплювати кошти всіх віруючих, які нікому з них не належать, бо це власність всіх пожертводавців. Такий стан речей не робить шани ні філаретівцям, ні уряду держави, який закриває очі на ці безчинства.

Це кричуще порушення прав і релігійних свобод громадян, що непокоїть не тільки українську, але й світову громадськість. У лютому 1993 р. в Украї¬ну прибула делегація Конференції Європейської та Всесвітньої Ради Церков на чолі з митрополитом Константинопольського патріархату Ієремією. Члени делегації осудили протиправні дії філаретівської кліки. Висновки делегації стали надбанням гласності в Україні й поза її межами.

Автор: Олекса Новак, © Uaoc.Net
Фото: З колекції Прес-служби Патріархії УАПЦ

Дивіться також початок: