Значення церковних канонів в житті Церкви
Понеділок, 29 вересня 2008 р.
Яка найбільша заповідь у законі? З таким запитанням звернувся до Христа Спасителя один законник єврейський. Христос дав йому належну відповідь на це запитання: «Люби Бога — це перша найбільша заповідь, а друга подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе; на цих двох заповідях стверджуються ввесь закон і пророки.»
Але для чого єврейський законник дав таке запитання Христу? Для законників єврейських, власне кажучи, байдуже було, яка насправді з заповідей Мойсеєвих була найбільша. Це була тема лише для їхніх дискусій, і він запитав Христа про це лише для того, щоб Його спокусити, щоб побачити, що Він на це відповість. Бо ці законники однаково зневажали всі заповіли Божі, закрили їх грубим пластом своїх канонів, переказів від батьків, і власне їх пильнували, і ними підміняли заповіді Божі.
В цьому й докорив їх Христос, коли вони раз запитали Його: Чому ученики Твої порушують перекази від батьків, не вмивають рук, коли їдять хліб? Христос на це їм так відповів: А ви для чого порушуєте заповідь Божу ради ваших переказів? Бо Бог заповів: Шануй батька і матір, а ви кажете: коли хто скаже батькові або матері: даю на храм те, чим би ви користувались від мене, тому вільно не шанувати батька й матері, і так знівечили ви заповідь Божу задля переказу вашого.
Любі брати і сестри! І сучасні християнські законники - а їх так багато між керівниками церкви та їхні прибічники, докоряють нашій Українській Церкві за те, що ми ніби порушуємо канони, цебто перекази Отців, і на цій підставі обвинувачують нашу церкву в єретицтві, цебто, що ми ніби відійшли від православної віри, що ми «безблагодатні», що наші таїнства не дійсні і т. і. Але коли б навіть порушили перекази отців, як це робили ученики Христові, а не порушали заповітів Божих, то чи заслуговуємо ми докору в єретицтві?
Ми, браття, повинні бути свідомі, повинні ясно відрізняти заповіді Божі — незмінні, вічні — від наук і переказів людських у справах віри, що є тимчасові і підлягають змінам; повинні йти за Христом, а не за законниками, і коли ми додержуємо заповіти Божі, ніхто нам не сміє докоряти єретицтво, порушення віри, хоч би ми й порушали, чи зміняли закони людські, як це робили й ученики Христові й Він сам. І тільки ці можуть за порушення переказів людських докоряти в єретицтві, хто, як каже Христос, зневажає заповідь Божу ради звичаю людського. Отже заповіді Божі є: і відносно віри і моралі-життя; і ті і ті містяться в св. Письмі. Заповіді Божі, відносно віри, що зовуться «догмати віри», стисло складені й записані в «символ», цебто, ознаку, прапор нашої віри, і хто порушує ці догмати віри, той є єретик, цебто, відступник від віри.
Але ніхто, ні навіть самі московські законники не докоряли нам — українцям, що ми в чому-небудь порушили догми віри, що ми відійшли від символу віри. Навпаки, всі вони відверто визнають, що ми з цього боку цілком православні. Так само й заповіді Христові, відносно моралі-життя. Ніхто не докорив нам і те, що ми свідомо відкидаємо ті, чи інші заповіти Христа, чи апостолів, відносно християнського життя. Навпаки, я тут навіть хотів би відзначити, як нівечили Христові заповіді про любов московські законники, ради виконання своїх канонів, переказів людських.
Хіба не брутальним порушенням заповітів Христових було з їхнього боку гоніння на нашу рідну мову, на наших пастирів, на наше всецерковне відновлення ієрархії, на нашу автокефальність, лише на тій підставі, що ми, ніби то, порушуємо перекази Отців, цебто, церковні канони? Але про це я тут говорити не буду, а лише ще раз зазначу, що заповіді Христові, і що до віри, і що до моралі, ми пильно й непорушно додержуємо, і вже через це ніхто нас у єретицтві обвинувачувати не сміє, хоч би ми порушали науки й закони людські в Христовій церкві, за ради кращого виконання заповітів Христових.
Але які ж є в Церкві заповіти, чи перекази, чи закони людські? Це ті закони, що їх звуть «канонами», що їх сама церква в особах своїх соборів, чи окремих отців, утворила для свого керування на протязі свого життя, під різними його вимогами. З таких канонів найдавніші стали відомі під назвою «Правила св. Апостолів». Ніхто, навіть найбільш несвідомий, не може твердити, що правила ці написані, чи словесно передані, як переказ, самими апостолами, бо це було б явною неправдою.
Ні! Ці правила є просто збірка постанов, законів, вимог, що видавались у різних місцях, в різні часи, різними керівниками церкви, під вимогами церковного життя, для попередження ухилів від нього, для спрямовання його до кращого виконання заповітів Христових, на протязі 3-ох переших віків по Р. X. Вони названі «Правилами св. Апостолів» тільки через те, що ті невідомі керівники церкви, що цю збірку складали, думали, що правила ці відповідають духові Христової науки, і назвою апостольських хотіли надати їм більшої ваги.
Збірка цих правил припинилась, коли за складення церковних правил-канонів взялися відомі церковні собори, чи окремі св. Отці. Тільки 6-ий Всесвітній Собор, на прикінці 7-го віку по Р. X., зробив підсумки канонічної творчости попередніх часів, точно зазначив, — скільки правил, що передані під назвою Апостольських, і які правила Соборів і св. Отців він вважає дійсними й для життя церкви корисними, заборонивши надалі, під назвою апостолів, чи св. Отців, додавати до них ще нові правила, або їх зміняти. Але й цей Собор не тільки не заборонив дальшої канонічної творчости церкви, а ще сам подав приклад цієї творчости, дещо відкинувши із старих канонів, що він вважав за підроблене й невідповідне побожности й вимогам життя, а дещо змінив.
Так він зовсім відкинув теж давні т. зв. «Апостольські постанови», як підроблені, змінив 5-те і 40-ве правило св. апостолів про подружнє життя єпископів, заборонивши надалі одружування єпископів, і додав до попередніх ще своїх нових 102 правила.
І 7-ий (останній) Всесвітній Собор, хоч підвищив пошану до попередніх канонів, (майже надав їм значення св. Письма), визнав їх творами Св. Духа і підтвердив заборону їх зміняти, чи підробляти, — але й він не Припинив канонічної творчости, склавши сам нових 22 канони. Та й визнавши церковні канони творчістю Духа Святого, 7-ий Всесв. Собор ні в якім разі не міг цим сказати, що творчість Духа Святого вже з ним припинилась, бо Святий Дух вічно перебуває в церкві, — значить вічно буде творити, вічно нахиляти церкву й окремих її керівників до Божої творчости в усіх галузях церковного життя, і в галузі утворення нових канонів. Церква же на своїх соборах час від часу повинна тільки робити підсумки цій творчости, і корисне й відповідне вимогам церковного життя, стверджувати до вжитку, а те, що «затьмарює дивну красу Божественної науки» (пр. 2-ге, 6 Всесв. Соб.), виключити зі вжитку, як те, що вже відбуло свій час.
Отже московські владики та їхні прибічники якраз самі стоять на ґрунті єврейських законів і в небезпеці єретицтва, коли вони кричать, що канони також вічні і незмінні, як св. Письмо, задля них зневажають заповіти Христові, і нас, що вважаємо за необхідне під вимогами життя ті канони, що не відповідають цим вимогам, зміняти, ганьблять, як єретиків, і прирівнюють… але до кого вони нас мусять прирівняти? Не інакше, як до Христових апостолів, що не рахувались з переказами отців там, де не порушались заповіді Божі.
Та й поки церква Христова живе й існує, доти в ній працює й найвищий каноніст, що не рахується ні з якими законниками; цей каноніст — є церковне життя. Коли душею церкви є Св. Дух Животворчий, що завжди діє й невпинно творить життя, то яка може бути мова про незмінність канонів? Ті ж законники, що кричать про незмінність канонів, вони є не що інше, як гасителі духа, що проти них ап. Павло казав: Духа не гасіть! (Сол. 5, 19).
Отже саме життя церковне своїм поступом неминуче одні канони виключає із вжитку, другі висуває, бо воно ж і самі собори утворює, і тому, як казав один великий московський вчений (Болотов), все те, що відповідає церковному життю, є канонічне, а навпаки все те є антиканонічне, що церковному життю не відповідає. А коли людська байдужність і політика не дають можливости церковним соборам збиратись, то ясно, що єдиним чинником канонічної творчости в церкві мусить бути церковне життя.
В московській церкві (прим. на час виголошення проповіді) собори не збирались більше як триста років, а всесвітні собори, або навіть собори всієї східньої церкви, більше як тисяча років і не відомо, коли ще зберуться, — то невже церковне життя повинно припинитись, на них ждати? Так і думали московські законники, і змертвили, закам’яніли життя церковне, довели його до нерухомости, паралічу, як визнали й їхні письменники. Отже порушення церковних канонів за вимогами життя й утворення нових, особливо коли воно робиться волею і згодою всієї церкви, ні в якім разі не може вважатись порушенням віри, чи моралі, позбавленням церкви Божої благодати, коли це порушення і творчість ґрунтуються на заповітах Божих про любов до Бога і до брата свого, на яких, згідно слову Христа, стверджується весь закон і пророки.
І стара московська церква, навіть бувши в стані паралічу, все ж в поступі свого життя відкинула зі свого вжитку більшу половину старих церковних канонів, навіть з так званих апостольських правил, і ввела в своє життя багато нових. Власне навіть не вона сама їх ввела, бо своїм життям вона не керувала, а керувала церквою і вводила в її життя нові канони держава. Церковні керівники лицемірно втішали себе лише тим, що ніби непохитно церква тримається старих церковних канонів, хоч в самому синоді російському від них залишились лише палітурки, а по церквах — проїдьте ви хоч з одного краю до другого — ніде їх не знайдете, і рідко який із священиків їх навіть і бачив, і ще рідше їх читав…
Що ж це значить, що сучасні московські священики так завзято обвинувачують нас в єретицтві за те, що ми, в усякім разі не більше ніж вони, порушили церковні канони? А це не інше значить, як те, що ці священики ставлять себе відносно нас в положення єврейських законників, що спокушали Христа спокусливими запитаннями: «Яка найбільша заповідь в законі», та «чому ученики Твої не вмивають рук перед їдою», а на ділі самі зневажали всі заповіді Божі, підміняючи їх законами і звичаями людськими, і надаючи додержанню цих переказів важливішого значення, ніж Божим заповітам.
Та хоч би самі їх справді додержували, а то, як каже Христос про єврейських законників, «вони лише говорять, а не роблять, в’яжуть тяжкі ноші, що трудно їх носити, і кладуть їх людям на плечі, а самі й пальцем своїм не хочуть їх рушити». (Мат. 23, 4).
Ми ж, браття, церква наша свята, будемо непохитно триматися на тих Двох заповідях Христових — про любов до Бога і до братів своїх, що на них, за словом Христа, ввесь закон і пророки, цебто, вся віра і мораль держаться, і на них як на непохитному камені, будемо стверджувати й будувати своє церковне життя з його канонічною церковною творчістю, і будемо певні, що від православної віри ми не відходимо, хоч як сучасні законники будуть цим обурюватись, і шукати того, в чому б нас обвинуватити, чим нас спокусити.
Правда, Московська церква і не могла бути творчою навіть в канонічній галузі, бо вона сама собою не керувала, була під орудою держави, а її Синод був інституцією не церковною, не церквою утвореною, державним урядом. Наша ж Українська Православна Церква є всенародньо-соборноправна, вона сама собою керує, вона автокефальна, цебто, незалежна, не тільки від якої іншої церкви, але й від держави, і тому вона не тільки не гасить в собі духа, а навіть, як той розслаблений, що 38 літ лежав у паралічу, за словом Христовим, зразу встає, і виявляє всі сили духовного життя.
От чому, і повернення її до апостольського способу висвяти єпископа і всі інші засоби до визволення церкви від предковічного сну та нерухомости, не тільки не є порушенням духа канонів церковних, а є найканонічніше виявлення справжнього церковного життя, усуненням з нього того, «що затьмарює дивну красу Божественної науки».
Спитає хтось: А догмати? Чи й в догматах і моралі може бути вільна творчість? Так і в цій галузі безмежні простори для творчости, запевне не в утворенні нових догматів і заповітів життя, бо це заповіти Божі, — вічні, а в їх розумінні, в заглибленні в них своїм розумом, своєю волею. Тут безмежна галузь творчости, за словом Христа: Будьте звершені, як і Отець ваш Небесний!
Нехай же в вільних умовах повної і всебічної церковної творчости, живе і шириться, і підноситься, наша свята церква — на піднесення нашого народу, на спасіння наших душ. — Амінь!
Священномученик Василій,
митрополит Київський (Липківський)
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 13:28,
, links to this post
Патриарх Варфоломей прибыл в Армению
По приглашению Католикоса всех армян Гарегина ΙΙ Патриарх Константинопольский Варфоломей I прибыл 27 сентября в Армению для участия в торжествах освящения Святого Мира, сообщает Православие.ru со ссылкой на агентство «Ромфэа». В аэропорту Еревана Патриарха Варфоломея встречали Католикос Гарегин, представители государства, посол Греции в Армении.
Обратившись по прибытии к дружественному армянскому народу с братскими Патриаршими пожеланиями, Константинопольский Первоиерарх выразил удовлетворение тем, что уже третий раз находится на «возлюбленной армянской земле».
«Я особенно рад тому, что между Турцией, страной, где мы живем, и Арменией, страной нас принявшей, начался диалог», — подчеркнул Патриарх Варфоломей.
Источник: Патриархия.ru
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 11:32,
, links to this post
Ще один етап секуляризація скаутів
Найбільша асоціація франкомовних скаутів Бельгії відтепер не вважається католицькою
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 10:37,
, links to this post
Служіння народного митрополита Василя
В релігійному житті височать постаті. На великому історичному переламі ХХ ст. між епохою царської Росії і епохою диктатури большевизму він, священнослужитель і захисник віри зі щитом «не бійтеся» стоїть, як могутній дуб, закорінений глибоко в землю. Його шарпають холодні північні вітри, навколо нього наступають і відступають війська, над ним кряче і віщує негоду вороння,
навколо нього товпляться і віруючі, і суєтний люд, а він тримається корінням в рідній землі і простягує свої руки до вічного рідного неба. Люті вітри вічно січуть, а рідна земля і небо вічно рятує. І досі.
Василь Липківський народився 1864 – майже ровесник клясиків української літератури. Його розстріляно опівночі 27 листопада 1937 року і поховано у велетенській братній могилі, можна сказати – в народній могилі – уже одночасно з другим поколінням трудівників на ниві української культури.
Як священнослужитель, він реалізував себе і виявив усю могутність духу в час гонінь на віру і лютого убивання священнослужителів. Провидіння судило йому приймати важке для церковної людини рішення: відступити від вікових канонів єпископського свячення і відступити від церковної єрархії, з якою служив десятки років і терпів утискив від неї.
Монах Мартин Лютер розпочав війну проти папського Риму у віці за 30 років. Чеський протестант (проти німецької ієрархії) розірвав при народі папську булу – за 40 років. А протоієрей і богослов Василь Липківський пішов на ту важку дорогу, коли йому було вже за 50 років.
Усе це були люди великої, справжньої віри. І патріоти. Кожен з них стояв перед обличчям смерти і щохвилинно був готовий прийняти кострище.
Але віра зобов'язує бути одважним і йти дорогою Христа.
Провидіння судило йому «скинути тягар митрополичого служіння» під примусом влади. Але він важко пережив співучасть у цій лихій акції своїх людей, які прийняли «усвідомлену необхідність». Це був 1927 рік, уже готувалися масові репресії проти пастви митрополитової – проти українського селянства.
Звичайно, насильство було б застосоване до митрополита ще до суду над СВУ в 1930… І внутрішньо він вже був готовий.
Однак постає питання, чи мучеництво через страту було б важчим, ніж сувора бідність в цілковитій домашній ізоляції протягом десяти років, у маленькій сестриній кімнатці разом з паралізованою людиною у напівголоді…
Саме у цьому випробуванні чи не найбільше реалізував свої сили український народний митрополит: він скористався щілинкою в їхньому законі, який дозволяв писати листи закордон. Забігаючи наперед, скажу, що тією щілинкою скористалося покоління в'язнів сумління у совєтських концлаґерях, особливо на засланнях після концлагерів. Наглядачі різного ранґу не розуміли, як багато важить слово, навіть просіяне через цезуру.
У своїй келії він писав дрібним почерком свої проповіді до українського народу.
Важко сказати чи це були саме ті проповіді, які він виголошував сотні разів перед українськими селянами у тривожні роки після громадянської війни, коли народ сам фанатичний блиск його очей сприймав як заклик до опору владі антихриста, чи ті, які виголошував з катедри Софійського собору – останньої твердині УАПЦ. Радше ні, то були проповіді до українського народу поза часом, проповіді в уяві «згадуючи дні давні та роки вічні». То були слова, які повинен говорити український священик людям в неділі і свята – так і названо його книгу в традиційному найменуванні (очевидно вже після того, коли вони були зібрані в Канаді).
Чи міг собі уявити невтомний подвижник Духу, що ці проповіді через пів століття повернуться в Україну і стануть хлібом щоденним для тисяч священнослужителів, які шукатимуть їх, а заодно і його перекладів богослужбових текстів, і вважатимуть, що ті переклади найкращі, бо тоді, окрім знання української мови, був добрий рівень богословської освіти. В проповідях по суті ув'язненого митрополита відчувається напруга протиставлення безбожному світові та глибока тривога, без якої дух віри знижується до релігійної риторики.
Особливо глибоким і правдивим звучанням виділяється тема Зшестя Святого Духа на Апостолів, бо то пов'язане з найглибшим переживанням учасників творення Української Автокефальної Православної Церкви і спільною молитвою в Софійському соборі про Дар таїнства Духа Святого. Усі пережили ту спільну молитву так глибоко, що канонічні єпископські висвячення здавалися порожнім ритуалом.
Влада його не могла використати і не могла ліквідувати.
Історія усунення митрополита Липківського у нас часто подається мовою совєтської преси: підготовили Собор, зібрались єпископи, проголосували… Тією ж мовою подавали історію убивства Шварцбартом в Парижі Симона Петлюри: рахували кулі, описували убивцю, його виступи на суді… За цим сценарієм замітання слідів ішли, аж доки подія не стала в ряд засвідчених документально замовлених у Кремлі убивств Є. Коновальця, С. Бандери – постатей першого ряду…
Звичайно ж про внутрішню близькість митрополита Василя Липківського і Симона Петлюри і на полі релігійному, і на культурно-національному знали всі, не кажучи вже про ҐПУ. Симона Петлюру вбито 26.05.1926.
Митрополита Василя Липківського заарештовано вже 13 липня 1926. Закривають 2-гу Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яка проіснувала сім років і три місяці, щоб організувати третю – «радянський ліквідком»: («Ми через ваші голови зберем ваш собор» – казав Балицький). Через півтора місяця несподівано митрополита Василя Липківського, після звинувачень в тому, що його проповіді не відповідали радянській ідеології, а поведінка не відповідала вимогам ҐПУ, випускають на волю…
«Ті ж самі люди, але зовсім інший дух… Проєкти своїх ухвал та рада перше носила до ДПУ, і лише після ухвалення там записувала їх до свого протоколу, це вже була не вільна державна організація, а церковна філія ДПУ… Організацію ієрархії УАПЦ взяв на себе єпископ Ромоданів і справді виконав це завдання не гірше патріяршого заступника Сергія в Москві».
Отже, стосовно Митрополита, то ліквідація його не може бути демонстративною з огляду на його популярність у народі і на реакцію Заходу. Навпаки, його треба принизити, здискредитувати за допомогою його учнів, відкинути від церкви методом «чистки», а потім згасання під домашнім арештом…
Антихрист не любить пастирів серед громади вірних. Він не зносить чиєїсь доброї слави… «Але та надто показна і зворушлива зустріч, згадує Митрополит, – яку зробив мені народ і в Харкові і в Київі після мого звільнення, вже вирішила мою долю: мене треба було конче зліквідувати».
Очевидно, щось подібне подумала дружина Євгена Плужника Галина Коваленко після того, як студенти університету після вечора, де він читав їм свою поему «Галілей», винесли його на руках.
Дружина Миколи Зерова Софія, дізнавшись про овації, якими нагородили його студенти після блискучої лекції, скрушно похитала головою і сказала: «Боюсь, що це тобі даром не мине»…
Як тут не згадати тріюмфального в'їзду Христа в Єрусалим, пальмових гілок і криків «Осанна», адже це було за тиждень до розп'яття. Можливо, і участь Юди Іскаріотського потрібна була їм не задля впізнавання Того, Кого й так всі знали, як задля приниження Учителя, від Якого відступається учень… А хіба страх не привів до відступництва другого учня вірного Петра?
Страшно читати біографії сподвижників Митрополита Василя, використаних – і викинутих в небуття…
В усі хрестоматії мали б увійти прощальні слова Митрополита – за спогадом протопресвітера Димида Бурка:
«Важко було Соборові переступати через авторитет великого архипастиря, але, мовляв, обуха батогом не переб'єш: ҐПУ настоювало на своєму. Могильна тиша. Напружені погляди на Митрополита. Чекають його останнього слова. «Чого злякалися, почав він, чи не знали раніше, куди і задля чого йдете?
По нашій вірі Бог послав нам радість духовного відродження, але за нетвердість нашої віри Він посилає нам випробування. Хто могутніший за Бога, кого, крім Нього, маємо боятись? Не бійтеся, хто служить Богові і своєму народові. Не бійтеся, хто щиро хоче спасти свою душу. Не бійтесь і відганяйте сумніви. Не бійтесь, бо коли наша справа правдива й угодна Богові, нас ніхто не переможе. Не звертайте на побічні шляхи, не наважуйтесь на облудні манівці. Тільки відкритий і простий шлях є найкоротша дорога до Бога. На Нього наша надія, Йому слава, честь і поклоніння…»
Це говорилося в атмосфері ліквідації Церкви і в присутності тих, що вимагали послуху, поклоніння і цілковитої покори…
І тут постає питання, якою мірою Митрополит Василь був «аполітичний» і лояльний до влади, яка трималась на терорі і послухові?
Десятилітнє домашнє затворництво для людини творчої було даром Провидіння. Потрібно було ще раз прожити своє життя наодинці з книгою Святого Письма, зважити факти і побачити їх в духовному вимірі. Отже, митрополит творив свій духовний подвиг і залишив уже нащадкам порівнювати його з подвигом життєвим.
Як і більшість реформаторів, протопресвітер Василь Липківський не виношував гордих намірів. Син українського священика, він відчував фальш у переведенні мови з селянами зі зрозумілої на незрозумілу, як тільки це стосувалося думки вищої і важчої для розуміння. тобто справжній священик так чи інакше сам перекладає тексти на зрозумілу мову. Вже в середовищі братчиків, зокрема у молодого Шевченка була потреба перекладати на українську мову псалми Давидові і вводити церковно-слов'янізми в потік живої мови. Пилип Морачевський, не надіючись на дозвіл влади, переклав 4 книги Євангелій ще в 1862. Пантелеймон Куліш поклав собі переклад Біблії за справу свого життя, свідомо йдучи проти офіційної течії. За цими фактами стояли сотні і тисячі близьких до народу священиків, які чекали дозволу на українську мову в Церкві і в житті. Досить проглянути публікації в «Єпархіальних вєдомостях» за десятиліття підготовки до собору, щоб побачити: Україна чекає мовної реформи в Церкві…
Автор: Євген Сверстюк
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:31,
, links to this post
Ющенко привітав іудеїв з Новим роком
Президент Віктор Ющенко привітав іудеїв України зі святом Рош Гашану - єврейським Новим роком. “Це свято покаяння, відновлення й очищення душі. Це час етичного й релігійного осмислення добрих справ, всіх учинків і дій за минулий рік і настрой на праведне життя в новому році. Бажаю вам зустріти свято впевнено й з піднесеним настроєм. Бажаю в новому році щастя, радості,
благополуччя, миру, сімейного затишку й усіляких успіхів. Нехай Всевишній пошле Вам гарний і солодкий рік”, - говориться у вітанні Віктора Ющенка, розміщеному на офіційному сайті Президента.
Нагадаємо, що сьогодні у Вашингтоні Віктор Ющенко обговорить ситуацію в Чорноморському регіоні з президентом США.
Джерело: Корреспондент.net
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 08:24,
, links to this post
Віра, Надія, Любов та їх мати Софія
Святі мучениці Віра, Надія й Любов народилися в Італії. Їх мати, свята Софія, була благочестивою вдовою-християнкою. Назвавши своїх дочок іменами трьох християнських чеснот, Софія виховувала їх в любові до Господа Ісуса Христа. Свята Софія та її дочки не приховували своєї віри в Христа й відкрито сповідаували її перед усіма.
Намісник Антіох доніс про це імператорові Адріянові (117 - 138), і той звелів привести їх до Риму. Розуміючи, навіщо їх ведуть до імператора, святі діви гаряче молилися Господові Ісусу Христу, просячи, щоб Він дав їм сили не злякатися майбутніх мук і смерті. Коли ж святі діви з матір’ю стали перед імператором, всі присутні здивувалися їхньому спокою: здавалося, що вони були покликані на світле торжество, а не на катування.
Закликаючи по черзі сестер, Адріан переконував їх принести жертву богині Артеміді. Юні діви (Вірі було 12, Надії - 10 і Любові - 9 років) залишалися непохитними. Тоді імператор наказав жорстоко мучити їх: святих дів палили на залізних ґратах, кидали в розпечену піч і в казан з киплячою смолою, але Господь Своєю Невидимою Силою зберігав їх.
Молодшу, Любов, прив’язали до колеса й били ціпками, поки її тіло не перетворилося в суцільну криваву рану. Переносячи небачені муки, святі діви прославляли свого Небесного Нареченого й залишалися непохитними у вірі. Святу Софію піддали іншому, найтяжчому, катуванню: матір було змушено дивитися на страждання своїх дочок. Але вона виявила незвичайну мужність і ввесь час переконувала дівиць терпіти муки в Ім’я Небесного Нареченого. Всі три дівиці з радістю зустрічали свою мученицьку кончину. Їх було обезголовлено.
Щоб продовжити щиросердечні страждання святої Софії, імператор дозволив їй взяти тіла дочок. Софія поклала останки їх у ковчег і відвезла з почестями на колісниці за місто й поховала на високому місці. Три дні свята Софія, не відходячи, сиділа коло могили дочок і, нарешті, віддала там свою душу Господу. Віруючі поховали її тіло на тому ж місці. Мощі святих мучениць із 777 року перебувають в Ельзасі, у церкві Ешо.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 07:51,
, links to this post
Слово на Воздвижение Честного Креста
Субота, 27 вересня 2008 р.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:12,
, links to this post
Грецькій громаді Стамбула загрожує зникнення
Грецькій громаді Стамбула (колишній Константинополь), загрожує повне зникнення, пишуть турецькі ЗМІ. У деяких класах грецьких православних шкіл міста залишилося не більше шести учнів. Загальна кількість учнів всіх грецьких шкіл міста - 240. В 50-х роках минулого століття ця цифра становила 5000. За прогнозами Яні Демірсіоґлу, директора ліцею Зоґрафіон, через 10-15 років в закладах
середньої освіти взагалі не залишиться дітей-греків.
Школа, де колись вчився Патріарх Константинопольский Варфоломій I, ще в 1960/61 навчальному році приймала 700 школярів. Цього ж навчального року там набралося лише 53 учні, а шостий клас зовсім складається із чотирьох учнів. Така тенденція спостерігається й у середовищі інших реліґійних меншин. Так, у турецьких юдеїв залишилася лиш одна своя школа. Вірмени, що становлять найбільшу християнську громаду Туреччини, нараховують у своїх 16 школах близько 3000 учнів.
Тим часом в класах державних шкіл набирається близько 60 учнів різного походження. Ще при створенні Турецької республіки немусульманські меншини отримали право засновувати власні школи, щоб зберегти свою національну культуру.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:37,
, links to this post
Милостиню для осетинців крадуть
Голова комісії з контролю за розподілом гуманітарної допомоги при президентові Південної Осетії Коста Дзуґаєв заявив про те, що до населення дійшов не весь обсяг допомоги, спрямованої в республіку Московським Патріархатом, як повідомляє «Інтерфакс». «З тої допомоги, що надала Російська Православна Церква, до нас, на жаль, дійшло не все. Хоча, здавалося, що може бути надійніше
- брати щось із допомоги такого роду адресата здається блюзнірством. Але такі факти, на жаль, не поодинокі», - заявив К. Дзуґаєв у інтерв’ю, опублікованому в п’ятницю на сайті «Осинформ».
До комісії, за словами її голови, постійно надходить інформація про випадки розкрадання гуманітарних вантажів, ввезених в республіку.
«Є факти поганих вчинків з боку окремих посадових осіб, які, м’яко кажучи, проіґнорувавши потреби постраждалих людей, урвали собі гуманітарну допомогу всіх видів, у тому числі побутове приладдя й будматеріали, призначені лише для катеґорії громадян, що повністю втратили майно», - повідомив К. Дзуґаєв.
Як повідомлялося раніше, паства Російської Православної Церкви з різних країн світу зібрала за місяць більш ніж 25 млн. рублів для допомоги Південній Осетії. Більше 4 млн. цих коштів було витрачено в рамках першого етапу загальцерковного проекту, коли 2 вересня в Цхінвалі було доставлено 500 «сімейних наборів» - комплектів речей, найнеобхідніших для ведення господарства.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:29,
, links to this post
Історія свята Воздвиження Хреста Господнього
Пʼятниця, 26 вересня 2008 р.
27 вересня Воздвиження Чесного й Животворчого хреста Господнього - одне з великих християнських свят. Історичний зміст цього найдавнішого дванадесятого християнського свята пояснюється по-різному, і при цьому звичайно маються на увазі три події, що відбулися в різний час, але поєднані загальною святинею - Хрестом.
Про першу з цих подій розповідає праця церковного історика Євсевія “Життя Костянтина”. Під час боротьби римського імператора Костянтина зі своїм співправителем Максенцієм перед вирішальною битвою на Фламинієвій дорозі (311 рік), коли сили Максенція перевершували чисельністю армію імператора, Костянтин побачив на сонці променистий хрест із написом: “Цим перемагай!” Побачило цей хрест і його військо.
Вночі вві сні імператорові з’явився Ісус Христос і повелів виготовити військовий прапор із хрестом за зразком баченого на небі. Костянтин так і зробив. Здобувши перемогу над Максенцієм, імператор наказав вкласти в руку своєї статуї, спорудженої на головній площі Риму, цей прапор і почав його дуже шанувати. Костянтин прийняв християн під своє заступництво й оголосив віру Христову державною реліґією Римської імперії. Він скасував страту через розп’яття й видав закони на користь Церкви Христової.
Друга подія - основна, її церковна традиція бере за підставу свята Воздвиження - відбулося також у часи Костянтина Великого. Мати його, Олена, будучи вже в 80-річному віці, дбаючи про християнську віру й ремствуючи, що місце страждання Спасителя й інших святинь перебувають у забутті, за згодою сина в 324 році почала подорож у Палестину, відвідала Єрусалим і там знайшла Животворчий хрест Господній.
Єрусалимський патріарх Макарій зійшов на підвищене місце й став показувати народу знайдений Оленою хрест, воздвижуючи, тобто, піднімаючи, його догори. Після віднайдення Хреста Господнього (326 рік) у різних місцях почали будувати на честь його храми. Один з них заснувала сама Олена на місці знайдення хреста в Єрусалимі. Будівництво його було закінчене в 335 році, освячення відбулося 13 вересня, і наступний день, 14 вересня, став святом Воздвиження Хреста Господнього.
Третя подія стосується вже VII століття й пов’язана із тривалою боротьбою Візантійської імперії з Персією. В 614 році перси напали на Палестину, що належала Візантії, розграбували Єрусалим і разом з іншою здобиччю забрали й святиню - Хрест Господній, Хрест пробув у полоні 14 років. В 628 році імператор Іраклій розгромив персів і повернув святиню. Хрест привезли до Єрусалиму, і імператор сам вніс його в храм. З нагоди повернення Хреста Господнього відбувся урочистий молебень, під час якого патріарх знову воздвигнув народові Хрест.
Частки ж святого древа тепер перебувають у різних соборах. Зокрема - в Московському Успенському соборі, та св.Володимирському соборі Києва. Також, відомі святині у інших місцях України.
Святкування Воздвиження Церквою триває дев’ять днів: з вечора 13/ вересня й до 21 вересня (за ст. ст.) або з вечора 27 вересня й до 5 жовтня (за нов. ст.). Посту дотримуються в день Воздвиження Чесного й Животворчого Хреста Господнього (14/27 вересня). У день Воздвиження дозволяється вживати їжу з рослинною олією (молочні страви, яйця та рибу їсти не слід).
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:50,
, links to this post
Діалог - як визначальний чинник відносин
Пропонуємо вашій увазі повний текст виступу Голови Держкомнацрелігій О.Сагана на засіданні круглого столу «Визначальні принципи оптимізації міжконфесійних відносин: теоретичний і практичний виміри», під заголовком “Діалог як визначальний чинник оптимізації міжконфесійних відносин в українському суспільстві”. Сподіваємось, що цей змістовний виступ Олександра Назаровича виявивиться і цікавим для вас.
На сьогодні проблеми міжконфесійних відносин набули значної актуальності в контексті тих глобалізаційних процесів, які постали як стрижневі питання сучасного цивілізаційного розвитку. Тим більш ці питання є надзвичайно актуальними для нашої держави з огляду на її поліконфесійний та полінаціональний склад населення. При цьому конструктивне розв'язання цих питань можливе лише за умови безперечного дотримання принципів свободи совісті та релігійної свободи.
Свобода совісті і релігійна свобода належать до фундаментальних загальнолюдських цінностей. Свобода релігії характеризує не лише повноцінне функціонування релігійних інституцій різної віросповідної належності, але й правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення особистості.
Свобода релігії базується на рівності перед законом різних релігійних організацій і насамперед віруючих.
Україна була і залишається поліконфесійною державою з широкою структурою віросповідань. Сьогодні на її теренах діє понад 33 тисячі релігійних організацій 55 віросповідних напрямків.
Стабільно високими темпами розвиваються фактично всі релігійні спільноти. Разом з тим, відтворення нормального релігійного життя в державі супроводжується виникненням або актуалізацією проблем, що потребують як всебічного вивчення, так і відпрацювання ефективних механізмів їх вирішення, а становлення релігійно-церковного комплексу характеризується як очевидним і динамічним його відродженням, так і нашаруванням старих проблем та нових труднощів.
Однією з гострих проблем релігійного життя продовжує залишатися забезпеченість релігійних спільнот молитовними будівлями. Нерозв'язаність цієї проблеми призводить до виникнення гострих суперечок між релігійними організаціями, в тому числі навколо питань виділення земельних ділянок для будівництва споруд сакрального призначення, розташування культових споруд, почерговості та обсягів повернення колишнього церковного майна тощо.
Говорячи про майно релігійних організацій, слід підкреслити, що воно є матеріальною основою духовного права людини на свободу совісті, що знайшло своє законодавче відображення як у нормах національного законодавства, яке вдосконалюється, так і на міжнародно-правовому рівні.
З огляду на поліконфесійність та поліетнічність Української держави формування засад толерантності у суспільній свідомості, віротерпимості постає для неї надзвичайно актуальним завданням. Важливим у цьому контексті є питання налагодження міжконфесійного діалогу, підвищення його ефективності. Бо саме засобами діалогу можна зменшити наявну напругу у відносинах різних конфесій, сприяти вихованню у представників різних конфесій поваги до принципів свободи совісті й віротерпимості.
Поняття діалогу характеризує процес багаторівневого спілкування, вільного обміну думками та інформацією, співставлення позицій та бачення вирішення наявних проблем, проведення відповідних зустрічей. Разом з тим, воно не обмежується лише цим, оскільки передбачає активну форму відносин, практичні спільні узгоджені дії його учасників.
Діалог – форма налагодження співпраці на шляху до взаєморозуміння та злагоди. Визначальну роль діалогу як дієвого засобу запобіганням релігійним та міжконфесійним конфліктам, досягнення взаєморозуміння й примирення визнає більшість церков і релігійних організацій. Цілком зрозуміло, що без діалогу між релігіями не може бути й миру між ними.
Звісно, що діалог не є гарантованим засобом подолання міжконфесійних суперечностей і конфліктних ситуацій. Проте в будь-якому випадку діалог завжди кращий за протистояння, оскільки він відкриває перспективу досягнення взаєморозуміння.
Діалог забезпечує дух відкритості, стає своєрідною пересторогою на шляху нетерпимості, сприяє мінімізації напруги в міжконфесійних та етноконфесійних відносинах, сприяє формуванню відносин довіри між його суб'єктами. Саме діалог обумовлює можливість розуміння один одного представниками різних релігійних традицій.
Разом з тим, повноцінний діалог можливий лише за дотримання певних умов. Так, він передбачає рівність його суб'єктів, визнання кожним з його учасників інших як рівних самому собі. По-друге, це визнання за кожним з учасників права на власне розуміння істини, свою віроповчальну позицію, свої традиції, а також оцінку причин та чинників конфліктогенності міжконфесійних та етноконфесійних взаємин. Протилежне є негативним для розвитку діалогу.
Ніхто із суб'єктів діалогу не має права оголошувати свої погляди єдино істинними. Адже така позиція веде до зверхності, що, вочевидь, унеможливлює сам процес діалогу. Претензія на виключне володіння істиною призводить, зрештою, до релігійної нетерпимості, про що неодноразово засвідчує історія.
Крім того є необхідним вміння учасників діалогу слухати і чути один одного, готовність до взаємних поступок, самообмеження у своїх вимогах і претензіях. Інакше діалог ризикує перетворитися на «монолог глухих».
Метою діалогу має стати поступове поглиблення пізнання віруючими різних конфесій один одного, подолання помилкових поглядів та упереджень. Адже такі негативні явища, як нетерпимість, ворожість, дискримінація за релігійною чи етнічною ознакою, міжконфесійні та міжетнічні конфлікти досить часто є наслідком взаємного нерозуміння, відсутності неупередженого знання різних спільнот одна про одну. Тому взаємне пізнання є важливим інструментом зміцнення суспільного миру та злагоди.
Слід зазначити, що представники релігійні спільноти України в цілому виявляють високий рівень зацікавленості у налагодженні діалогу. Програма нормалізації міжконфесійних відносин має передбачати комплекс заходів із формування культури толерантності суб'єктів таких відносин та протидії ксенофобії, зокрема в інформаційній сфері. На жаль, на сьогодні, ставлення представників різних релігійних спільнот один до одного не завжди є толерантним.
Сподіваємось, що з цього приводу скаже своє вагоме слово Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, яка вже з перших кроків своєї діяльності була просякнута глибокою відповідальністю за долю України та її боголюбивого народу, сприяє розв'язанню гострих питань, які хвилюють і світську, і церковну владу. Це стосується, в першу чергу, вдосконалення державно-конфесійних відносин, розвитку релігійно-церковного комплексу, поширення в нашому суспільстві високих і вічних ідеалів, утвердження миру і злагоди в релігійному середовищі.
Ми вбачаємо в діяльності ВРЦ могутній чинник духовного вдосконалення суспільства, піднесення його моралі, відповідальності перед нинішніми й прийдешніми поколіннями. Саме в тому, щоб створити якомога більш сприятливі умови для реалізації цієї місії, ми вважаємо, і полягає головне завдання держави в царині її відносин з релігійними організаціями.
Залишається актуальним і питання неупередженого та об'єктивного висвітлення діяльності різних релігійних спільнот у засобах масової інформації. На жаль, ряд матеріалів в ЗМІ, останнім часом, щодо діяльності в Україні низки зареєстрованих у встановленому законом порядку релігійних організацій відзначається некомпетентністю і суб'єктивністю.
У цьому контексті слід зазначити, що кожна конфесія, за визначенням, має свої особливості, відмінності, свою віроповчальну парадигму та культову систему. Ці особливості й відмінності стають найбільш помітними у процесі взаємовідносин між різними конфесіями як складовими єдиного поліконфесійного релігійного простору суспільства. Говорячи про конституювання в Україні релігійного плюралізму, необхідно констатувати, що саме він виступає важливим підґрунтям конструктивних міжконфесійних взаємовідносин.
При цьому він утверджує не лише просту сукупність чи звичайне розмаїття релігій, але й співіснування множини суб'єктів релігійних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншим; рівність перед законом усіх складових релігійного середовища; єдність у розмаїтті, без якої релігійний простір характеризувався б атмосферою нетерпимості та конфліктогенності.
Релігійний плюралізм передбачає не лише визнання за іншою віросповідною і культовою системою права на суспільне буття, але й права на володіння духовною істиною, певною культовою практикою, власними традиціями. Це є важливою умовою формування конструктивних міжконфесійних відносин.
Отже в контексті сьогоднішніх непростих міжконфесійних процесів в Україні та її поліконфесійності налагодження конструктивного діалогу між його учасниками на засадах толерантності, взаємоповаги, взаємопоступливості постає стратегічним завданням гуманітарної політики Української держави та подальшої гармонізації державно-конфесійних і міжконфесійних взаємин.
Видається очевидним, що міжконфесійний діалог має розвиватися в напряму розширення кола його учасників, поглиблення богословського діалогу між представниками відповідних церков і релігійних організацій з метою кращого ознайомлення із віросповідною системою один одного та зняття упередженості та негативних нашарувань.
Іншою площиною для налагодження діалогу є соціальна сфера. Саме на засадах діалогу представники різних церков і релігійних організацій можуть виробити спільне ставлення до гострих викликів сьогодення, зокрема, до питань, пов'язаних із глобалізацією, екологічною безпекою, захистом людського життя та інституту сім'ї. Ще одним полем діалогу, вочевидь, має стати захист і пропагування спільних моральних цінностей, зокрема здорового способу життя, подолання суспільної аморальності та розбещеності.
Організаційними формами діалогу при цьому можуть стати різного роду конференції, симпозіуми, колоквіуми, наочним прикладом чого є робота нашого Круглого столу. Разом з тим діалог на теоретичному рівні повинен мати своє продовження у спільних акціях, зокрема культурницьких, просвітницьких, благодійних та інших суспільно спрямованих заходах.
Соціально-політична стабільність країни багато в чому зумовлюється змістом та спрямованістю міжконфесійних відносин, суспільною активністю релігійних інституцій. Цивілізоване співробітництво релігійних організацій та органів державної влади має бути спрямоване на пошук взаємоприйнятних форм і методів розв'язання соціальних, релігійних та міжконфесійних проблем.
Враховуючи поліконфесійність та полінаціональність Української держави, не викликає сумнівів, що міжконфесійні та міжнаціональні взаємовідносини мають будуватися на засадах толерантності, за можливого сприяння з боку державних органів, релігійних і громадських організацій.
Сьогоднішній стан релігійної ситуації в Україні та міжконфесійних відносин актуалізує питання їх подальшої гармонізації та мінімізації можливих негативних наслідків.
Реалізація цього завдання передбачає необхідність цілеспрямованих системних дій самих суб'єктів цих відносин за сприяння державних і громадських організацій. При цьому оптимізація міжконфесійних відносин можлива лише тоді, коли необхідність цього буде усвідомлена на усіх рівнях суб'єктів таких відносин, тобто не лише на рівні керівництва релігійних об'єднань, але й їх послідовників, і коли кроки в цьому напряму будуть системними та добре спрямованими, а не спорадичними.
Такі заходи мають бути зорієнтовані на усунення, мінімізацію деструктивних чинників розвитку міжконфесійних відносин, натомість вони мають сприяти формуванню атмосфери довіри, взаєморозуміння між конфесіями, забезпеченню конструктивного діалогу між ними на засадах толерантності.
Українська держава, послідовно дотримуючись загальновизнаних та зафіксованих вітчизняним законодавством принципів відокремлення Церкви від держави та невтручання у внутрішні справи релігійних організацій, буде всіляко сприяти налагодженню та поглибленню міжконфесійного, зокрема християнсько-мусульманського, діалогу, опрацюванню його ефективних механізмів.
Результатом такого діалогу має стати зміцнення суспільного миру та злагоди, долання міжрелігійних негараздів, забезпечення захисту прав релігійних меншин, піднесенню толерантності у суспільній свідомості.
О.Н. Саган, Голова Державного
комітету України у справах національностей
та релігій, д.філос.н., професор
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:41,
, links to this post
Иран осуждает на смерть отступников ислама
Иранский парламент проголосовал за закон, осуждающий на смерть отступившихся от ислама. В соответствии с шариатом, мужчина-вероотступник повинен смерти, а женщина - пожизненному заключению. Смертной же казни подлежат гадалки, экстрасенсы и прочие оккультисты. При этом принятный закон не стесняется границами государства
и дает правительству право приговорить к смерти любого мусульманина, отрекшегося от своей веры, где бы он ни жил.
Закон различает разные виды отступничества. Самая строгая кара - смерть для мужчин, пожизненная тюрьма для женщин - положена тем, кто принял ислам в сознательном возрасте и потом отрекся от него.
За принятие закона голосовали 196 депутатов, двое воздержались, семь были против. Теперь закон должен пройти последнюю инстанцию, получить окончательное оформление и после этого он (а это почти наверняка случится) вступит в силу.
После принятия закона права меньшинств будут сведены к нулю: он позволяет уничтожить любое иноверие. Британская правозащитная организация “Всемирная христианская солидарность” назвала закон “существенным отступлением в области прав человека в Иране”.
15 мая 2008 года в Ширазе задержали двух бывших мусульман, обратившихся в христианство (40 и 53 лет). Их привлекли к Революционному суду, обвинение требует для них смертной казни.
На недавней конференции, прошедшей в Армении, посвященной положению женщины-христианки в Иране, были изложены страшные факты о буднях христианок в Иране, многие из которых без суда и следствия брошены в тюрьмы и годами ожидают приговора.
Материал BosNewsLife
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:28,
, links to this post
Відбулося засідання Експертної ради
Четвер, 25 вересня 2008 р.
В Державному комітеті України у справах національностей та релігій 23 вересня 2008 року відбулось засідання Експертної ради з питань свободи совісті Держкомнацрелігій. На засіданні обговорювалися актуальні питання у сфері державно-конфесійних відносин, зокрема щодо виконання зобов'язань України у сфері свободи совісті, що випливають з її членства в Раді Європи та виконання відповідного Указу Президента
України № 39/2006 від 20.01.06 р. Доповідачем з цього питання виступила заступник директора Департаменту у справах державно-конфесійних відносин та забезпечення свободи совісті, начальник відділу зв'язків з релігійними організаціями Держкомнацрелігій Лариса Журавська.
За її словами, українська держава, в особі органів державної виконавчої влади, виявляє готовність послуговуватися рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи, докладає значних практичних зусиль до вирішення існуючих проблем, задля забезпечення верховенства права й основних свобод у духовній сфері, їх відповідності принципам демократичного розвитку.
В ході засідання заступник Голови Державного комітету України у справах національностей та релігій, член Експертної ради Держкомнацрелігій Микола Новиченко ознайомив присутніх з підсумками роботи щодо стану погодження проекту Концепції державно-конфесійних відносин в Україні та забезпечення підготовки відповідних матеріалів на розгляд Кабінету Міністрів України.
Також члени Експертної ради Держкомнацрелігій розглянули низку проблемних питань щодо земельно-правових відносин в релігійних організаціях, зокрема, що стосуються визначення релігійних організацій суб'єктами права власності на землю, права постійного користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності, а також звільнення релігійних організацій від сплати збору за резервування земельної ділянки, яка виділяється для будівництва культової споруди. Доповідачем з цього питання був член Експертної ради з питань свободи совісті Держкомнацрелігій України Юрій Решетніков.
За матерілами Державного комітету України у справах нацiональностей та релігій
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:03,
, links to this post
Вселенський Патріах скликає Предстоятелів
Середа, 24 вересня 2008 р.
У жовтні Вселенський патріарх Варфоломій I збере у Стамбулі патріархів та голів Автокефальних церков у справах посилення єдності. Про це Варфоломій І повідомив учора, виступаючи перед депутатами Європарламенту в Брюсселі. "У жовтні за нашим запрошенням усі голови православних патріархатів та автокефальних церков зустрінуться у Стамбулі для обговорення наших спільних проблем
і посилення загально-православної єдності та співпраці", - сказав, за повідомленням ЗМІ, Патріарх. Він зазначив, що після падіння "залізної завіси" у Східній Європі відбулася певна сегментація, яка позначилася і на церковному житті.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:14,
, links to this post
В УГКЦ за два роки два відлучення
Як повідомив керівник прес-служби Стрийської єпархії УГКЦ о. Павло Худ, у новітній історії Української греко-католицької церкви відомі два карні процеси, які закінчилися оприлюдненням екскомуніки. 10 вересня 2008 року великою екскомунікою було покарано підгорецьких монахів: Іллю Догнала, Методія Шпіржіка та священика Роберта Обергаузера, громадян Чехії та монаха Маркіяна Гітюка.
Вирок був проголошений спершу Трибуналом Сокальсько-Жовківської єпархії. Відтак, потверджений Трибуналом Верховного Архієпископа УГКЦ.
Причиною покарання було: незаконне присвоєння уряду та незаконне виконування служіння (порушення кан. 1462 ККСЦ); розпалювання бунту та ненависті проти місцевого ієрарха Владики Михаїла (Колтуна) і Верховного Архієпископа Києво-Галицького Любомира (Гузара) та підбурювання підлеглих до непослуху щодо них (порушення кан. 1447 §1 ККСЦ); нанесення кривди та важкої шкоди добрій славі вищезгаданих особі та інших ієрархів УГКЦ через наклепи (порушення кан. 1452 ККСЦ).
Перед тим, 14 листопада 2007 року було оприлюднено велику екскомуніку на колишнього священика Львівської архієпархії Василя Ковпака. Цього священика було визнано винним у вчинені злочину схизми (відхід від єдності з Католицькою Церквою). Вирок спершу був винесений Трибуналом Львівської архієпархії, а згодом затверджений Конгрегацією доктрини віри Апостольської Столиці в Римі. Обидва вироки, винесені Трибуналами єпархій УГКЦ, також правосильні для усієї Католицької Церкви.
Згідно з приписами Кодексу Канонів Східних Церков, покараному екскомунікою заборонено приймати таїнство Євхаристії, брати участь у Божественній Літургії та перебувати в храмі під час публічних богослужінь. Велика екскомуніка також забороняє приймати чи уділяти святі тайни, виконувати в Церкві будь-які уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління. Якщо ж однак така особа вчиняє подібні акти, то всі вони вважаються недійсні. Заборона приймати святі тайни припиняється, якщо винуватець перебуває в небезпеці смерті, або ж прийняття тайни з рук покараного потребує особа, яка перебуває в небезпеці смерті.
Довiдка:
“Рекордсменом” з екскомунік є ХХІ століття, за сім років якого папській екскомуніці було піддано шістнадцять осіб, тоді, як за все ХХ століття було екскомуніковано тридцять осіб. За чотирнадцять століть (від V до XIX) покарання екскомунікою отримали п'ятдесят чотири особи. Причиною більшості екскомунік, накладених Папою, є непослух до церковної влади, самовільні єпископські свячення, незаконні священичі свячення, вбивства в церквах, підтримка тоталітарних політичних режимів, заснування нових церков та відхід в секти. Відомі випадки кількаразового накладення екскомуніки, а також її скасування через переосмислення покараним свої вчинків та каяття.
Джерело: zaxid.net
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:06,
, links to this post
Тину Кароль удостоили Ордена Св. Великомученицы Катерины
Вівторок, 23 вересня 2008 р.
Украинская певица Тина Кароль удостоена церковного Ордена Святой Великомученицы Катерины первой степени. Как пишет газета “Сегодня”, Орден является одним из самых высоких наград церкви, вручается по личному предписанию Патриарха Всея Руси или Митрополита Киевского и Всей Украины. Церемония награждения состоялась в понедельник, 22 сентября, в 10 часов утра
в Ильинской церкви. Орден певицы вручали по прошению Митрополита Киевского и Всей Украины, Предстоятеля Украинской православной церкви Владимира.
“Украинская певица Тина Кароль награждена Орденом Святой Великомученицы Катерины первой степени за высокие заслуги перед украинской православной церковью. Данным Орденом мы отмечаем человека за заслуги, поступки, деяния, которые направлены во благо человечества, на его просветление, духовное спасение. Тина Кароль одна из немногих украинских артистов, которая олицетворяет чистоту, искренность и веру; ее песни вдохновляют и созидают людей на благие поступки и добрые чувства”, - говорится в приложению к Ордену.
“Мне приятно получать этот Орден. Эта высокая награда - большая честь для меня, я ни в коей мере не ожидала получить этот Орден, и искренне благодарна за то, что песни и моя работа были отмечены “, - сказала певица на церемонии вручения.
В ходе церемонии певице вручили Церковную грамоту о награде и сам Орден из чистого золота, усыпанного красными рубинами.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 23:09,
, links to this post
Товариство «Просвіта» оприлюднило заяву
Правління Одеського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка поширило сьогодні у засобах масової інформації текст заяви. “22 вересня 2008 року, в Одесі, біля приміщення товариства «Просвіта» відбулася акція шовіністичних проросійських організацій «Форпост» і «Родіна». Об 11.00 добре організований натовп молодчиків, вигукуючи антиукраїнські гасла підійшов до будівлі «Просвіти» на вулиці Пушкінській.
Прямо на тротуарі вони почали палити нпціональні прапори та портрети, на воротах було повішено опудало, після цього нападники з пейнтбольної зброї обстріляли рожевою фарбою вікна, а також пошкодили великий баннер «Просвіти». Дії екстремістів завадили плановій роботі виставки «Рушники», яка зараз проходить в приміщенні товариства, репетиціям хорових колективів.
Організатори акції не повідомили органи державної влади та міліцію про її проведення. Це вже не першій випадок, коли «Просвіта» стає мішенню для організаторів українофобських шабашей. Причина полягає в тому, що саме наша організація займає послідовну позицію щодо захисту української мови, культури, та історичної правди.
Це викликає ненавість всіх шовіністичних сил які ведуть у підконтрольних Москві засобах масової інформації цілєспрямовану компанію по дискредитації та знищенню одного з останніх осередків організованного українства на Одещині. В тридцяті роки ХХ століття, один з лідерів фашизму сказав: «Коли я чую слово «культура», я хапаюсь за зброю». Люди які прийшли 22 вересня до будинку «Просвіти» хочуть вішати, палити та стріляти. В грудні 2008 року Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім.Т.Шевченка буде відзначати 140 річницю з часу створення організації.
Зараз «Просвіта» є однією з найстаріших громадських організацій світу. Ми завжди стояли і будемо стояти на захисті українських національних інтересів, і ніякі зовнішні чи внутрішні сили не в змозі змінити цього факту. Одеське обласне об’єднання товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка звертається до Президента України, Голови Верховної Ради України, прем’єр-міністра України, голови Одеської обласної державної адміністрації з вимогою провести розслідування подій в Одесі та притягнути до відповідальності всіх осіб які допустили протиправні дії».
За матеріалами ua.od-news.com
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:55,
, links to this post
Стартував конкурс блоґів
Дорогі друзі! Стартував конкурс блоґів “Best Ukrainian Blog Awards 2008″ - подія No.1 в українській блоґосфері. Головна мета Конкурсу - визначити найцікавіші українські блоґи в 7 номінаціях. “Просфора” - особистий блог головного редактора цього сайту також приймає участь у конкурсі, змагаючись у номінації “Кращий професійний блог”. Ціль участі у конкурсі - не перемога, а лише християнське свідчення
серед людей, дуже часто далеких від Церкви і Віри.
Отож, просимо усіх хто хоче прилучитися до нашої перемоги проголосувати на сайті “Best Ukrainian Blog Awards 2008″ за блог “Просфора”! Наперед вдячні усім вам!
На сторінці, що відкриється перед вами потрібно натиснути на зелену кнопку +
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:15,
, links to this post
«Евроинтеграция» - путь к расколу страны.
Если украинские чиновники реализуют обсуждающийся план по переводу православных епархий на Западе и в Центре Украины в подчинение Константинопольского Патриархата, это будет еще одним шагом к разделению страны. Так считает митрополит Киевский Владимир, Предстоятель Украинской Православной Церкви (Московского Патриархата).
“Во время визита в Украину Святейших Патриархов Константинопольского Варфоломея и Московского и всея Руси Алексия II в прессе активно обсуждался проект создания двух “параллельных” юрисдикций - Константинопольской, в состав которой гипотетически могли войти все православные приходы в Западной и Центральной Украине, и Московской, верность которой, по мнению журналистов, сохранят Юг и Восток. Но ведь это, по сути, план разделения Украины”, - сказал он в интервью газете “Столичные новости”.
“Между Правобережной и Левобережной Украиной и так существуют четкие ментальные, культурные и политические различия. Зачем же усугублять этот раскол? Неужели ценой такой церковной “евроинтеграции” должен стать духовный раскол страны? ” - отметил митрополит Владимир.
Разговоры же о том, что в стране должна быть некая “единая Церковь”, по мнению Предстоятеля УПЦ, проистекают скорее от амбиций политиков, озабоченных разделением общества и видящих в этом инструмент его консолидации.
“Страна переживает период государственного становления. И многим политикам сегодня свойственен конфессиональный романтизм. Идея “единой поместной церкви” - это плод именно такого романтического восприятия действительности”, - убежден митрополит Киевский.
По его словам, Церковь, со своей стороны, делает все от нее зависящее, чтобы содействовать нравственному возрождению общества. “Главное, чего мы ждем от наших потенциальных партнеров в политической сфере, - это конкретные дела, направленные на духовное и нравственное возрождение”, - сказал он.
“Главной проблемой нашего общества сегодня является разделение. Общество разделено на бедных и богатых, “правых” и “левых”, приверженцев интеграции в Европу и тех, кому дорога Россия и русская культура. Но внутреннее разделение — это путь в никуда”.
“Поэтому главное, в чем нуждается сегодня украинское общество - это солидарность. Богатый должен помогать бедному. “Левый” прислушиваться к мнению “правого”. Тот, кто видит будущее Украины в Европе, - понять того, кому дорога русская культура. Украина - полиэтническая и поликонфессиональная страна. Но мы все - дети Украины, и если нам действительно дорога наша страна и ее единство, то мы должны научиться терпимости и солидарности”, - подытожил митрополит Владимир.
По материалам: NEWSru.com
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 05:58,
, links to this post
Презентовано рушник національної єдності
Рушник національної єдності, створений у рамках однойменної всеукраїнської культурно-мистецької, суспільно-політичної акції умільцями з різних куточків України, презентовано з нагоди Дня міста у Чернігові в мистецькій галереї “Пласт-Арт”. Мета організаторів акції – виховання в українському суспільстві почуття гордості за свій народ і свою державу, зміцнення її економічної могутності і культурного розвитку
, а також сприяння відродженню народних традицій і ремесел, адже в українському побуті та культурі рушник є оберегом і молитвою, і засобом спілкування з предками. Він є невід’ємним атрибутом усіх родинних обрядів, звичаїв, ритуалів нашого народу.
Акція “Рушник Національної Єдності” почалася у лютому 2007 року, а вишивати його почали в червні 2007 року в Запоріжжі на острові Хортиця. Для рушника використали полотно, виткане власноруч з українського льону ще 55 років тому селянкою з Хмельниччини Катериною Андрощук.Над вишиванням полотна довжиною 9 м та шириною 0,75 м, чи 7 кв.м, загалом трудилося 1310 осіб, в т.ч. 98 чоловік, 1115 жінок, 86 дітей. За інформацією ініціаторів акції, рушник національної єдності вишивали умільці усіх регіонів України, а також у діаспорах США, Канади, Польщі.
Серед них наймолодшим творцем була 8-річна дівчинка, а найстаршою - 84-річна жінка. Участь у вишиванні взяли секретар РНБ України Іван Плющ, депутат Верховної Ради України Василь Куйбіда, дружина Президента України Катерина Ющенко.
До організації акції долучились уповноважений ВР з прав людини Ніна Карпачова та повноважні посли України у Польщі та Канаді, генеральний консул України в м. Нью-Йорку. Рушник благословили на вишивання УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, Українська греко-католицька церква, духовне управління мусульман Криму.
“Довжина рушника вибрана невипадково, бо згідно з класичною нумерологією це число символізує повну досконалість і спонукає до високої духовної та мислительної активності,” – пояснив виконавчий директор акції “Рушник Національної Єдності” Микола Степаненко.
В самому центрі полотна розташоване дерево життя з 27 квітками, що символізують кількість адміністративних центрів України. Згідно традиції народного ужиткового мистецтва Рушник обрамлений по периметру безконечником – оберегом – найдавнішим мотивом сонячного руху. Це є символ безкінечності життя, неперервності роду й народу.
В центрі Рушника вишитий золотою ниткою тризуб – національний герб України, обрамлений двома гілками, які є фрагментами вінка, що символізують славу, владу, перемогу, мир.
У вишиванні рушника взяли участь кращі вишивальниці Чернігівщини: Черняк Наталія, Доннік Катерина, Костюченко Ольга, Гачегова Ніна, Шабота Олена та багато інших.Микола Степаненко, який фінансує цей масштабний проект і вже об’їхав з полотном майже всю Україну, підкреслив, що скрізь люди зустрічали рушник як національну святиню.
За час акції Рушник провезли близько 54 тис. км, в т.ч. 5,5 тис. км залізницею та ще пролетів літаком 22 500 км. Усього рушник провезли вже 76 500 км.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 05:44,
, links to this post
Канонізація не робиться швидко!
Понеділок, 22 вересня 2008 р.
“Питання канонізації о. Коcтельника не нове. Уже два десятиріччя воно відоме серед галицького духовенства. Воно викличе суперечливі коментарі, - зазначив сьогодні, 22 вересня, ZAXID.NET релігієзнавець Андрій Юраш, коментуючи початок підготовчого процесу канонізації о. Костельника, що розпочала Львівська єпархія УПЦ (МП). Як відомо, на Львівському соборі 1946 року о. Гавриїл Костельник спричинився до ліквідації УГКЦ.
“Костельник - знаний, непересічний греко-католицький священик, вагома постать в Україні. Можливо, така вагома, як митрополит Шептицький, Йосиф Сліпий та інші. Як і будь-яка значна особистість, він не має шансів бути швидко канонізованим. Дуже часто менш відомі постаті і відповідно, менш дискусійні, швидше отримують канонізацію. Те саме відбувається з митрополитом Шептицьким”, - зазначив А.Юраш.
Як запевнив релігієзнавець, ще священником о. Костельник вирізнявся просхідною орієнтацією, мав неодноразові конфлікти з главою УГКЦ митрополитом Андрієм Шептицьким.
“Оцінка його постаті є доволі неоднозначною. З однієї сторони це людина, яка наважилася у складний для Церкви час перебрати на себе повноваження голови греко-католицької церкви, принаймні таким чином зберігалося легітимне керівництво, чим, в тлумаченні одних, пожертвував собою. З іншої сторони, цей акт (взяти на себе керівництво греко-католицькою церквою) - свідчення співпраці з тоталітарним режимом, НКВД”, - розповів релігієзнавець.
“Отець Костельник був неординарною особистістю, прекрасним богословом. Його постать потребує глибокого вивчення”, - додав Андрій Юраш.
Довiдка ZAXID.NET
19-20 вересня цього року Львівська єпархія Української православної церкви Московського патріархату відзначала 60-річницю смерті отця Гавриїла Костельника. Він був організатором проведення Львівського собору 1946 року, де була видана постанова про ліквідацію Берестейської унії 1596 р, про розрив з Ватиканом та про возз’єднання з Руською православною церквою. За словами архієпископа Львівського і Галицького Августина, православна церква не виключає сьогодні можливість канонізувати отця Гавриїла і вже почала опрацьовувати відповідні документи.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 04:35,
, links to this post
Предстоятель очолив богослужіння cвята
Учора, у день свята Різдва Пресвятої Богородиці, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України Мефодій очолив відправу божественної літургії у столичному кафедральному соборі св. Андрія Первозванного. Під час богослужіння Його Блаженство рукоположив іподиякона Івана Зайця на диякона.
Отець-диякон Іван походить зі священочої родини, і є цьогорічним випускником Тернопільської Духовної Академії і Семінарії.
Прес-служба Патріархії УАПЦ, Uaoc.Net
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 02:20,
, links to this post
Бог заговорив до аварців їх мовою
Неділя, 21 вересня 2008 р.
Інститут перекладу Біблії опублікував перший переклад Нового Завіту на аварську мову - підсумок сімнадцятирічної роботи перекладацького колективу. Аварці - один з народів Росії, що найшвидше зростають чисельно (більше ніж 800 тис. осіб. за переписом 2002 року). Вони заселяють північну, в основному гірську, частину Даґестану. Крім Даґестану, мешкають в Чечні, Калмикії, інших частинах Росії, а також в Азербайджані, Грузії й Туреччині.
Із всіх народів Даґестану аварці раніше за всіх почали записувати тексти своєю мовою (XVII ст.).
Аварці в переважній більшості є мусульманами-суннітами, однак приблизно до XIII ст. на території Аварії було поширено православне християнство, що прийшло із Грузії, але не пустило коріння і до XV ст. було врешті витиснуто ісламом. Археологи знаходять в аварських селах руїни християнських храмів, християнські зображення й надписи.
Перша спроба перекладу Біблії на аварську була здійснена наприкінці XIX ст., але ця робота не була продовжена. В 1970-і рр., коли відкрита робота над перекладами Св. Письма в Росії була неможлива, на аварску мову розпочали переклад Євангелія від Івана.
На початку 1990-х рр. Інститут перекладу Біблії починає ряд проектів в багатомовному Даґестані. Протягом декількох років вдається підготувати спочатку Євангеліє від Марка (1996), потім - видання Євангелія від Луки й Дії святих апостолів (2000) і, врешті, повний Новий Завіт аварською (2008 року).
За відгуками перших читачів переклади Святого Письма викликали великий інтерес у тих аварців, хто читає рідною мовою, яка через поширеність книг російською, не користується популярністю.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 22:52,
, links to this post
Рождество Пресвятой Богородицы
You need to have flashplayer enabled to watch this Google video
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 22:44,
, links to this post
Праздник Богородице — это чистая радость
Субота, 20 вересня 2008 р.
Во имя Отца и Сына и Святого Духа. Всякий праздник Матери Божией — это чистая радость
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 14:05,
, links to this post
Різдво Пресвятої Богородиці
Пʼятниця, 19 вересня 2008 р.
Пресвята Діва Марія народилася в той час, коли люди дійшли до таких меж морального занепаду, при яких їхнє відновлення здавалося вже неможливим. Кращі мужі тої епохи усвідомлювали й часто відкрито говорили, що Бог повинен прийти в світ, щоб направити віру й не допустити погибелі роду людського. Син Божий забажав для спасіння людей прийняти людське єство, і Пречисту Діву Марію, єдину гідну вмістити в Себе
й втілити Джерело чистоти й святості, Він обирає Собі Матір’ю.
Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці й Приснодіви Марії святкується Церквою, як день всесвітньої радості. У цей світлий день, на рубежі Старого й Нового заповітів, народилася Преблагословенна Діва Марія, дана від початку віків Божественним Промислом послужити таїні втілення Бога Слова - стати Матір’ю Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа. Пресвята Діва Марія народилася в невеликому Галілейському місті Назареті.
Батьками Її були праведні Йоаким з роду пророка й царя Давида і Анна з роду первосвященика Аарона. Подружжя було бездітним, тому що свята Анна була неплідною. Досягши похилого віку, Йоаким і Анна не втрачали надії на милість Божу, твердо вірячи, що для Бога все можливо, і Він може розв’язати неплідність Аннину навіть у її старості, як колись розв’язав неплідність Сари, дружини патріарха Авраама. Святі Йоаким і Анна дали обітницю присвятити Богові для служіння в храмі дитя, яке їм пошле Господь.
Бездітність вважалася в єврейському народі покаранням Божим за гріхи, тому святі і праведні Йоаким і Анна терпіли несправедливу наругу від своїх співвітчизників. В одне зі свят старець Йоаким приніс до Єрусалимського храму свою жертву в дар Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши Йоакима недостойним, через його бездітність. Святий Йоаким у глибокім горі пішов у пустелю й там зі сльозами молився Господу, щоб Він подарував їм дитину. Свята Анна, довідавшись, що відбулося в Єрусалимському храмі, гірко плакала, однак не нарікала на Господа, а молилася, просячи Божого милосердя для своєї родини.
Господь виконав їхнє прохання, коли святе подружжя досягло похилого віку й приготувало себе доброчесним життям до високого звання - бути батьками Пресвятої Діви Марії, майбутньої Матері Господа Ісуса Христа. Архангел Гавриїл приніс Йоакиму й Анні радісну звістку: молитви їхні почуто Богом, і в них народиться Преблагословенна Дочка Марія, через Яку буде дароване спасіння всьому світові. Пресвята Діва Марія Своєю чистотою й чеснотами перевершила не тільки всіх людей, але й Ангелів, стала живим храмом Божим, і, як оспівує Церква у святкових піснеспівах, “Небесними Дверима, що вводять Христа у Всесвіт на спасіння душ наших” (2-а стихира на “Господи, воззвах”, голос 6).
Різдво Божої Матері ознаменувало настання часу, коли почали сповнюватися великі й втішні заповіти Божі про спасіння роду людського від рабства диявола. Ця подія наблизила на землі благодатне Царство Боже, царство істини, благочестя, чеснот і безсмертного життя. Мати Первородного всіх творінь є також всім нам з благодаті Матір’ю й милосердною Заступницею, до Якої ми постійно звертаємося з синівським дерзновінням.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 13:10,
, links to this post
Кому в’язниця – а кому… школа іконопису
Засуджених Іркутської області навчать писати православні ікони.Майстер-Клас з іконопису для них орґанізовує Іркутська єпархія на базі іркутської виправної колонії № 3, повідомляє «ИРА «Телеинформ». Засуджених з інших колоній планують привозити на місячне навчання в колонію № 3. Єпархія висунула кілька умов для засуджених, що бажають зайнятися іконописом: не мати порушень режиму утримування,
бути хрещеним, мати навики художнього письма та бажання навчитися писати ікони. На курси приймаються засуджені, які маєють відбувати в місцях позбавлення волі не менше ніж рік.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 10:42,
, links to this post
Док. фільм: “Сталін и Третій Рим”
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 04:07,
, links to this post
Святий Преподобний Афанасій Афонський
Четвер, 18 вересня 2008 р.
Пропонуємо ознайомитися з коротким життєписом преподобного Афанасія Афонського, який, ймовірно не є настільки широко відомим святим на наших теренах, однак, без сумніву є великим стовпом віри у Православ'ї, взірцем воістину християнського життя для кожного з нас. Можливо, вперше нами перекладено акафіст цьому святому українською мовою, молитовні піснеспіви з якого, сподіваємось, сприятимуть спасінню наших душ
за посередництва перед Богом преподобного отця нашого Афанасія.
Преподобний Афанасій Афонський чудотворець
Народився в Трапезунді, у побожній християнській родині й названий був Авраамом. Рано осиротівши, він виховувався в одної благочестивої черниці, наслідуючи їй у навичках чернечого життя, пості й молитві. Подальшу свою освіту святий продовжив у Візантії. У досконалості вивчивши різні науки, він став наставником юнацтва. Після знайомства із преподобним Михаїлом Малеїном, полишивши всю світську марноту, святий пішов у Киминський монастир в Малій Азії, де прийняв чернечий постриг з ім’ям Афанасій. В обителі преподобний Афанасій ревно виконував монастирський послух, а у вільний час займався переписуванням Священних Книг. Відомо, що він переписав Чотириєвангеліє й Апостол.
Тривалими постами, моліннями, колінопреклоніннями, виснажливими працями преподобний Афанасій досягнув такої досконалості, що в 960 р. з благословіння ігумена оселився для мешкання пустельником на Святій горі Афон. Підступний диявол, бажаючи вигнати його звідси, воював проти святого, надсилаючи йому безперестанні думки піти з місця подвигів. Але преподобний Афанасій перемагав підступи ворога молитвою, під час якої одержав дар розучлених сліз.
ЗАВАНТАЖТЕ АКАФІСТ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ
Преподобному Афансію Афонському Чудотворцю
Через деякий час преподобний заснував на Афоні монастир спільного мешкання зі строгим статутом, де і був він ігуменом. Слава про обитель і її ігумена-подвижника поширилася всюди, так що навіть ігумени багатьох монастирів і архієреї бажали бути простими ченцями в лаврі преподобного Афанасія.
За своє святе життя преподобний Афанасій удостоївся від Господа дару передбачень та чудотворінь: знаменням хреста він зціляв хворих і виганяв нечистих духів. Сама Пречиста Богородиця була дуже прихильна до святого й кілька разів являлася преподобному, обіцяючи великій лаврі свою невичерпну допомогу, і захист.
Передбачивши свою кончину, преподобний просив братію не спокушатися через те, що станеться. Подавши братії останню настанову й помолившись, він вийшов разом з іншими шістьма братами на верх храму оглянути будівництво. Раптом з невідомих причин, лиш Богові відомих, верхівка храму завалилася, і преподобного з братами завалено камінням і там віддали свої душі в руки Божі. Кончина святого сталася в 1000-1001 рр.
Тіло преподобного Афанасія, пролежавши не похованим три дні, не змінилося, не набрякло й не потьмяніло. А під час похоронних піснеспівів із рани, що була на нозі, всупереч природним законам, пішла кров. Деякі старці збирали цю кров рушниками, і багато-хто через неї отримував зцілення від своїх хвороб.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 11:37,
, links to this post
Про наше Хресне Знамення
Хресне знамення повстало ще за апостольських часів. Хресне Знамення [1] чи Хресний Знак - це зображення на собі, чи на кому іншому або навіть на якійсь речі Знака Хреста
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 10:20,
, links to this post
О канонизации Зои Космодемьянской
Середа, 17 вересня 2008 р.
На днях тамбовский историк Владимир Дьячков, кандидат исторических наук, профессор Тамбовского госуниверситета, призвал Русскую Православную Церковь канонизировать Героя Советского Союза Зою Космодемьянскую, чье 85-летие пришлось на 13 сентября. Выступая 10 сентября в областной администрации с докладом на заседании «круглого стола», посвященного 85-летию героини, Владимир Дьячков сказал: «Можно говорить, что Зоя – святая по всем признакам.
Почему наша Православная Церковь не причислит к лику святых эту девушку?» Это высказывание прокомментировал протоиерей Георгий Митрофанов, профессор Санкт-Петербургской Духовной академии, известный церковный историк, члена Синодальной комиссии по канонизации святых.
«Мученической Церковь признает смерть исповедующего Православие христианина за его веру. Гибель Зои Космодемьянской, которая была активной комсомолкой и сталинисткой, не может рассматриваться как смерть за веру, - сказал отец Георгий, – Зоя Космодемьянская – внучка священника, убитого большевиками и канонизированного Русской Православной Церковью. Можно только поражаться, как внучка священномученика могла жить настолько в стороне от жизни Церкви.
А деятельность диверсионной группы, в которую входила Зоя Космодемьянская, – это вообще вопрос, требующий особого разговора, можно только вкратце сказать, что от этой деятельности страдали не столько немцы, сколько гражданское население. Поэтому ни обстоятельства ее смерти, ни ее убеждения не дают никаких оснований для канонизации: невозможно, чтобы человек, который исповедовал атеизм, был канонизирован. А господину Дьячкову я бы посоветовал познакомиться с историей канонизации святых».
Записала Татьяна Кириллина, Русская неделя
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 12:31,
, links to this post
“Благочестивий” — це православний!
Вівторок, 16 вересня 2008 р.
І. Історія слова
Слово “благочестивий” має цікаву й довгу, і дуже тяжку в нашому жит¬ті історію. Воно—дослівний переклад грецького слова eusebes. Грецьке eusebeia — наше “Благочестя”. “Благочестивий” говорилося про того, хто ревно й правдиво виконував Заповіді своєї Віри, а власне — Віри Православної. Це більше, як “побожний”, це просто — православний.
Слово “благочестивий” відоме ще з євангельської мови, в якій визначає: “істинно почитаючий Бога” (пор. Луки 2. 25). А “Благочестя”, це “істинне шанування Бога” (пор. Діяння 3. 12, 2 Петра 3. 11 і ін). Цебто — Православіє. 37 Апостольське Правило наказує Соборові Єпископів “радити про Догмати Благочестя.” Тут ясно, що Благочестя - це Православіє.
І таке розуміння цього важливого слова подають солідні джерела. Наприклад “Словарь церковноелавянскаго и русскаго языка” 1847-го року, видання російської Академії Наук, т. І ст. 59 вияснює: “Благочестивый” — истинно почитающій Бога”. А “Б л а г о ч е с т і є” — истинное по-читаніе Бога”. “Словарь к Новому Завіту” Петра Гильтебрандта 1882 р. т. І ст. 93 подає те саме.
І таке саме значення слова “благочестивий” знаходимо по багатьох церковно-слов’янських пам’ятниках, - “правдиво почитаючий Бога”. Цебто, правдиво віруючий. А звідси один крок до нового значення цього слова — “православний”, синонімом якого воно являється.
Це давнє значення “благочестивий”, як “православний”, засвідчене, як бачимо, ще Євангелією й Посланнями. А в дальші віки слово “благочестивий”, грецькеe usebes, все більше й більше стає синонімом слова “православний”, і в цьому значенні часто вживають його з давнього часу. Напр., воно часте в творах Св. Отців Церкви.
Через це і Лексикон славеноросский 1627 р. Памви Беринди подає: “Благочестіє — релъя”, цебто релігія, Православіє.
Молитва на благословення Колива — це дуже давня Молитва, десь ще перших віків Християнства. І в цій Молитві читаємо: “Пам’ять во Благочестивій Въръ скончавшихся”. Тут “Благочестива Віра” — це Православіє, і перекладати тут “в побожній Вірі” як усі роблять це тепер, — це недорічно й противно історії цього слова. Та й що це “побожна” Віра? Чи є Віра непобожна?
II.Моління за гонимих православних.
На українському ґрунті слово “благочестивий-православний” набуло собі великого поширення, а то тому, що католики й єзуїти, а з ними й наші уніяти, коли Україна була під Польщею, вели проти слова “православний” запеклу війну. Воно було їм не до смаку, як не до вподоби воно їм і тепер, і вони пильнують його оминати.
Як правило, польські королі в своїх грамотах так само по можливості навмисне оминали слова “Православіє”, “православний”, зате часто вживали замість цього його синоніма, — “Благочестя, благочестивий”.
Так само часто цих слів уживали й самі православні, головно в віках XVI — XVII. Особливо в своїх поданнях до уряду, щоб нікого не дражнити. У грамотах Київських Митрополитів так само часто вживається слів “Благочестя, благочестивий”, як синонімів “Православіє, православний”.
Скажімо, Київський Митрополит Іов Борецький 23-го травня 1623-го року звернувся з Посланням до українського народу, а в нім писав: Хоч апостати (відступники, уніяти) й переслідували нас, Єпископів, проте ми “писаннями своїми побожності вашої потішати не переставали, і в старожитнім, святім, отечеськім Бл аг о ч е с т і ї вас утверджати не занехували”. Крім того, “Конституцією сеймовою вольного уживання старожитного Благочестія восточного народові рускому в панстві найяснішого Короля, пана нашого милостивого, духовним і свіцким” дозволено.[1]
У такому ж Посланні до українського народу з 15 грудня 1621 р., щоб уся Україна відкинула Унію й міцно стояла при Православії, той же М. Іов Борецький пише: “Відати всім потреба, кождому всходнего Благочестія чоловіку” [2].
Митрополит Петро Могила часто Віру Православну звав: “Святе Благочестіє”.
А ось іще приклад. Року 1653-го присилав Богдан Хмельницький до московського царя своє посольство, і воно скаржилося на поляків, що вони “Благочестивую християнськую Віру греческого Закону, в которой они издавна живуть, у них отнимали, а к своей Римской Вірі неволили”. [3]
Отже, з цих прикладів ясно видно, що Благочестя — це Православіє, а благочестивий — це православний.
Ось через усе це Виголошення в Літургії:
— Господи, спаси благочестивих і вислухай нас!
Це Виголошення за православних, і цей Виголос є в усіх Служебниках видання Митрополита Петра Могили. Є цей виголос і в Львівських Служебниках 1637, 1646 і ін. роках. Це наш історичний виголос! І так він позостався й до нашого часу, і ввійшов і до Церкви Московської. Цікаво, що польський уряд за нових часів не раз намагався також уживати слів “Благочестя, благочестивий” замість нелюбого йому “Православіє, православний”. Бо так нашіптували йому католики та єзуїти. Через усе це перекладати слово “благочестивий” на “побожний”, як у нас роблять, ніяк не можна, — треба це слово позоставляти без перекладу, бо воно має в житті нашої Церкви довгу й тяжку історію. Це історичне слово, кров’ю покроплене. А коли перекладати, то тільки на слово православний.
По багатьох грецьких і слов’янських текстах Літургії цього виголосу нема. А Митрополит Петро Могила відновляє це Виголошення по всіх своїх виданнях може навмисне й свідомо, — як моління за гонимих католиками й уніятами православних. Виголошення це основане на 2 Петра 2. 9. Це історичне відновлення Митрополита Петра Могили.
Що таке припущення можливе, є на те докази. Ось у мене в руках дуже старий Служебник, десь чи не XII — XIII віків, — і в ньому на листі 13 цього Виголошення нема, — бо воно повстало в Літургії пізніше, може й за митр. Петра Могили.
Як знаємо, Митрополит Петро Могила ввів до церковної практики т. зв. Пассії, — моління за гонимих православних супроти нападу греко-католиків. Певне з цих мотивів, коли уніяти (греко-католики), при допомозі польського уряду, особливо сильно лютували на православних, відновив він і виголос —Господи, спаси благочестивих ( = православних), і вислухай нас! Коли Диякон це виголошує, то він і обертається лицем до народу, до гонимих тоді православних.
ІІІ. “Благочестивий” як титул.
У нас часто можна почути неправдиву думку, буцім то “благочестиві”, це імператори [4]. Усе вищеподане говорить рішуче проти цього. Дійсно, візантійські імператори мали в своєму титулі “благочестивий”, бо вони ж справді були православними, і були ревними оборонцями Православія. І цього високого й великого титула запозичили були собі й царі та імператори російські. Запозичили в Росії по тому, як року 1453-го упала Візантія.
Слово “благочестивий” прикладалося не тільки до титулу імператорів, — прикладалося і до титулів і Патріярхів, і Митрополитів, і Архиєпископів, і Єпископів, а то й Священиків.Прикладалося і взагалі до всіх тих людей, хто визначався своєю Право¬славною Вірою. І визначало це слово тільки одне, — правдиво славлячий Бога, цебто православний.
Як вище подано, Виголошення: «— Господи, спаси благочестивих, і вислухай нас!» є по всіх виданнях Митрополита Петра Могили, цебто тоді, коли про російських царів в Україні і згадки не було, і коли за них не мoлилиcя. Та й коли б тут розумілося царя, то було б “благочестивого”, а не “благочестивих”.
IV. “Благочестивий” по словниках.
Усі історичні словники української т. зв. актової мови, а також і літературної мови однозгідно подають: Благочестя — це Православіє, а благочестивий — це православний. Те саме подають і словники живої української мови. Напр. Словар російсько-український М. Уманця й А. Спілки, Львів, 1893 р. на ст. 763 слово “Православіє” на українську мову перекладає: “Православіє, Благочестя”, і покликається на Словника К. Шейковського 1861-го року. Тут же “православний” перекладається і словом “благочестивий”.
Або ось скрізь уживаний Словник української мови за редакцією Б. Грінченка, т. І, Київ, 1909 р. На ст. 113 знаходимо: “Благочестивий — православний”. І подається приклад: “Графиня благочестива була, і не ходила в Успенську церкву до уніятів. Скоро потім настало Благочестіє, Успінська церква на самий перед стала благочестивою”. Другий тут же приклад: “Стали гонительства і на попів благочестивих”.
А слово “Благочестя” у цьому ж Словнику перекладається “Православіє”. І подається приклад: “От у Тройці Благочестіє, а в нас унія”. Отже, як бачимо, “благочестивий” — це не “побожний”, а в першу чергу — “православний”. А Виголошення на Св. Літургії: “Господи, спаси благочестивих” — це моління за православних.
V. Неправильний переклад слова “благочестивий”.
Таким чином, як бачимо, слово “благочестивий” — це близький синонім слова православний. І коли його треба перекладати, то тільки на православний, але в жодному разі не на що інше. Ось переді мною Требник 1954 р., видання УПЦ в ЗДА. Цікавлюся, як тут обійшлися з цим історичним словом, і бачу, що його зовсім не зрозуміли, й переклали цілком неправильно, — на “побожний”.
Так, в Ектенії на закінчення Чину Хрещення, на ст. 41 знаходимо: “Щоб зберіг його Господь Бог у чистоті віри, у всякій побожності” (церк.-слов’янське: во всяком Благочестіи), а треба так: “Щоб зберіг його Господь у чистоті Віри, у всім (повнім) Благочесті” (Православії). Перекладова Комісія пішла за попередніми виданнями (бо “упорядковувала”, див. ст. 262), що не знали історичного значення слова “благочестивий”, “Благочестя”.
Або ось офіційний Служебник УАПЦ на еміграції, 1949-го року. Знаменитий, кров’ю окроплений виголос: — Господи, спаси благочестивих, і вислухай нас! тут просто… опущений! Не думав Митрополит Петро Могила, що його відновлений внесок до Літургії, — моління за тяжко переслідуваних православних, — його наступники так легко забудуть і — викинуть… Беручи на увагу наше становище на чужині серед іновірних, конче потрібно, щоб кожен Священик Виголос перед “Святий Боже” робив так:
— Бо Ти Святий єси, Боже наш, і ми Тобі славу возносимо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас!
- Господи, спаси благочестивих і ви¬слухай нас!
X о р : Те саме.
І на віки вічні!
Хор: Амінь. Святий, Боже…
А ще послідовніше було б перейти і на чисте й відкрите:
— Господи, спаси православних, і вислухай нас!
Написав: Митрополит Іларіон. (Огієнко)
В мовній редакції Uaoc.Net за виданням “Віри й культури” 9/1954 стт.17-20
Примітки та посилання до тексту:
- С. Голубевъ: Митрополитъ Петръ Могила, Київ, 1883 р., том І ст. 256. додатки.
- Там само, ст. 263, додатки.
- Воссоединение Украины с Россией. До¬кументы и материалы. М. 1954 р. т. III ст. 267. З оригіналу.
- Неправильно це пояснює архим. Киприян “Евхаристия”, Парих, 1947 р.ст.173. Присвязання слова “благочестивий” до царя відоме здавна.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 03:06,
, links to this post
Націоналізм в російських церковних текстах
У визвольній віковій боротьбі українського народу проти московського поневолення активну участь по стороні його ворогів завжди бере також Російська Православна Церква. Справедливі змагання нашого народу за своє визволення Російська Церква засуджує, анатематствує та вживає всіляких доступних їй засобів, щоб цим змаганням стати на перешкоді. Тож для того вона використовує амвони,
релігійно-богословську пресу, дозволяючи собі на випади, які на далеку відстань розминаються з християнським вченням про свободу, та взагалі з християнською етикою й законом.
Російська церковна преса, незалежно від її політично світоглядового напрямку чи ієрархічної юрисдикції, не приховує своєї запеклої злоби й непогамованої ненависти до українського народу, його проводу, Української Церкви та її Ієрархії, тавруючи комплекс наших національних змагань, як вияв українського “фашизму”‘, “шовінізму”, “сепаратизму” тощо. А в той же час росіяни самі виявляють притаманний їм московський фашизм і імперіялізм, який завжди був підтримуваний і санкціонований Російською Православною Церквою.
Цей московський імперіялізм знайшов собі місце й повне признання навіть у церковно - богослужбовій практиці. Ось перед нами велика богослужбова книга, що має назву — “Мінея Святкова”. При кінці цієї церковно-богослужбової книги ми бачимо окрему Відправу під заголовком: “Служба всім Святим, в землі Русской просіявшим”. Окреме святкування пам’яти цих Святих було ухвалено вперше в час розпаду Російської Імперії вже після революції на Всеросійському Церковному Соборі, що відбувся в Москві в 1918 р. Учасники цього собору, бачучи неминучий розпад Російської Імперії на окремі національні держави, бажали за всяку ціну втримати ці останні бодай в духовній незалежності Московській Церкві, та тим само зберегти хоч у церковному відношенні єдність Російської Імперії.
Для того було уложено і апробовано Відправу: “Всім Святим в землі Русской просіявшим” з обов’язком відправляти її в другу неділю після Свята П’ятдесятниці. У цій Відправі згадується цілий ряд Святих, більшість з яких була канонізована лише Російською Синодальною Церквою. В історичній послідовності згадуються Святі не тільки з московських земель, але і з земель чужих, як напр. Україна, Білорусь, Литва та інші, що внаслідок московської загарбницької політики в різні віки опинилися в межах Російської імперії.
Тож Відправа “Всім Святим, в землі Русской просіявшим”, починається закликом похвалити “Собори російстії, сущії во стране нашій”, “богомудрия Святителі русскія, Собор Святих і полк божественний, землі нашія утвержденіе”. Імена Св. князя Володимира і Св. княгині Ольги згадуються в цій Відправі кілька разів, щоб цим способом особливо підкреслити єдність і неподільність Російської імперії. У великій Стихирі на “Господи, кличу до Тебе” ми читаємо такі слова: “Радуйся, Державо Россійская вірная, радуйся, князю благовірний Владимире, радуйся, Ольго, ізбранная: ви бо есте первійшії ко Владиці всіх наші ходатаї, і начальниці Православія, і наставниці ко істинній Вірі, радуйся, всяко місто і страна, і град, граждани воспитавши! Небесного Царства, сії Святії Світила душам нашим явишася, сії чудес зарею і діли, і знаменьми просіяша мисленно во вся конци, і нині Христу моляться о спасенії душ наших”.
У Стихирі на Літії, в якій восхваляються всі “російські Святі”, є між іншим такі слова: “… сії от всіх преділ землі нашея возсіяша, і Віру Православную в них утвердиша, і во іния страни принесоша, апостольськи ревнующи”. Однак найбільш цікавим у цілій цій Відправі є “Канон”, в якому згадуються імена видатніших Святих з коротенькою характеристикою їх заслуг перед Церквою і державою. Канон починається згадкою про грецьких місіонерів, які в Херсонесі перші за Христа потерпіли: “в Херсонисі єпископствовавшії і землю нашу кровьми своїми освятившії”. За ними слідують імена перших первомучеників варягів — Теодора і сина його Івана, що від поган в Києві перші за Христа постраждали. Потім Ольгу богомудрую і рівноапостольного князя Володимира: “первійших наших ко Владиці ходатаїв, і начальників Православія, і наставників ко істинній Вірі”, також першого Митрополита Київського Михаїла, “просвітившаго землю русскую світом познанія Божественної Віри і оновившаго русскій народ Св. Крещенієм”.
Далі згадуються “блаженні Страстотерпці Христові, благовірні князі-Мученики Борис і Гліб” з гарячим закликом: “не забудьте отечества нашого!” Преподобний Антоній Печерський у цій Відправі називається: “всіх русских монахів начальником”, Преподобний Феодосій Печерський — “начальником общаго монашескаго житія на Русі”, Нестор “достопамятних діяній списателем”, а Преподобний Аліпій “живописанія на Русі начальником”.
Одразу за цими Святими, що творили святе й Боже діло та подвизалися на Русі-Україні, згадуються Святі Мученики Віденські, — Антоній, Іван і Єфстафій, “Литовскія земли украшеніє, гординю Ольгердову низложи в шії”.
Від литовських Святих знов переходиться до Святого землі української Препод. Афанасія Берестейського та Святого землі білоруської, мученика отрока Гавриїла Слуцького, що “за отечество ваше земное і за град, ідеже подвизалися есте, умученії”.
Прославляється також Преподобний Іов, “Лаври Почаєвскія украшеніє”, разом зо всіма іншими чудотворцями і угодниками Волинськими, “діли своїми і чудеси облиставшії землі нашея конци”.
Прославляється й Афанасій, Чудотворець Лубенський, — “Царгородського Святителя своє благословеніе землі русской принесшего, і чесния своя Мощі, яко залог со Вселенською Церковію єдиненія, нам давльшого”.
Від цих Святих, що подвизалися в Україні, Литві, Білорусі у Відправі переходиться до Святих московських, і починається похвалою московському князю Данилу, як основоположнику Москви. І хоч в житті цього князя не було особливих духовних подвигів, хоч він і не визначався прикметами особливої святости, але сам факт заложення міста Москви був уже вповні вистачаючим, щоб Церква Російська визнала його Святим та поставила на один ступінь зо справжніми подвижниками й угодниками Божими. Ось якими словами Московська Церква ублажає князя Данила: “Основателя і первоначальника града Москви, Богоблаженний Княже Даниїле, показа тя Господь: к Нему же непрестанно моляся, град Москву і всю Землю Русскую от бєд спаси, і благовєрния люди милостивно посети”‘.
За Данилом, як основоположником міста Москви і майбутнього московського царства, перечисляються дальші московські чудотворці, які “свою святість здобули не тільки працею для Церкви Московської, але і тісною співпрацею з московськими князями в розбудові і зміцненні московської держави. Тут перечислюються імена московських Ієрархів: Петра, Олексія (а вони ж — з України родом!), Іону і Филипа, а з ними всіх інших московських “чудотворців”. Особлива увага і подвійний своїм розміром стих, присвячений Патріярху московському Гермогену, що на початку XVII ст. рятував Москву від поляків: “Первопрестольник Апостольськія Церкви, і ісповідник Православния Віри, і другій златоуст во обличеніе гріховних і м’ятежних, і строїтель православного ц а р с т в і я бил єси, святителю Єрмогене, і за сіє темницею і гладом мучим бил єси, і пріят от Бога неувядаемий вінець, тим же го Мученики веселитися”.
І тільки після Патріярха Гермогена, виразного політичного й державного діяча, слідує похвала Сергію (Радонежському): “Днесь радується славний град Москва, і веселія ісполняєтся вся Россія: честная же обитель твоя, богоблаженне Сергіє, хвалящися, іміющи во собі честния Мощи твоя, яко сокровище неоскудноє і пречудноє”.
Разом з Сергієм восхваляються його соподвижники: Никон, Стефан, Сава, Андроник, — “іхже молитвами синове р у с с к і ї спасаются”.
Так званим Христа ради юродивим московським присвячені такі слова: “О премудрії Василіє, Максиме і Іоанне Московстії, і всі Христа ради юродивії русскії, чуднії житієм і розумом! Молім вас, блаженії, моліте Христа Бога нашего за земное отечество ваше, і всім вірним спасеніє іспросіте”.
За московськими Святими далі перечисляється Святих Великого Новгорода, Єпископів: Никиту, Григорія, Феоктиста, Євфимія і Серапіона та князів новгородських, — Володимира з матір’ю його Анною, Мстислава та Феодора і “со ними же всі от рода князи россійстії”.
Не забуто і про стародавній Псков з Всеволодом і Довмонтом, що називаються “стіною Пскову непоборимою”. Тут і Никола Блаженний, і Корнилій, “Ливонскую Чудь святим Крещенієм просвітивші”. І Пресвітер Ісидор: “Віру Православную пред Латини проповідавший”, а з ним і собор мученицький” во Юрьєві граді лівонстім”.
Потім у Відправі згадуються поджижники далекої півночі: Зосима, Саватій і Герман “в непроходимия же пустия острови Соловецкія зашедше”, Трифон — “Кольскій просвітитель”, Сергий і Герман Валаамскі, яким присвячені такі рядки: “Ликуй, Фиваидо русская, красуйтеся, пустині і дебрі олонецкія, белозерскія і вологодскія, возрастившія святое і славное отцев множество”.
Після того знов перечисляються Святі московської землі: з Ростова, Суздаля, Володимира (на Клязьмі), Мурома, зокрема ж: “покровителя міста Володимира, “мужественного князя Александра, Свеєв побідителя”, князя Георгія і князя Андрея (т. зв. Боголюбського) — “русскія земли устроітеля” та цілий ряд інших. Восхваляється також і м. Казань з своїми преподобними Гурієм, Варсонофієм, Германом, що відігнали від цього міста “тьму невірія”.
“Пермь, Сибирськая страна, Вороніж, Чернігів, Білгород і Астрахань все згадується в суміш, щоб довести від початку цієї Відправи і до кінця, що все це одне ціле, що все це монолітна Російська Земля, що це Росія єдина. І так до кінця! І аж до XX століття згадуються всі діячі Церкви однак, як ті, що лише Богу служили, як і ті, що більше служили московським імперським і націоналістичним інтересам, ніж Господу Богу і Його Церкві. Похваляється їх саме за те, що вони спричинилися до поширення і закріплення московського панування і на Литві, і серед татар, і серед мордви, і серед ливонців, і багатьох інших племен та народів, яких Москва (пізніша Росія) протягом багатьох століть огнем і мечем підкорила.
Згадує ця Відправа Святих землі і держави Української, Св. князя Володимира, Преподобних наших Подвижників Печерських, Угодників Волинських, Преподобного Мученика Афанасія Берестейського та багатьох інших Святих нашого народу з тих часів, коли ще Московсько-російська імперія не існувала, або які трудилися й страждали лише за Церкву й Віру Христову, але не за московські державні інтереси.
Але щоб мати змогу якнайдалі накреслити “духовні границі” Російської імперії, ця Відправа свідомо всіх їх впроваджує “в сонм русских Святих” та називає їх “преподобними граждани” і “світилами Русскія Земли”.
Ось в одному з стихів, присвяченому місіонерам далекої півночі, а зокрема Інокентію Іркутському, читаємо таке: “Великія Сибірскія страни Апостоле, і просвіщенія за морем сущих, нових стран первоначальниче”. Тут безперечно під “новими, заморськими странами” треба розуміти Алеути та Аляску, де поширення Московського Православія серед місцевого населення в час уложення цієї Відправи було вже доконаним фактом.
Парадоксально звучать одночасно слова похвали Св. князю Володимиру, “тобою бо ми вси ізбавлені єсми бісовскія лести”, і також святому Андрію Боголюбському, “русскія земли устроителя”, що огнем і мечем, пограбувавши і понищивши через підмовлення князів, святині стародавньої столиці Руси-України Києва (1169), на довгі часи ослабив насліддя Св. Рівноапостольного Князя Володимира.
Належить тут замітити, що цей Андрій названий Боголюбським, тому що був убитий своїми найближчими боярами в с. Боголюбова поблизу Володимира на Клязьмі. Безперечно, що й для деяких інших московських Святих головним критерієм в оцінці їх святости були перш за все їх заслуги перед московськими князями і царями, та взагалі перед московською державою. Згадати хоч би таких Митрополитів московських, як Петро (правда, втікач з рідної землі, походив з міста Ратна на Волині), Іона, Олексій (батько був чернігівець) та Гермоген, що вірно служили московській державі. Коли ж, хоч побіжно переглянути іще інші Відправи, то і там зустрічаємо цей само російський імперіялізм.
Ось в окремій Відправі Св. Рівноапостольному князю Володимиру в день 15 липня з Тропарі читаємо таке: “моли спастися держави твоєя російським начальником”, а у Величанні: “…ідоли поправшого і всю россійськую землю святим Крещеніем просвітившого”.
У Відправі Преп. Серафиму Саровському (січ. 2-го і лип. 19) елемент національного російського патріотизму очевидно переважає над елементом чистої релігійности: “…россійскія земли великое украшеніє”, “…російстєй земли утвержденіє”, “православним русским людям мир і здравіє даруй”, “радуйся”, похвало земли россійскія”, “восхвалім нового світильника русскія земли” і т. д.
В Акафисті цьому ж Преподобному читаємо: “Радуйся, россійскія держави славо і огражденіє! Радуйся, тамбовскія страни священное украшеніє”.
Переглядаючи інші Відправи й Акафісти, прийняті богослужбовою практикою Московської Церкви, чи то навіть Акафісти в честь Божої Матері, скрізь доводиться зустрічатись з очевидними проявами московського імперіялізму, та вихвалювання не стільки небесного, скільки земного. Ось Тропар Іконі Матері Божій, іменуємій Володимирською, починається так: “Днесь світло красується славніший град Москва, яко зарю солнечную воспріїмши, Владичице, чудотворную твою Ікону…”
Уважний перегляд богослужбових текстів Російської Православної Церкви ще більш яскраво кожному об'єктивному досліднику виявить і доведе, що нові богослужбові тексти її мають аж надто багато національного.
Автор: о. Прот. Семен Гаюк, магістр богословія
Подається за виданням «Віра й культура» ч.9 1954 р. у редакції Uaoc.Net
Література:
• “Великий Сборник”, частина II, Владимірова, Ч. С. Р. 1934 р.
• “Акафист Преподобному Серафиму”, Герсбрук, 1946 р.
• “Акафист Пресвятій Богородиці — Державния”, Рига, 1944 р.
• Прот. С. Четвериков: — “Святиє Молитвенники і вожді русской земли”, г. Псков, 1943 р.
• Н. Тальберг — “Святитель Митрофан Воронеже кій”, “Православний Путь”, Джорданвіль. 1953 р.
• Єпископ Аверкій: “Россія — дом Пресвятия Богородиці”, “Православная Жизнь”, 1954 р.
• Н. Пушкарскій: “Очерки по Русской Історії”, Кемптен (без року).
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 02:19,
, links to this post