Наша мережа: Одеса | Прес-служба | Misioner.info | Prosfora.org

 



Москва не зняла питання автокефалії
Субота, 31 січня 2009 р.

“Питання про повноцінну автокефалію Української православної церкви Московського патріархату в патріаршому статусі не буде зняте з порядку денного, як цього, можливо, комусь хотілося б”. Про це 30 січня на “круглому столі”, присвяченому обранню нового патріарха Московського і всієї Русі, заявив український експерт, керівник корпорації стратегічного консалтингу “Гардарика” Костянтин Матвієнко

(за інформацією інформаґенції «REGNUM».

“Ми знаємо, що митрополит Черкаський Софроній активно піднімає це питання в церковному середовищі. До того ж це питання має величезний інтерес і в суспільства. УПЦ МП за кількістю парафій, навчальних закладів, друкованих видань більша, ніж Грузинська, Константинопольська, Антиохійська, Олександрійська та Єрусалимська церкви разом узяті”, - сказав Матвієнко.

Він нагадав: “Митрополит Володимир дуже містко сказав, що він воліє залишатися 121-м митрополитом Київським, ніж стати 16-м патріархом Московським. Він підкреслив стародавність Київської кафедри”.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:52, , links to this post




Митрополит Кирил вже роздає нагороди

Митрополит Кирил, обраний патріархом Московським і всієї Русі, нагородив у суботу учасника Архієрейського й Помісного соборів архієпископа Тульчинского і Брацлавского Йонафана орденом святого рівноапостольного князя Володимира II ступеня “з огляду на старанне архіпастирське служіння” і у зв’язку з 60-річчям від дня народження, передає кореспондент РИА Новости. Церемонія

нагородження відбулася в суботу у Великому соборі Донського монастиря після молебню біля мощей патріарха Тихона.

Архієпископ Тульчинский і Брацлавский Йонафан народився 30 січня 1949 року в селі Шаталовка Воронезької (нині Бєлгородської, Росія) області в родині вчителя. Закінчив Ленінградські духовні семінарію та академію. В 1978 році був рукоположений в ієромонаха тодішнім архієпископом Виборзьким Кирилом (нині - обраним і нареченим Патріархом Московським).

Ієромонах Йонафан був обвинувачений КҐБ в поширенні серед семінаристів книги “Архіпелаг ГУЛАГ” Олександра Солженіцина і протягом року не міг знайти нового місця служіння через перешкоди, які чинивив КҐБ. В 1988 році возведений у сан архімандрита й затверджений намісником Києво-Печерської Лаври, а через рік став єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм Київської єпархії. В 1990 році призначений керуючим справами Українського Екзархату.

22 листопада 2006 р. постановою Синоду Української Православної Церкви призначений архієпископом Тульчинським і Брацлавським.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:16, , links to this post




Преподобний Макарій Великий, Єгипетський

Народився в Єгипті близько 301 року. З любов’ю й сердечністю послужив він своїм батькам у старості, виконуючи заповідь про шанування батьків, і після їх кончини зробився зовсім вільним від життєвих турбот. Під керівництвом досвідченого старця-ченця преподобний Макарій почав провадити безмовне чернече життя і рукоділля. Спочатку він оселився в пустельному місці неподалік від селища,

де жив, потім преподобний переселився на Нітрійській горі в Фаранській пустелі.

Проживши три роки в пустелі, він пішов до преподобного Антонія Великого (+ 356 р.), отця єгипетського чернецтва, про яке чув, ще живучи в миру, і палко бажав його бачити. Преподобний авва Антоній з любов’ю прийняв блаженного Макарія, котрий зробився його відданим учнем і послідовником. З ним преподобний Макарій жив тривалий час, а потім, за порадою святого авви, пішов у Скитську пустелю (у північно-західній частині Єгипту) і там настільки просяяв своїми подвигами, що його стали називати «юнаком-старцем», тому що, тільки-но досягши тридцятирічного віку, він проявив себе досвідченим, зрілим ченцем. Тут преподобному Макарію доводилося боротися з бісами день і ніч, і вони волали, що не можуть перемогти його, тому що він має велику зброю - смиренність.

Коли святому виповнилося 40 років, він був посвячений у сан священика й призначений настоятелем (аввою) ченців, котрі мешкали в Скитській пустелі. В ці роки преподобний Макарій часто відвідував великого Антонія, отримуючи від нього настанови в духовних бесідах. Разом із двома іншими учнями преподобного Антонія преподобний Макарій сподобився бути присутнім при його блаженній кончині, і як немов найціннішу спадщину, отримав палицю преподобного Антонія, яким той підтримував у дорозі своє немічне тіло, пригноблене старістю й подвигами посту.

Разом із цією палицею преподобний Макарій прийняв особливо й дух Антонія Великого, як то колись прийняв його і пророк Єлисей від Іллі пророка. Силою його духу преподобний Макарій вчинив багато великих чудес. Одного разу преподобний Макарій розмовляв із черепом головного язичницького жерця, що розповідав про свої муки та про більш тяжкі й люті, що очікують на тих, хто пізнав ім’я Боже, але відкинув Його і заповідей Його не дотримував.

Через безліч народу, що приходила до нього, преподобний Макарій мав мало часу, щоб в усамітненні віддаватися богоосмисленню. Тому преподобний викопав під своєю келією глибоку печеру, довжиною коло півстадія, куди і ховався від тих, хто постійно приходив до нього і порушував його богоосмислення та молитву. Преподобний Макарій досяг такого дерзновення в ходінні перед Богом, що за його молитвами Господь воскрешав померлих. Незважаючи на таку висоту досягнутого богоподобія, він продовжував зберігати незвичайну смиренність.

У роки царювання імператора Валента аріянина ( 364-378 рр.) преподобний Макарій Великий разом із преподобним Макарієм Олександрійським піддався переслідуванню з боку аріанського єпископа Луки. Обох старців схопили й, посадивши на корабель, відвезли на пустельний острів, де жили язичники. Там, за молитвами святих, дістала зцілення дочка жерця, після чого сам жрець і всі мешканці острова прийняли святе хрещення. Довідавшись про те, що сталося, аріанський єпископ посоромився й дозволив старцям повернутися у свої обителі.

Лагідність, смиренність і милосердя преподобного преображали людські душі. 60 років провів св. Макарій у мертвій для світу пустелі. Найбільше часу преподобний провадив у бесіді з Богом, часто перебуваючи в стані духовного піднесення. Свій рясний і подвижницький досвід авва переніс у глибокі богословські твори. 50 бесід і 7 подвижницьких слів залишилися дорогоцінною спадщиною духовної мудрості преподобного Макарія Великого. Вище благо й мета людини - поєднання душ із Богом, - основна думка в творах преподобного Макарія.

Преподобний дожив до 97 років, незадовго до кончини (+ бл. 390-391 р.) йому з’явилися преподобні Антоній і Пахомій, які повідомили радісну звістку про близький перехід його в блаженні небесні обителі. Преподобний почав готуватися до своєї смерті. Через дев’ять днів преподобному Макарію з’явився Херувим з безліччю Ангелів. Коли свята душа преподобного Макарія була взята Херувимом і піднеслася ним на небо, дехто з отців мисленними очима бачили, що повітряні біси на відстані стояли і кричали, що уникнув їх св. Макарій.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:09, , links to this post




Один з островів носитиме ім’я Алексія II

Законодавчі збори Карелії ухвалили рішення щодо перейменування одного з островів Валаамського архіпелагу в Ладозькому озері в острів Патріарха Алексія II.  Як повідомив аґенції «ИТАР-ТАСС» депутат Віктор Степанов, ініціатива перейменування острова належить Опікунській раді Валаамського Спасо-Преображенського чоловічого ставропігіального монастиря, який підпорядковувався безпосередньо

покійному Патріархові. “З огляду на видатний внесок Патріарха в розвиток духовного життя, відродження православних традицій, відновлення Валаамського монастиря, пропонується перейменувати острів Скитський, що входить до складу архіпелагу, в острів Патріарха Алексія II”, - наводить російська інформаційна аґенція “Новости” слова Степанова.

Депутат нагадав, що до своєї кончини Патріарх очолював опікунську раду Валаамського монастиря, за підтримки якого протягом більш ніж 10 років велася маштабна реконструкція храмів на Валаамі та розвиток монастирського господарства.

Проти ініціативи перейменування острова виступили представники фракції КПРФ (комуністи), на думку яких зміна назви острова на честь релігійного лідера суперечить принципу світськості російської держави і може спровокувати процес перейменування географічних назв на честь діячів інших релігій. Однак переважна більшість депутатів не погодилася з цією думкою і вирішила доручити парламентському комітету з державному устрою, питань місцевого самоврядування і національної політики підготувати законопроект про перейменування острова.

Всього до Валаамського архіпелагу належать більше 50-и островів.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 09:21, , links to this post




Зі слова на неділю про Закхея
Пʼятниця, 30 січня 2009 р.

Часто почуєте, що коли люди говорять про звірят, то додають їм деякі людські прикмети. {Приміром говорять про «вірного» пса, про «мудрого» коня, «підступну» змію, «хитрого» лиса, «сильного» лева, або «нерозумне» ягня чи вівцю. Ягня чи вівця бувають інколи такими, як про них деколи говоримо. Нерідко такий самий вислів застосовуємо і до людини. Вівцю тому називають нерозумною, бо вона не має

орієнтаційного змислу.

Якщо вона відлучиться від отари, їй майже неможливо знайти зворотної дороги. Їй потрібна поміч пастиря. І завданням пастуха шукати загублену вівцю і привести її назад до отари. В подібній ситуації знаходиться і грішник. Людина в дорозі до вічності може загубитися, зблудити, може втратити орієнтацію, може йти замість дорогою до щасливої вічності, дорогою до вічної погибелі.

Нині зустрінете багатьох, що блукають. І це не лишень молодих, що шукають легшої дороги до неба, яким вже не вистачає «давня Христова Церква». Вони шукають нових церков, нових доріг і губляться. Між загубленими є і старші люди, які вже були на правильній дорозі до вічності, але хтось чи щось звело їх на манівці. Який з цього вихід? Вихід є такий, про який читаємо у Св. Євангелії на неділю про Закхея.

Нас цікавить, хто тут кого шукав? Чи Закхей Ісуса, чи Ісус Закхея? Ісус знав Закхея, бо звернувся до нього по імені: «Закхеє»… А про себе сказав Ісус, І що Він прийшов шукати і спасти тих, хто загинув — тобто грішників. Що Ісус, знайшов Закхея, бачимо при висліді зустрічі.

Закхей рішився направити всі кривди й Ісус знав, що він це зробить, бо, каже Ісус: «прийшло спасення цьому домові, бо й він є син Авраама!» Ісус дозволив Закхеєві знайти Себе, але й Сам знайшов Закхея. Слово у Св. Євангелії «я мушу бути в твоїм домі», вказує на післанництво Христа.

«Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло». Такі слова чуємо в сьогоднішній Євангелії (Луки 19. 1-10). Це слова Надії, які дуже ясно окреслюють служіння нашого Господа. Є багато людей, що хочуть Бога тримати тільки в формі традиції. Це ті люди, між іншими, що до Церкви приходять тільки на Різдво та Великдень. Хоч треба радіти, що й тоді їх бачимо в Божому домі, та треба сказати, що це дуже слабенький відгук на ту любов, що привела до Боговтілення, до добровільного страждання на Хресті, до воскресення та на Небо вшестя нашого Спасителя.

Можливо, що такий слабий відгук на вістку про Бога походить від нерозуміння про Бога та про те, чому Він нами зацікавлений. Люди дуже часто думають про Бога, як про Суддю, а рідко коли як про Батька, як про Того, що шукає за тими, що заблукали і то не для того, щоб налякати їх загрозами, а для того, щоб їхні страхи та болі заспокоїти та їх привести назад додому, де тепло, де любо, де безпечно.

Закхей був одним з тих заблудлих. Його відцуралися всі, бо був він митником. Він болюче відчував своє відчуження від Бога та від людей. Вістку про те, що Спаситель шукає заблудлих він сприйняв радісно й охоче. Його відгук був від всього серця. Матеріально він його коштував майже все, що він мав. Але йому не було це боляче. Його покликав був Господь по імені. Увійшов був до його власного дому.

Закхей був вдячний і він хотів ту вдячність виявити якнайповніше. Отож і промовив Господь: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло». Те, що було пропало, було віднайдено і повернено туди, де воно належало. Кожна людина почувається самотньою час від часу.

Є в нас і такі місця, де ніколи не був ніхто інший. Є речі, які ми перейшли, про які ніхто не знає. А є перед нами і такі моменти, переходити яких ми не можемо поділити ні з ким. Один такий момент — хвилина смерті. Та добра вістка Христового Благовісти каже нам, що є Хтось, що може і хоче бути з нами у всі хвилини нашого життя і смерті. А цей «Хтось», то Бог — Бог, що шукає і спасає те, що загинуло.

Він недалеко від нас — Він чекає на те, щоб ми до Нього звернулися з проханням увійти в наше серце. Чи не час нам відповісти? Чи не час нам Його запросити й бути з Ним?

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 12:43, , links to this post




Повне право на постійне користування землею

Президент України Віктор Ющенко підписав прийнятий парламентом закон Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, який надає релігійним організаціям право постійного користування земельними ділянками. Відповідний закон Верховна Рада України прийняла 15 січня 2009 року. Закон вносить зміни у Земельний кодекс України, а також у закон Про свободу совісті та релігійні організації.

Положеннями закону забороняється релігійним організаціям використовувати земельні ділянки для підприємницької діяльності.

Закон набирає чинності з моменту його опублікування.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 08:05, , links to this post




Документ: Про текст Святої Літургії

Таїнство Євхаристії встановлене Господом нашим Ісусом Христом на останній Тайній Вечері, звернене до вірних усіх часів і народів

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 07:42, , links to this post




Святителі Афанасій і Кирил Олександрійські

Завтра Святителям Афанасію й Кирилу, архієпископам Олександрійським, призначено спільне святкування на знак глибокої вдячності Святої Церкви за багаторічну безперестанну працію для утвердження догматів Православної віри і ревного захисту їх від єретичних вчень. Святитель Афанасій, архієпископ Олександрійський, великий отець Церкви і стовп Православ’я, народився близько 297 року в місті

Александрії в родині благочестивих християн. Він дістав гарну світську освіту, але ще глибші знання набув через старанне вивчення Святого Письма. З юних років майбутній великий святитель Афанасій став відомим Александрійському Патріархові, святому Олександрові (пам’ять 29 травня) за таких обставин.

Одного разу група дітей, серед яких перебував і отрок Афанасій, гралася на березі моря. Діти-християни вирішили хрестити своїх однолітків-язичників. Отрок Афанасій, якого діти обрали “єпископом”, звершував хрещення, у точності повторюючи слова, чуті ним в церкві при цьому таїнстві. Все це спостерігав з вікна Патріарх Олександр. Потім він звелів привести до себе дітей і їх батьків, довго розмовляв з ними і, впевнившись, що хрещення, здійснене дітьми в грі, було у всьому відповідне з церковним уставом, визнав хрещення дійсним і доповнив його миропомазанням. З цього часу Патріарх спостерігав за духовним вихованням юного Афанасія і згодом приєднав його до кліру, спочатку читцем, а потім посвятив в сан диякона.

В цьому сані святий Афанасій супроводжував Патріарха Александра в 325 році на I Вселенський Собор і Никеї. На Соборі святий Афанасій виступав із спростуванням єресі Арія. Ця промова була схвалена православними отцями Собору, а аріани - явні і таємні - зненавиділи Афанасія і протягом всього його життя піддавали гонінням. Після смерті святого Патріарха Олександра, святий Афанасій був одностайно обраний його спадкоємцем на Олександрійську кафедру. Він довго відмовлявся, вважаючи себе недостойним, але через наполягання всього православного населення змушений був погодитися, і у віці 28 років був рукоположений в сан єпископа та поставлений на чолі Александрійської Церкви.

47 років святитель Афанасій керував Церквою, зазнавши за цей період багато гонінь і скорбот від своїх супротивників. Кілька разів його виганяли з Александрії і він переховувався від аріан у пустельних місцях, оскільки ті неодноразово намірялися вбити Святителя. Святитель Афанасій провів у вигнаннях більше 20 років, то повертаючись до своєї пастви, то знову піддаючись засланню. Був момент, коли він залишався єдиним православним єпископом, інші ж єпископи впадали в єресь.

На лжесоборах єпископів-аріан він був проголошений позбавленим єпископського сану. Незважаючи на багаторічні гоніння, Святитель продовжував твердо відстоювати чистоту православної віри і невтомно писав послання й трактати проти аріанської єресі. Коли ж Юліан Відступник (361 - 363) розпочав гоніння на християн, то його гнів в першу чергу впав на святителя Афанасія, котрий шанувався великим стовпом Православ’я. Юліан мав намір вбити Святителя, щоб завдати нищівного удару християнству, але незабаром сам безславно загинув. Смертельно поранений стрілою під час бою, він з розпачем вигукнув: “Ти переміг, Галілеянине”. Після смерті Юліана святитель Афанасій керував Александрійською Церквою сім років і помер в 373 році, у віці 76-ти років.

Збереглися численні твори святителя Афанасія: чотири “Слова”, спрямовані проти єресі аріан, а також лист до Епіктета, єпископа Коринфської Церкви, про Божественну й людську природу в Ісусі Христі, 4 листи до єпископа Серапіона Тмуїтського про Божественність Святого Духа і рівність Його з Отцем і Сином - проти єресі Македонія. Збереглися також і інші твори апологетичного характеру на захист Православ’я, в тому числі лист до імператора Констанція. Відомі коментарі святителя Афанасія до Святого Письма, книги повчального характеру і докладний життєпис преподобного Антонія Великого (пам’ять 17 січня), з яким святитель Афанасій був дуже близький. Святитель Іоан Золотоуст радив читати кожному православному християнинові цей життєпис.

Св. Кирил походив зі знатної й благочестивої християнської родини. Він вивчив світські науки, у тому числі й філософію, але найбільше прагнув набути знання Святого Письма та істин християнської віри. Замолоду св. Кирил вступив у скит святого Макарія в Нітрійських горах, де пробув шість років. Патріарх Олександрійський Феофіл ( 385-412 рр.) посвятив його в сан диякона, зарахував до кліру й, бачачи його обдарованість, доручив проголошувати проповіді.

По смерті патріарха Феофіла св. Кирил одностайно був обраний на патріарший престол Олександрійської Церкви. Видаляючи зпосеред своєї пастви ворогів св. віри - юдеїв і язичників, св. Кирил дбав і про утвердження віри та благочестя свого стада. Його полум’яна ревність за чистоту християнського вчення і непохитна твердість у захисті віри особливо проявилися в боротьбі з Несторієм, який збурив своєю єрессю Церкву. Святитель Кирил писав послання до Несторія і листи імператорові Феодосію Молодшому, папі Целестину I та в різні монастирі, спростовуючи думки Несторія й викладаючи правдиве християнське вчення про втілення Сина Божого. На III Вселенському Соборі, скликаному в 431 р. у місті Ефесі, святитель Кирил був головою. Помер святитель в 444 р.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 06:31, , links to this post




Цей день в історії: 30 січня 1935 року

29-30 cічня 1935 року після 14-ти літньої перерви, на Волині відбулося Волинське єпархіальне Зібрання під головуванням архиєпископа Олексія Громадського за участі представників від деканатів, духовенства, монастирів, православних послів і сенаторів від Волині, та різних релігійно-церковних товариств. Зібрання ствердило і наголосило потребу введення української мови в богослужіння, ухвалило видання

журналу “Церква і нарід”, домагалося відкриття Богословського православного ліцею в Крем’янці, та закликало до выдновлення в Церкві соборного устрою.

На початку 90-х років XX століття на базі Кременецького ліцею було засновано теологічний факультет, котрий проіснував декілька років. Старостою відродженої першої групи богословського факультету в 1993 навчальному році був Євген Заплетнюк, нині протоієрей. Більше 80% юнаків - випускників Ліцею продовжили духовну освіту в семінаріях, і нині ведуть священицьке служіння по всій території України. Богословський факультет Кременецького ліцею духовно окормлявся Преосвященим єпископом Яковом (Панчуком), нині покійним митрополитом Луцьким і Волинським УПЦ Київського Патріархату.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 06:09, , links to this post




Священик побив директора хлібозаводу

Протоієрей Олег Козлов, який раніше служив Благочинним Ренійського округу Одеської митрополії, побив директора місцевого хлібозаводу Сергія Арабаджі. Заяву про це подав до Ренійського райвідділу міліції сам постраждалий, вимагаючи притягнути священнослужителя Української православної церкви Московського патріархату до відповідальності за скоєне.

Як стверджує Арабаджі, з протоієреєм він випадково зустрівся в заміському кафе, де виникла сварка, під час якої священик "накинувся на нього з кулаками, заподіявши шкоду його здоров`ю".

Як повідомили в райвідділі міліції, раніше священнослужитель Козлов проходив службу в загоні спецпризначення і вже встиг "застосувати навики спецназівця" до екс-мера міста Рені і головного інженера Ренійського річкового порту. Після цього Козлова перевели на службу в інший населений пункт регіону.

За матерiалами: УНІАН

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:25, , links to this post




РГ: З архівів здмухнуть пил

Служба безпеки України (СБУ) оголосила про зняття грифу конфіденційності з архівних документів, які стосуються політичних репресій, голоду та “визвольного руху” у тодішній Українській РСР. Зроблено це, як повідомив виконуючий обов’язки глави спецслужби Валентин Наливайченко, за розпорядженням президента Віктора Ющенка. “З 23 січня поточного року Україна більше не зберігає та

не охороняє таємниці Радянського Союзу, пише видання Российская газета

Це означає, що СБУ як головний державний орган у сфері забезпечення охорони державної таємниці знімає радянський гриф конфіденційності зі всіх кримінальних справ, статистичних документів таємного діловодства та інших документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні з 1917 до 1991 року”, - пояснив суть справи Наливайченко. До речі, у згаданому указі Ющенка є виключення для тих документів, які “містять таємниці держави Україна”

Наливайченко також повідомив, що СБУ вже допитує колишніх співробітників українського КДБ з метою з’ясування обставин знищення головнокомандуючого Української повстанської армії (УПА) в 1942-1950 роках Романа Шухевича.

Громадський доступ, судячи із заяв Наливайченка, буде забезпечений до центрального архіву СБУ та архівів регіональних управлінь служби, а це більш ніж 800 тисяч томів. “Ні як держслужбовець, ні як історик я не бачу якої-небудь загрози національним інтересам від розсекречення списків розстріляних у 1937 році, документів про масову депортацію із Західної України в 1947 році або післявоєнній колекції фотографій УПА”, - заявив із цього приводу директор архіву СБУ Володимир Вятрович.

Нагадаємо, що в жовтні минулого року СБУ вже відкрило при відомстві інформаційно-довідковий зал (електронний архів), з якого будь-який бажаючий - студент, журналіст, історик, родич репресованого або навіть співробітника НКВД-МГБ-КГБ, оформивши інформаційну заявку, міг скористатися доступом до частини вже розсекречених і вивчених архівів СБУ, які стосуються “повстанського руху”. Ймовірно, за цим принципом буде забезпечений і доступ до решти архівів.

За прикладом СБУ, до речі, вчинив і Верховний суд (ВР) України. Два тижні назад він оголосив про розсекречення чергової порції документів зі своїх архівів періоду 1980-1982 років.

Тим часом

Коментуючи новину про відкриття архівів, багато політиків проговорювалися, що, нібито, ні вони самі, ні їхні родичі зі спецслужбами не співпрацювали. Це означає, що перспектива люстрацій, відкриття імен таємних співробітників КДБ, які зробили кар’єру після розпаду СРСР (а архіви, нагадаємо, розсекречують аж до 1991 року), лякає український політичний клас більше, ніж героїзація Бандери та Шухевича.

За матеріалами: korrespondent.net

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:30, , links to this post




Нетаньягу прогнозує знищення Гробу Господнього

Колишній прем’єр-міністр і один з лідерів нинішньої передвиборної гонки в Ізраїлі Біньямін Нетаньягу прогнозує, що ” Аль-Каїда” може підірвати місце поховання Христа”, якщо Ізраїль не утримає контроль над Єрусалимом. “Ісламські екстремісти якщо захочуть, то зможуть це зробити - знищити серце християнського світу. І тоді почнеться ланцюгова реакція, яку буде складно зупинити і яку ми собі навіть

не уявляємо. Регіональний конфлікт може вилитися у великий релігійний”, - сказав він у четвер в інтерв’ю британській “Дейлі телеґраф”.

У своїй книзі, виданій в 1995 році, Б. Нетаньягу вже пророчив знищення ісламськими екстремістами веж-близнюків у Нью-Йорку.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:22, , links to this post




Проект резолюцій “Надзвичайного Собору”
Четвер, 29 січня 2009 р.

ДПУ, на вимогу якого відбувся ліквідаційний Собор УАПЦ в січні 1930 року, підготувало усе, включно з проектом резолюцій; що їх мали прийняти делегати. Агент ДПУ Карін, який відіграв зловісну роль в усуненні митрополита Василя Липківського на II Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1927 року, передав наперед опрацьований проект секретареві ВПЦРади єпископові Маркові Грушевському. Текст проекту

резолюцій зберігся завдяки тому, що копію було нелегально переслано уповноваженому УАПЦ в Західній Європі Євгенові Бачинському.

« .. Заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР прот. о. Л. Юнакова про працю Президії ВПЦР і стан УАПЦ, Надзвичайний Собор мусить признати, що УАПЦ, як це остаточно тепер з’ясувалось, на протязі свого 10-ти річного існування, була явно виявленою антирадянською контрреволюційною організацією. Не можна відкинути того, що в її складі були й досі є люди, які йшли до церкви лише для задоволення своїх релігійних потреб. Але ця суто церковна маса, сама не знаючи того, жила й діяла за проводом і вказівками тих осіб, для котрих УАПЦ була не ціллю, а засобом для здійснення своїх контрреволюційних намірів.

Слабі намагання всієї віруючої, хоч і незначної частини членів Церкви звільнитись від позацерковних цілей і впливів, як ми бачимо з доповіді, не мали позитивних наслідків. І чим далі, тим УАПЦ все більш і більш ухилялась в бік нецерковности. Надзвичайний Собор іменно такий стан УАПЦ мусить твердо і ясно констатувати. Радвлада декретом «Відокремлення Церкви від держави» дала законну можливість українській віруючій людності відродити свою рідну, українську автокефальну, соборноправну, Православну Церкву, ту Церкву, що близько 300 років була в неволі казенної цареславної Церкви. Але, звільнившись від політично-монархічного гніту, УАПЦ не судилось самій стати дійсною Христовою Церквою, вільною й далекою від своєрідного національно-шовіністичного політиканства. Це є факт.

Бо і відродилась УАПЦ в часи політичної боротьби і відроджували її, а потім і до керівництва нею стали ті люди, які потерпіли поразку на відкритому політичному фронті й пішовши в Церкву, мали намір використати її і дійсно використовували, як знаряддя для дальшої боротьби проти радвлади, а значить і проти справедливости соціяльної революції. Природньо, що керуючі органи УАПЦ від ВПЦР до ПЦР виявляли себе, як в цілому, так і окремі члени, явно не церковними, а національно-політичними антирадянського контрреволюційного характеру акціями.

Те ж саме можна сказати й про священнодіячів всіх ступенів, починаючи з митрополита Липківського; з церковного амвону проповідувались націоналістично-політичні ідеї, що різко розходились з ідеологією Церкви, а з боку ставлення до радвлади були контрреволюційними, анти державницькими. Отже, все це довело до того, що УАПЦ стала синонімом контрреволюції на Україні, бо для значної частини керівників Церкви церковність була тільки зовнішньою формою, що прикривала націоналістично-політичний зміст.

В такому стані цілком послідовно дійшли до того, що автокефалія стала символом національно-політичної петлюрівської самостійности, українізація використовувалась як засіб до розпалювання національної ворожнечі, а соборноправність обернулась в демагогічний засіб політичного впливу до здійснення зазначеної мети. Тому то Надзвичайний Собор УАПЦ з глибоким жалем і з усією щирістю констатує, що V Розділ канонів УАПЦ значною кількістю керівників Церкви систематично порушувався. Це стверджується цілим рядом фактів з історії минулого УАПЦ, а саме: перевірка персонального складу священнодіячів УАПЦ в своїх рядах виявила значну кількість людей, що раніше брали активну участь у військових петлюрівських загонах, були старшинами, отаманами, або просто скомпрометовані в минулому.

Всі вони шукали в Церкві одного — використати Церкву в контрреволюційних, а дехто і в своїх особистих нецерковних цілях. Низка випадків притягнення діячів УАПЦ до відповідальности державним урядом за контрреволюційні вчинки також переконують в цьому Надзвичайний Собор. До такого висновку приводить ще й те, що серед членів нашої Церкви були й є люди нерелігійні, антирадянські, наміри яких не викликають ніякого сумніву. І всі такі люди в більшості були церковним активом, тому і керуючі органи Церкви: ВПЦР, ОЦР, РЦР, ПЦР, — як про це свідчить вереснева нарада 1926 р., — стали виразниками націоналістично-політичних антирадянських настроїв і нецерковних дій.

Собор з жалем констатує, що митрополит В. Липківський, єпископи: О. Ярещенко, С. Орлик, Ю. Жевченко, М.Пивоварів, К. Кротевич, всеукраїнський благовісник В. Чехівський і інші стояли на шляху націоналістично-політичних контрреволюційних, антирадянських дій через Церкву. Не можна замовчувати про те, що громадянство республіки в зв’язку з викриттям органами влади контрреволюційної організації «СВУ», яка використовувала в своїх політичних цілях УАПЦ, вважає нашу Церкву за контрреволюційну організацію.

Отже, зважаючи на все, Надзвичайний Собор визнає, що УАПЦ з причин вищенаведених була контрреволюційною, національно-політичною організацією, складовою частиною «Спілки Визволення України». Тому Надзвичайний Собор категорично засуджує всіх тих, хто спричинився до перетворення Церкви на контрреволюційну, антирадянську організацію, визнає дальше існування УАПЦ недоцільним і вважає її ліквідованою. Цим самим Собор припиняє діяльність керуючих органів: ВПЦР, ОЦР, РЦР.

Єпископи УАПЦ припиняють своє духовне керівництво округовими Церквами й залишаються парафіяльними священнодіячами наряду з священиками, що діють в зареєстрованих парафіях, які залишаються необ’єднаними в будь-яку церковну організацію..”

Подається за виданням: «Вісник», ч. 2, Мюнхен, 1960, січень.
В інтернеті опубліковано вперше. Uaoc.Net ©

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 08:12, , links to this post




Як повинен вести себе в храмі християнин

Слово "церква" походить від грецького kuriake, дім Божий. Церквою або храмом називаємо будинок, присвячений служінню правдивому Богові. Православний храм завжди звернений на схід і поділяється на три частини:
1. Вівтар звичайно відділений іконостасом з трьома дверима: царськими (середніми) та двома дияконськими (бічними). В центрі вівтаря стоїть Престіл, на якому знаходяться

антимінс (шовкова або льняна хустка ж зображенням покладення до гробу Христа Спасителя й зашитими мощами святого, освячена й підписана архиєреєм), Євангеліє, хрест, дарохоронильниця в вигляді церкви, де завжди зберігаються Святі Тайни, дароносиця для винесення Святих Таїн хворим. Ліворуч від Престолу - жертовник або проскомидійник, стіл для приготування Святих Дарів до таїнства Євхаристії. За Престолом знаходиться горнє місце, де стоїть єпископ у певні моменти богослужіння. До вівтаря можуть заходити лише ті миряни-чоловіки, яких благословить священик. Торкатися Престолу, проходити між Престолом і царськими дверима мирянам не дозволяється.

2. Середня нава чи храм вірних. Тут стоять миряни під час богослужіння. На тетрапод (чотирикутний стіл) або аналой перед царськими дверима кладуться ікона та хрест. Перед образами (іконами) ставляться свічки. На панахидний стіл кладуться коливо, хліб, цукор.
3. Притвор при вході до церкви був колись місцем для молитви оголошених (людей, що готувалися до хрещення) та покутників. Тепер там починаються деякі чини: хрещення, вінчання.

По приході до церкви тричі хрестимося з молитвою:

Підходимо до тетраподу, двічі хрестимося, цілуємо ікону, хрест, хрестимося втретє й відходимо набік - чоловіки праворуч, жінки ліворуч. Проходячи через храм навпроти царських дверей, хрестимося й уклоняємося Святим Тайнам на Престолі. Очікуємо на початок відправи мовчки, зосереджено молячись. Ставимо свічки перед образами тихо й побожно; коли підійти важко, передаємо свічки тим, хто стоїть попереду. Як немає місця на свічнику, кладемо свічку перед образом, щоб поставити згодом. Поставивши свічку, хрестимося й молимося перед іконою до зображеного на ній святого. На вітання "Слава Ісусу Христу!" відповідаємо: "Слава навіки!"

Під час відправи

Від початкового виголосу до відпусту й благословення вірних храм залишати не прийнято. Неприпустимі розмови, ходіння по храму. Слід мовчки, уважно й зосереджено слухати слова священика, відповідати на них, співаючи разом із хором. Особливо побожно, з душевним трепетом перебуваємо на Службі Божій при читанні Євангелія, відправленні Євхаристійного канону (від Символу віри до "Достойно є"), співі "Отче наш" і причасті Святих Таїн. На Євхаристійному каноні, коли священик промовить "Пісню перемоги співають, виголошують, викликують і промовляють", стаємо навколішки й підводимося лише на співі "Достойно є": в цей час відбувається таїнственне перевтілення хліба й вина на Тіло і Кров Христові. "Отче наш" також співаємо, стоячи на колінах.

При поминанні осіб Святої Тройці ("Отця і Сина і Святого Духа"), при співі "Господи, помилуй", "Подай, Господи" хрестимося. Хрестимося й уклоняємося, коли священик благословляє нас Святими Дарами, Євангелієм, іконою, хрестом. Коли він благословляє рукою чи обкаджує нас, вклоняємося, не хрестячись. На всеношній службі після читання Євангелія при співі канону вірні по черзі підходять до тетраподу, хрестяться, цілують Євангеліє та святкову ікону й приймають від священика благословення або й помазання освяченою оливою. Благословляючу руку за звичаєм цілують.

Беручи благословення, кладемо праву руку на ліву долонями догори. Після відпусту вірні по черзі підходять до святкової ікони, хрестяться, цілують її, потім цілують хрест у руці священика, приймають антидор (часточки з просфор) і відходять. На вітання "Христос посеред нас" відповідають: "І є, і буде". При виході з храму тричі хрестимося з молитвою "Боже, будь милостивий до мене, грішного…".

Сповідь

Перед сповіддю вдома проводимо іспит совісти: аналізуємо свою поведінку від часу останньої сповіді, зіставляємо її з наукою Святої Церкви, викладеною в заповідях Божих Мойсеєві, євангельських заповідях, заповідях церковних, виявляємо вчинені гріхи збуджуємо в душі біль за втратою чистоти й постанову виправитися. Корисно переглянути стосунки з кожним ближнім, типовий перебіг дня, загальний дух свого життя, внутрішній стан під час хвороб, спокус, важких обставин.

До храму приходимо завчасно. Молимося перед сповіддю разом із священиком, потім підходимо до нього по черзі, хрестимося, стаємо навколішки, кладемо два пальці правої руки на Євангеліє, як до присяги, й сповідаємося. Спочатку говоримо, коли були на сповіді востаннє, потім перелічуємо вчинені відтоді гріхи, каємося в них, обіцяємо виправитися й просимо покути. Коли священик подасть розгрішення, цілуємо хрест і Євангеліє, підводимося, хрестимося, відходимо й читаємо молитви, визначені за покуту. Причастя Прагнемо причащатися якнайчастіше, хоч і кожної неділі. Перед тим хоча б три дні треба постити, посилено молитися.

Напередодні необхідно бути на вечірні, вичитати канон перед причастям і від півночі тримати євхаристійний піст: нічого не їсти и не пити, а хто палить цигарки - утриматися від куріння. Вранці прочитуються молитви перед причастям, причасник сповідається в гріхах і дістає від священика розгрішення. Коли священик виходить із Святою Чашею, причасники разом із ним читають уголос молитви "Вірую, Господи, і визнаю", "Вечері Твоєї тайної", "Нехай не на суд". Потім підходять по черзі до Святої Чаші, тримаючи руки складеними на грудях навхрест. Кожен називає своє ім'я, побожно приймає Святі Дари, цілує Чашу й відходить, радісно переживаючи таїнственне єднання з Христом.

Мовчки споживаються теплота й антидор. Після відпусту вичитуються молитви по причасті. Класти земні поклони й цілувати благословляючу руку в цей день не можна.

Поминання родичів і знайомих

Вранці, коли правиться Свята Літургія (Служба Божа), священик на проскомидії виймає з просфор часточки з молитвою за здоров'я живих і вічний спокій померлих. Імена тих, хто поминається на Службі Божій, виголошуються на єктеніях. Щоб пом'янути родичів і знайомих, подаємо їхні імена в граматці (поминальній книжці) або на окремих записках "За здоров'я" та "За спокій душ". Разом з цим кладемо до карнавки (скриньки для пожертв) грошову пожертву на потреби Божого храму.

На подяку Богові за вчинене нам добро або на якесь прохання, за недужих, подорожніх, воїнів, учнів тощо замовляються молебні до Спасителя, Богородиці, святих покровителів. За спокій душ померлих відправляються панахиди. Замовляти молебень або панахиду треба перед початком богослужіння безпосередньо в священика або в когось із церковного причету. На панахиду приносять і кладуть на спеціяльному столику хліб, мед, цукор або інші солодощі. Разом з цим до карнавки (скриньки для пожертв) кладемо грошову пожертву на потреби Божого храму.

Підготував митр.прот.Дмитро Малетич
Львівська єпархія УАПЦ

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 05:29, , links to this post




Вселенский патриарх поздравил Кирилла

Константинопольский Патриарх Варфоломей поздравил митрополита Кирилла с избранием Патриархом Московским и всея Руси и пригласил его “в ближайшие месяцы” посетить Константинопольскую Церковь. “По поводу сегодняшнего достойного избрания Вас новым Предстоятелем Святейшей сестры и любезной дщери – Русской Церкви – направляем Вам от всего сердца братское

приветствие Церкви Константинопольской, Вселенского Патриархата и нашей малости лично”, – говорится в поздравительной телеграмме Константинопольского Патриарха.

“Мы поздравляем отличившийся в вере сонм Вашей Церкви, известный благочестием клира и просвещенной в Духе Святом иерархией, с тем, что в достойном подражания единогласии они провозгласили Патриарха достойного и высокого в лице Вашего любезного Блаженства”, – пишет Патриарх Варфоломей на древнегреческом языке.

“Мы убеждены, что во время Вашего Патриаршего служения, которое мы желали бы видеть долгим и славным, мы будем гармонично сотрудничать во славу Божию и ради общего свидетельства православия в беспокойном современном мире”, – говорится в телеграмме.

“Ожидая Вас в ближайшие месяцы во дворах нашей Церкви-матери, чтобы обновить через сослужение наш общий путь в будущее, приветствуем Вас, Блаженнейший и Честнейший брат, целованием святым и перед нашими братьями во Христе возглашаем: “Аксиос!” – заключает Патриарх Варфоломей.

Главы двух Церквей встречались в последний раз в октябре 2008 года, когда ныне покойный Патриарх Московский и всея Руси Алексий II приехал в Стамбул на совещание Предстоятелей Поместных Церквей.

Константинопольский Патриархат, располагающийся в Стамбуле, занимает первое место в диптихах Поместных Православных Церквей. Патриарх Константинопольский считается первым среди равных Предстоятелей Православных Церквей и носит почетный титул Вселенского Патриарха.

По материалам: Седмица. ру

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:58, , links to this post




Завтра: Преподобного Антонія Великого

Антоній Великий народився в Єгипті близько 250 року від шляхетних і багатих батьків, які виховали його в християнській вірі. У вісімнадцятирічному віці він втратив своїх батьків і залишився сам з сестрою, котра була під його опікою. Одного разу він ішов у церкву й роздумував про святих апостолів, як вони залишили все, щоб іти за Господом. Входить у храм і чує євангельські слова: «Якщо хочеш бути

досконалим, іди, продай майно твоє і роздай бідним, і будеш мати скарб на Небі, та йди слідом за Мною» (Мф. 19, 21). Ці слова, що вразили Антонія, ніби були сказані Господом особисто йому. Незабаром після цього Антоній відмовився від спадщини після батьків на користь бідних мешканців свого селища, але роздумував, на кого він залишить сестру. Стурбований цією думкою, він іншого разу входить в храм і чує там знову немовби до нього звернені слова Спасителя: «Не турбуйся про завтрашній день: завтрашній день сам буде потурбується про себе; досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6, 34). Антоній доручив доглядати сестру відомим йому християнським дівственницям і полишив місто й дім, щоб жити на самоті та служити лишень Господові.

Відхід преподобного Антонія від світу відбулося не раптово, а поступово. Спочатку він перебував біля міста в одного благочестивого старця, який жив усамітнено й намагався у всьому наслідувати того. Відвідував і інших пустельників, що жили на околицях міста, і користувався їхніми порадами. Вже в цей час він так прославився своїми подвигами, що його прозвали «другом Божим». Потім він наважується піти далі. Кличе старця з собою, і коли той відмовився, прощається з ним і поселяється в одній з віддалених печер. Один із його друзів часом приносив йому їжу. Нарешті святий Антоній віддаляється зовсім з населених місць, переходить ріку Ніл і поселяється в руїнах військового укріплення. Він приніс з собою хліба на шість місяців, а після отримував його від своїх друзів тільки два рази в рік через отвір у покрівлі.

Неможливо описати, скільки спокус і боротьби витерпів цей великий подвижник. Він страждав від голоду і спраги, від холоду й спеки. Але найстрашніша спокуса пустельника, за словами самого Антонія, - в серці: це туга за світом і збурення помислів. До всього цього приєдналися спокуси і жахи від демонів. Іноді святий подвижник знемагав, готовий був впасти в скорботу. Тоді або Сам Господь являвся, або посилав ангела для його підбадьорення. «Де ти був, благий Ісусове? Чому напочатку не прийшов припинити мої страждання?» - вигукував Антоній, коли Господь, після однієї тяжкої спокуси, з’явився йому. «Я був тут, - сказав йому Господь, - і чекав, поки не побачу твого подвигу».

Одного разу, посеред жахливої боротьби з помислами, Антоній вигукнув: «Господи, я хочу спастися, а помисли не дають мені». Раптом він бачить: хтось схожий на нього сидить і працює, потім встав і почав молитися, потім знову сів за роботу. «Роби так і врятуєшся», - сказав йому ангел Господній.

Вже двадцять років жив Антоній у своєму усамітненні, коли дехто з його друзів, довідавшись про місце його перебування, прийшли, щоб оселитися поблизу коло нього. Вони довго стукали до нього і просили його вийти до них зі свого добровільного ув’язнення; врешті вже наважилися були виламати двері, як Антоній відчинив їх і вийшов. Вони зачудувалися, не знайшовши в нього слідів виснаженості, хоча він піддавав себе величезним випробуванням. Небесний мир царював у його душі й відображався на обличчі. Спокійний, стриманий, до всіх однаково привітний, старець незабаром зробився отцем і наставником багатьох. Пустеля ожила: в горах довкола з’явилися обителі ченців; безліч людей співали, читали, постили, молилися, трудилися, служили убогим. Святий Антоній не давав своїм учням якихось певних правил для чернечого життя. Він дбав лиш про те, щоб укоренити в них благочестивий настрій, вселяв їм відданість волі Божій, молитву, відмову від усього земного, невсипущу працю.

Однак святого Антонія перебування в цій багатолюдній пустелі пригнічувала, він шукав нової самоти. «Куди ти хочеш втекти?» - казав голос з неба, коли він на березі Ніла чекав човна, щоб піти геть від людей. «У верхню Фіваїду», - відповідав Антоній. Але той самий голос заперечив йому: «Чи попливеш ти вгору - у Фіваїду, або долів - у Буколію, тобі не буде спокою ні там, ні тут. Йди у внутрішню пустелю». Так називалася пустеля, що простягалася попри береги Червоного моря. Туди й пішов Антоній, вслід за подорожніми сарацинами.

Через три дні шляху знайшов він дику високу гору із джерелом води й кількома пальмами в долині. На цій горі він і оселився. Тут він обробив невелике поле, так що тепер нікому не було потреби приходити до нього й приносити хліба. Часом він відвідував братію. Верблюд ніс на собі хліб і воду для підтримки його сил під час цих тяжких подорожей пустелею. Втім, шанувальники святого Антонія виявили і це місце його усамітнення. Безліч їх почала приходити до нього для отримання його молитов і настанов. Приводили до нього хворих; він молився за них і зцілював їх.

Святий Антоній вже близько сімдесяти років жив у пустелі. Проти волі, почав бентежити його помисел гордості, що тут він старший за всіх. Він просив Бога забрати від нього цей помисел і дістав одкровення, що один пустельник набагато раніше за нього оселився в пустелі і більше за нього служить Господові. Антоній встав рано вранці і вирушив шукати цього невідомого світові подвижника. Проходив цілий день і не зустрів нікого, крім пустельних звірів. Перед ним пролягав неозорий простір, але він не втрачав своєї надії. Раненько він знову пішов в дорогу. Перед його очима промайнула вовчиця, яка бігла до струмка. Святий Антоній підійшов до цього струмка і побачив поблизу нього печеру. При звукові його кроків двері в печеру міцно замкнулися. Святий Антоній до полудня кликав через двері до невідомого подвижника й просив показатися йому. Нарешті, двері відчинилася й назустріч йому вийшов глибокий старець, зовсім вибілений сивиною. Це був святий Павло Фивейський. Він вже близько дев’яноста років жив у пустелі.

Після братнього цілування, Павло запитав Антонія: «В якому стані рід людський? Яке правління в світі? Чи є ще ідолопоклонники?» Припинення гонінь і торжество християн-ства в римській імперії було для нього радісною новиною, а поява аріанства - гіркою. Поки старці розмовляли, злетів до них ворон і поклав хліб. «Щедрий і милостивий Господь, - вигукнув Павло. - Ось скільки років щодня я отримую від Нього півхліба, а нині заради твого пришестя послав Він цілий хліб».

Наступного ранку Павло відкрив про себе Антонію, що незабаром відійде зі світу; тому він просив Антонія принести йому мантію єпископа Афанасія, щоб прикрити нею його останки. Антоній поспішив виконати бажання святого старця. Він вернувся у свою пустелю сильно схвильованим і на запитання братів-ченців міг сказати лиш: «Грішний, я ще вважав себе ченцем! Я бачив Ілію, я бачив Іоана, я бачив Павла в раю». Дорогою назад до святого Павла він бачив його серед сонму ангелів, пророків і апостолів, що підносились на небо.

«Чому, Павле, ти не дочекався мене? - вигукнув Антоній. - Так пізно я дізнався про тебе і так рано ти йдеш!» Однак, коли ввійшов у печеру Павла, він побачив, що той безмовно й нерухомо стоїть на колінах. Антоній також став на коліна й почав молитися. Вже після кількох годин молитви він переконався, що Павло тому не рухається, що мертвий. Він благоговійно обмив його тіло й загорнув у мантію святителя Афанасія. Раптом з’явилися два леви й своїми пазурами викопали досить глибоку могилу, де Антоній і поховав святого подвижника.

Преподобний Антоній помер у глибокій старості (106 років, в 356 р.) і за свої подвиги заслужив найменування Великого.

Преподобний Антоній заснував самітницьке чернецтво. Кілька пустельників, перебуваючи під керівництвом одного наставника - авви, жили окремо один від одного в хатинках або печерах (скитах) і віддавалися молитві, постові й праці. Кілька скитів, об’єднаних під владою одного авви, називалися лаврою. Але ще при житті Антонія Великого з’явився інший тип чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, несли спільний послух, кожний за власними силами і здібностями, розділяли загальну трапезу, підкорялися єдиним правилам. Такі громади називалися кіновіями або монастирями. Авви цих громад почали називатися архимандритами. Засновником спільножительного чернецтва шанується преподобний Пахомій Великий.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:37, , links to this post




Митрополит Василь про ліквідацію УАПЦ

Митрополит Василь Липківський у своїй «Історії Української Православної Церкви» (розділ VІІ) дав дуже критичну оцінку надзвичайних церковних Соборів 1930 року та її учасників. Одначе, поруч з критикою суто суб’єктивного характеру, він подав об’єктивну характеристику тогочасної дійсности. Цей уривок з його праці наводиться нижче.  ”..Радвлада утворила цю «соборну ліквідацію УАПЦ» запевне лише про

людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство. Комуна в останні часи «повернулась лицем до села», опановує українське селянство, усуспільнює українську землю і селянські коні, і воли й корови, і самих селян під своєю диктатурою. Заводить радгоспи й колгоспи без попів і без церков, хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетарізовану масу.

Самих попів повним унеможливленням для них та їхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене до зречення сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів, книг релігійного змісту, і взагалі цілком нищить і релігійний і національний дух українського народу, робить духовну руїну, і коли робить, то і зробить. Наша рідна земля, наш рідний нарід споконвіку мають таку тяжку долю, що їх в певні терміни заливає всяка повінь. Колись, кажуть, наша Україна вся була залита морем, скована льодом, завмерла.

Але зійшло море, розтав лід і вона, як квітка, розквіла і прийняла на своє лоно наш рідний нарід. Та й його скільки раз заливала ворожа повінь. Мабуть ще за часів переселення народів в 4-5 віках народня повінь дуже заливала наших прабатьків на їхній землі. Потім уже в історичні часи наш нарід до краю заливала повінь половецька, татарська і руїна кримських ханів. Та вся ця руїна прийшла і відійшла, а народ наш живе і потужніє. Навалилась на наш народ не лише фізична, а й духовна повінь — польсько-московська, обертала в руїну не лише землю, а й віру, й саму душу нашого народу. Але й вона як прийшла, так і зійшла, а народ наш живе й відроджується…

На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, що зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, змести зі світу і його віру, і Церкву, і все що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як прийшла, а народ і від неї врятується і житиме.

Але свята Українська Автокефальна Православна Церква — вона як і Христос, Голова її, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає, смерть над нею вже влади не має. Тим часом життя йде й невпинно висуває свої вимоги…

І як ліквідація УАПЦ нагадує обставини смерти Христової перед його воскресінням… Уже помер Христос, вже Його поховано, привалено гріб каменем, а між тим вороги Його неспокійні, вони прийшли до Пілата й кажуть: «Цей обманщик казав: на третій день воскресну». Так звели забезпечити гріб вартою, щоб ученики не вкрали його і не казали, що він воскрес з мертвих… Хіба не те ж саме трапилось і з українською Церквою?

І от не пройшло і року після скликання «надзвичайного собору» як ДПУ скликає вже другий надзвичайний Собор, щоб поставити варту коло її гробу. Чому це? Запевне, це таємниця самого ДПУ. Ми можемо робити лише догадки. З першим надзвичайним Собором уже надто перемудрило. Воно не лише зліквідувало УАПЦ, а й усю його організацію: ВПЦР, повітові й районові Ради, зліквідувало служіння митрополита й єпископів. Але все ж після всіх ліквідацій залишилось українських парафій щось коло 300. І в якому стані вони залишились? Вони вказались вільними від усякого контролю, крім звичайної в кожній радянській спілці агентури ДПУ, вільними від усякого церковного начальства.

Я навіть вітав такий стан українських парафій, в такому стані вони могли найкраще підготуватись до утворення в слушний час нового уже справді церковного, всенародньо-соборноправного керівництва. Але ДПУ швидко спохватилось. Справді, в той час, як більшовицька влада всі свої інституції проймає самою суворою централізацією, вводить «єдиноначаліє» в усіх своїх фабриках, колгоспах, радгоспах та всіх інших закладах, найбільше боїться всякої «груповости», українські парафії опинились в стані анархічному, стали окремими незалежними гуртками людности та ще в справі найбільш підозрілій для більшовиків — в справі релігійній.

І от в грудні 1930 р. ДПУ скликає другий надзвичайний Собор і на ньому виправляє свою помилку, відновлює всю церковну організацію з порушенням запевне всенародньої та й іншої соборноправности, ставить варту коло гробу УАПЦ, щоб мати в своїх руках певні органи і певних відповідальних осіб за мертвий спокій української Церкви.
Але ДПУ… мало на думці, здається, викопати ще один гріб і в ньому поховати ще одного небезпечного для себе покійника. Річ у тім, що предковічним осередком і церковного й національного життя українського народу є місто Київ, до нього завжди звертались думки, серця і мрії українського народу з усіх країв світу; Київ серце українського народу.

От чому митрополити Київські, хоч вони від «татарів» мусіли «тікати» до Москви і більше двохсот років жили в Москві, але все ж звались «Київськими і всієї Русі». Коли Московська митрополія відділилась від Києва, Київські митрополити більш двохсот років жили у Вільні, але звалися все ж «Київськими і всієї Русі». Осередком церковного життя України при всіх пригодах незмінно залишався Київ… Отже Київ, як предковічний церковний осередок українського народу кладеться в могилу, а замість нього висувається новий осередок — Харків, столиця більшовицької української інтернаціональної держави…

Так ДПУ «пустило в расход» зразу двох покійників і поставило надійну варту коло їх могил. Але певне ж воно, що ці небіжчики вже не встануть? Ми віримо, віримо, що вони все ж воскреснуть і ніяка варта їх не встереже.

14/23. X. року Божого 1930.
Дев’яті роковини моєї хіротонії.
[Митр. В. Липківський]

Передрук з машинопису кн.: Митр. В. Липківський «Історія Української Православної Церкви», розділ VII. — Копія машинопису з допискою «єп. Мстислав Скрипник, 1942». — Архів УАПЦ у США, Бавнд Брук, Н. Дж.
В інтернеті вперше.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:51, , links to this post




Про «надзвичайні церковні собори» 1930 року

Про сумної слави надзвичайні Собори 1930 року, на одному з яких було ліквідовано УАПЦ, а на другому — знову відновлено, але в тісних і обмежених рамках, під пильним контролем влади і в умовах неприпинних утисків, збереглось зовсім мало свідчень. Наскільки відомо, не залишилось жодних офіційних документів. Протоієрей Демид Бурко — свідок і учасник подій українського національно-церковного

руху 20-х років, у своїх спогадах змальовує тло, на якому проходили ці Собори та коротко пише про їхній перебіг.

З другої половини 1929 року радянська влада через свій терористичний апарат, ДПУ, почала в Україні масовий погром її інтелігенції і культури, погром, що шалів півтора роки, а далі, то на якийсь час трохи стихав, то лютував знову. Почався він процесом «Спілки Визволення України», який совєти з політичною метою широко й голосно, а ще більше провокаційно, змонтували, як неперевершені майстри цих діл; процес тривав від 9 березня до 19 квітня 1930 року.

Завданням комуністичного режиму було знищити цілком усі вияви українського культурно-національного життя, тому він приточив до СВУ й Українську Автокефальну Церкву. Йому треба було здискредитувати Церкву, щоб тим створити собі причину для знищення її, оскільки вона була для нього небезпечною, бо стояла в обороні християнського і національного єства свого народу. Судове слідство в справі СВУ кваліфікувало українську Церкву, як організацію, «націоналістичну», «контрреволюційну» і «петлюрівську», мовляв, «державу в державі», цілком протилежну й вороже наставлену до радянської ідеології. «Цього радянська влада терпіти далі не може», казав на процесі державний обвинувач, помічник генерального прокурора УРСР Павло Михайлик, а за ним повторювали й інші обвинувачі, як прокурор комісаріату юстиції Якимишин, прокурор найвищого суду Ахматов та прокурор окружного суду Бистрюков (перші два, на жаль, українці, емігранти з Галичини, останні — єврей і росіянин).

На лаві підсудних, власне, проводу самої Церкви не було; його доля, як і всіх єпископів та священиків, вирішувалася негласно. Між 45-ти підсудними (професорами, педагогами, письменниками та іншими) — церковних діячів було тільки два: професор Володимир Чехівський та його брат протоієрей Микола Чехівський, як члени СВУ. Саме обвинувачення проти Церкви було побудовано за більшовицькою практикою судівництва, за принципом «аби людина, а діло буде». «Націоналізм» інкримінували УАПЦеркві тому, що вона була за своїм характером національною, а іншою й бути не могла, бо таке її призначення, бо й всі Церкви східного Вселенського православія є національні.

Щодо «контрреволюції», то, ясна річ, в СРСР контрреволюційне все те, що нерадянське, а Церква, що своїм духом і завданнями так протилежна більшовизму, як світло темряві, тим більш підходить під таку кваліфікацію. «Петлюрівською» Церкву називали тому, що вона знову ж таки була українською й автокефальною, служила своєму народові, а за речеві, ніби, аргументи цього обвинувачення радянський суд мав той факт, що серед духовенства УАПЦеркви було чимало колишніх старшин армії УНР. Але ця «причина» була цілком природною. В дні збройної боротьби за волю і державність України багато синів священиків пішли в військо, а коли та боротьба припинилася, вони, мавши духовну освіту, стали пастирями, щоб цим служити рідному краєві.

Підсудний протоієрей М. Чехівський, колишній професор Київської духовної академії, а потім полковник українського війська [*], на запитання прокурора в час суду, чому він, Чехівський, став священиком, відповів, що зробив це для того, щоб служити своєму народові, піднести його національну свідомість, щоб «хоч не ми, то наші діти і внуки побачили Україну вільною і незалежною».[1]

Це була відповідь всієї української інтелігенції, що, сповнена вищих ідеалів, ішла в рідну Православну Автокефальну Церкву в час, коли ворог, розгромивши свободу і державність України, заповзявся знищити і її духовну субстанцію.
Ще майже рік перед процесом СВУ, з липня місяця 1929 року й до березня 1930-го, разом з масовими арештами й засланнями української інтелігенції (тільки в самому Києві репресовано більше 1000 чол.), арештовано 5 єпископів і понад 700 священиків, з яких 48 розстріляно.[2]

«З одного лише Києва, — каже митрополит Василь Липківський, — пішли на заслання найкращі священики — Красицький, Карпов, Ходзицький, Хомічевський, Пивоварчук, що про СВУ й не знали нічого, і чимало інших, багато й розстріляно».

28 січня 1930 року ДПУ насильством скликало «надзвичайний церковний собор» з кількох недобитих єпископів та 40 священиків. Зрозуміло, що на цьому «соборі» ніякого церковного духу не було, ним керував не Христос, не голос Церкви, а безбожна, антихристиянська, безоглядно жорстока державна влада. Ще було далеко до вироку нечестивого суду, що його, для більшого знущання над релігійними почуттями православної України, оголошено в саму Великодню ніч 19 квітня, а вже смертний присуд Церкві був готовий… ДПУ подиктувало «соборові» ухвалу, що Українська Автокефальна Православна Церква «віднині самоліквідується» і духовенство залишається «служителями культу» при храмах.

Протестувати проти нечуваного насильства було важко. Єпископ Микола Карабіневич за своє зауваження агентові ДПУ Каріну, що його дії «паралізували волю Церкви», незабаром після того заплатив життям. Кожен з учасників «собору» був придавлений свідомістю страшної приречености, яка зависла над цілою українською Церквою. Дійсність була така моторошна, страх так скував все живе, що думка зупинялася напівдорозі. Про всеосяжний страх, про жахливий обух терору ясно свідчив той факт, що митрополита Василя Липківського, цього новітнього апостола Христової істини і великого патріота, усунутого насильством ДПУ в жовтні 1927 року від керування Церквою, майже всі цуралися, його відвідували (він жив тоді в подвір’ї св. Софії в Києві), як він сам свідчить, тільки митрополит Микола Борецький та Володимир Чехівський.

Насильницький антихристиянський Собор тривав усього кілька годин, як то все наперед запланувало ДПУ. Цікаво, що сама «соборна» ухвала майже дослівно ідентична своїм змістом із доповіддю ДПУ про УАПЦеркву, поданою в березні судовому слідству в час процесу СВУ (мабуть, обидва ті документи складав один автор, Карін). «Собор» нагадував собою акт насильства над українською ієрархією, вчинений царем Петром І 19-го листопада 1708 року, коли до царської ставки в м. Глухові (в час війни Петра І з Україною) було привезено під воєнним караулом зв’язаного митрополита Київського Йоасафа Кроковського, покликано Чернігівського й Переяславського єпископів та ще кількох з ближчих російських єпархій для проголошення анафеми над гетьманом Іваном Мазепою. Як тепер, так і тоді всесильно діяла московська деспотія, лише тоді «священному» Соборові єпископів під загрозою «лишения живота» було наказано проклясти, як «зрадників», Мазепу та його сподвижників, а тепер проголошено «зрадником» увесь православний український народ.

Слова ДПУ про те, що духовенство залишається надалі «служителями культу» при храмах, були звичайним для радянської тактики лукавством. На ділі, в затінку пропаґандивних «соборних ухвал» та деклярацій, ішла нещадно ліквідація української Церкви, фізичне нищення духовенства та передових церковних трудівників. «Як надходила ніч, — писав церковний діяч Полтавщини Ф. С, — кожен священнослужитель і ближчі його співробітники чекали арешту, а далі… хресна путь». Терор шалів, як жахливий всезгубний шквал, забираючи все нові і нові жертви. Тільки Господь відав сльози посиротілих дружин священиків та їх діток і море сліз удовиць і сиріт сотень тисяч засланих та розстріляних вірних Церкви.

Скоро після «надзвичайного собору», в травні місяці арештовано й літом вивезено до Росії, в Ярославський ізолятор, митрополита Миколу Борецького. Тоді ж арештовано й ще двох єпископів: Юхима Калішевського та Юрія Тесленка (11-го з черги всіх ліквідованих на той час єпископів УАПЦеркви). Арешти священиків не припинялися. На кінець 1930 року з Української Автокефальної

Православної Церкви зосталося всього біля 300 парафій при незакритих ще храмах по містах і містечках та в деяких селах. Умови їх існування були несказанно важкі, але дух віри в народі невмирущий. При кожній можливості до цих непогашених огнищ Церкви Христової сходились і приїздили на богослуження, іноді за 100-150 км., усі стомлені в духовній пустині комуністичного режиму.

Не пройшло й року з часу січневого «собору», як ДПУ 22 грудня 1930 р. скликало другий «надзвичайний собор». Влада з якихось причин, треба думати — пропаґандивних, — вирішила «відновити» українську Церкву (без назви автокефальна). На «соборі» Карін і його співучасники заговорили про «свободу релігії» в СРСР, про те, що Церква «может существовать и развиваться» (?!). Ухвалили поділити крихту недорозгромлених парафій на сім єпархій, з єпископом у кожній, і утворили Церковну Раду; на митрополита обрали архиєпископа Івана Павловського.Це був неперевершений цинізм!

Бурею котилось по Україні нищення її церковного і національного життя, перед самим цим «собором», в жовтні й листопаді, арештовано іще трьох єпископів (усього вже 14) та біля 100 священиків, і в той же час декларується «свобода» релігії і «розвиток» Церкви.

Прот. Демид Бурко

Надруковано у журналі «Рідна Церква», ч. 20, Мюнхен, 1955, листопад-грудень, стор. 2, 3, 4.
В мережі Інтернет публікується вперше. Uaoc.Net ©

 На фото: Владика Микола Карабіневич, єпископ Уманський (1928-1930). Заарештований в 1932 році, розстріляний у Москві.

Примітки до тексту:

[*] Згідно з іншими біографічними даними Миколи Чехівського, він не був ані професором Київської духовної академії, ані полковником українського війська.
[1] М. Ковалевський, «Опозиційні рухи в Україні».
[2] В. Потієнко, «Записки»

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:20, , links to this post




Цей день в історії: 29 січня 1930 року

28-29 січня 1930 року у м.Києві на вимогу ДПУ, відбувся т.зв. “Надзвичайний собор УАПЦ”, на котрому учасники його були змушені ліквідувати Церкву, як нібито контрреволюційну і антирадянську організацію та складову частину “Спілки Визволення України” (СВУ). Одночасно припинено діяльність керівних органів УАПЦ : Всеукраїнської Православної Церковної Ради, округових та районних Рад.

Єпископи мусіли припинити своє керівництво обласними церквами і перейшли на статус звичайних священнослужителів в межах своїх кафедральних парафій.

Редакція сайту “Українська Автокефалія” планує незабаром представити читачам деякі документи і історичні свідчення тих часів. Слідкуйте за нашими новими публікаціями.

Також в цей день згадуємо “бій під Крутами”

Бій під Крутами

Бій 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний-схід від Києва: бій тривав годин із 5 між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми національно-свідомими київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, — та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крутів.

На похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш. Десятиліттями історія бою або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці бою встановлено пам’ятник i у 80-ті роковини бою монетним двором випущено в обіг пам’ятну гривню.

Більше читайте на сайті kruty.org.ua

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:33, , links to this post




Половина католицьких священиків хочуть сім’ю!

Професор - теолог, який провів опитування, також впевнений, що целібат шкідливо відбивається на здоров’ї. Майже половина польських католицьких ксьондзів хотіли б мати родини, а третина зізнається в тому, що, незважаючи на обов’язкову для католицьких священнослужителів обітницю безшлюбності, мали коханок. Такі результати досліджень, проведених серед польських ксьондзів професором

факультету теології університету Познані Юзефом Баняком. В ході дослідження професор Баняк опитав 823 католицьких ксьондзів і ченців, що живуть у найрізноманітніших частинах Польщі.

На думку професора, целібат - тобто, заборона для католицьких священнослужителів на шлюб - має важкі наслідки для психіки і фізичного здоров’я ксьондзів. Целібат призводить до самотності, розвиває стрес, а це погіршує здатність ксьондза спілкуватися з вірянами, робить його замкнутішим і озлобленішим.

За матеріалами: «Седмица. ру»

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:10, , links to this post




Помісний собор підтвердив статус УПЦ
Середа, 28 січня 2009 р.

28 січня, на другий день роботи Помісного собору Російської православної церкви, його делегати ухвалили діючий Статут РПЦ. Про це повідомляє сайт «Православіє в Україні» з посиланням на власне джерело у храмі Христа Спасителя. У параграфі 18 глави VIII Статуту РПЦ міститься визначення статусу Української Православної Церкви як самокерованої Церкви з правами широкої автономії, що виділяє

УПЦ з переліку інших самокерованих Церков у складі Московського Патріархату, які не мають розширених прав.

В тому самому параграфі Статуту РПЦ зазначено, що «в своєму житті та діяльності Українська Православна Церква керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем та ухвалюється Патріархом Московським і всієї Русі».

Питання необхідності підтвердження існуючого нині статусу Української Православної Церкви є необхідною юридичною процедурою та пропонувалося на Передсоборній нараді делегатів від Української Православної Церкви у проекті резолюції, яка не була винесена на голосування.

За матеріалами oglyadach.com

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 09:46, , links to this post




Завтра: Поклоніння веригам св.Петра

Близько 42 року апостол Петро з наказом Ірода Агрипи був вкинений до в'язниці за проповідь про Христа Спасителя. У в'язниці він був зв’язаний двома залізними ланцюгами. Вночі, напередодні суду над ним, Ангел Господній зняв з апостола ці ланцюги й чудесним чином вивів його з в'язниці (Діян. 12, 1 - II). Християни, почувши про чудо, взяли ці вериги (окови) і зберігали їх як коштовність. Всілякі одержимі різними

хворобами люди, які приходили до них з вірою, отримували зцілення.

Вериги святого апостола Петра зберігалися в Єрусалимі до Патріарха Ювеналія, котрий подарував їх Євдокії, дружині імператора Феодосія Молодшого, а вона в 437 і 439 роках перенесла їх з Єрусалиму в Царгород. Одну веригу Євдокія послала в Рим своїй дочці Євдоксії, яка побудувала храм в ім’я апостола Петра і поклала в ньому веригу. В Римі були також і інші вериги, в яких перебував апостол перед своєю кончиною при імператорі Нероні.

16 січня вериги апостола Петра виносяться на поклоніння народу.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 07:20, , links to this post




Рабинат Ізраїлю порвав з Ватиканом

Головний рабинат Ізраїлю розірвав у вівторок, 27 січня, офіційні відносини з Ватиканом у знак протесту проти рішення Папи Бенедикта XVI повернути в лоно католицької церкви єпископа Річарда Уільямсона, якийзаперечує Голокост. У листі, якого надіслано до канцелярії Святого престолу, генеральний директор головного рабинату Одед Вейнер зазначив, що “без публічного вибачення і

перегляду рішення буде важко продовжити діалог”.Рабинат також скасував свою участь в запланованому на березень черговому засіданні ватиканської комісії з релігійних відносин з євреями.

Річард Вільямс належить до ультра-консервативного священницького братства св. Пія Х - прихильників архиєпископа Марселя Лефевра. Вони не визнавали прийнятих в 1960-ті роки змін католицької доктрини і їх було відлучено від церкви Іоанном Павлом II. Папа Бенедикт XVI, намагаючись подолати розкол католицької церкви, зняв відлучення з чотирьох єпископів цієї групи, включаючи Вільямса.

Раніше єпископ Вільямсон заявив шведському телебаченню: “Я впевнений, газових камер не було. Я вважаю, що в нацистських концентраційних таборах загинуло 200-300 тисяч євреїв, але жоден з них - у газовій камері”. Ця криза вже третя з моменту сходження німецького кардинала Йозефа Ратцингера VI на Папський престол під іменем Бенедикта XVI у квітні 2005 року. Раніше він відновив традиційну молитву латинською мовою, яка закликає навернення євреїв до християнства і почав процес канонізації понтифіка Пія XII, який очолював Католицьку церкву під час Голокосту.

За матерiалами: BBCrussian.com, Вести.ru

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 06:30, , links to this post




Про що розмовляти з сектантами? ч.6

Тепер перейдемо до Таїнства хрещення. Через хрещення людина з’єднується з Христом і тому хрещення можна назвати дверима до раю. Без цього Таїнства немає спасіння. «Якщо хтось, — говорив Спаситель, — не родиться від води і Духа, не зможе ввійти в Царство Боже» (Іоан. З, 5). Після Свого Воскресіння Христос сказав Апостолам, а через них і їх спадкоємцям такі слова: «Ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх

в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28, 19).
Що треба для Хрещення? Перед усім потрібна віра в Бога, в нашого Спасителя. Христос з приводу цього сказав: «Хто буде вірити і хреститися, спасенним буде» (Мр.16,16). Філіпу євнуху говорив: «Якщо віриш від усього серця, то можеш хреститися» (Діян. 8,37).
Те ж саме сказав і апостол Павло тюремному сторожу: «Віруй в Господа Ісуса Христа і спасешся ти і весь дім твій» (Діян. 16, 31).

Не лише віра, а й покаяння потрібне для хрещення: «Покайтеся, — волав апостол Петро, — і нехай охреститься кожен із вас в ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів» (Діян, 2, 38). Апостол Ананія новонаверненому Савлу говорив: «Встань, хрестись і змий гріхи твої, покликавши ім'я Ісуса Христа» (Діян. 22, 16). «Ви, — пише апостол Павло коринфським християнам, — омились, освятились і оправдались» (І Кор. 6, 9).

Сектанти не по-євангельськи ставляться до Хрещення. Так, баптисти і адвентисти Хрещення вважають простим, безблагодатним обрядом; пашковці Хрещення не визнають обов’язковим, толстовці і молокани зовсім його відкидають, а скопці замінюють його оскопленням, Але з Євангелія ми бачимо, що Хрещення є обов’язковим, без нього не можна ввійти до Царства Божого. Хрещення не є і простим обрядом, бо в такому випадку ми не могли б, як говорить святий Павло, «омитися, освятися і оправдатися». Те хрещення, яке запровадили у себе сектанти, не можна визнати дійсним, бо воно виконується не компетентними особами, не уповноваженими для цієї святої справи. Це видно ось з чого.

Христос Апостолам велить «навчати всі народи і хрестити їх» (Мф. 28, 19), але не каже робити це мирянам. Апостоли, посвятивши єпископів та пресвітерів, дали і їм це право. Тільки один випадок є, коли це Таїнство здійснив диякон Філіпп (Діян. 8, 37), але жодного разу не згадується, що миряни хрестили мирян Таке хрещення є самочинним, безблагодатним, не дійсним і тому не спасительним.

Сектантські, так звані, «пресвітери», хоч би тисячу разів купали в річці своїх віруючих та послідовників останні охрещеними від цього не стануть, а як були язичниками, так ними і лишаться. А православні, котрі в секту переходять, там, у сектантській воді, змивають з себе законне хрещення, стають іудами, які зрадили Христову Церкву, Христа не за тридцять срібляників, а за «пачку американського маргарину та кіло цукру». Ця заокеанська подачка, яка дається під виглядом «гуманітарної допомоги», є нічим іншим, як духовною міною, яка має знищити ненависне дияволу Православ’я — і замість нього запровадити на Україні аж 3500 сект з різними назвами, втому числі і… сатанізм.

Не змогли до кінця знищити нашу Церкву атеїсти, чекісти і тому тепер за цю справу взялися сектанти і сатаністи. Як відомо, сектанти не хрестять своїх дітей, посилаю чись на слова Ісуса Христа, Який Апостолам сказав: «Ідіте, навчіте всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мф. 28, 19). Христос велить навчити, а потім вже хрестити. Та оскільки дітей не можна навчити, То їх не можна і хрестити, говорять сектанти. Чи ж відповідає те, що кажуть стосовно цього сектанти, євангельській дійсності? Христос усіх кличе до Себе в Царство Небесне: усі люди - і немовлята, і дорослі є Його дітьми, котрим Спаситель каже про необхідність Хрещення.

Діти не хрещені, які «не родились від води і Духа», не можуть наслідувати Боже Царство, бо вони не є християнами, а язичників ні малих, ні великих в раю не буде. І якщо сектанти в цьому сумніваються, то нехай доведуть на підставі Святого Письма, що язичники будуть в раю. Коли б Христос сказав: дорослих навчіте і хрестіте, а дітей не треба хрестити, бо вони і так святі і тому будуть в раю, — сектанти в такому випадку мали б рацію. Але Святе Письмо говорить, що всі охрещені, які живуть благочестиво, наслідують життя райське, а всі нехрещені туди не попадуть, у тому числі й діти.

Ми знаємо, що кожного року на світі помирають мільйони дітей. Нехрещеним немає місця в раю. Таким чином, з вини сектантів ці мільйони дітей — від немовлят до повнолітніх — мають попадати до пекла. Сектантські вожаки свідомо чи несвідомо допомагають сатані — вони віддають йому душі наших дітей.

Дітей хрестили завжди, хрестили по вірі їхніх батьків, хрестили з тією надією, що батьки потім навчать своїх дітей, як треба вірити. Діонісій Ареопагіт, учень святого апостола Павла, в своїх творах свідчить, що «блаженний апостол Павел хрестив не лише дорослих, але й дітей також». У «Діяннях» сказано, що тюремний сторож запросив до своєї хати Павла і його учня Силу «й охрестився негайно він сам і всі домашні його» (Діян, 16, 33). У цій же книзі сказано, що «Крісп, старійшина синагоги, увірував в Господа з усім домом своїм» (18,8) і всі прийняли Хрещення. Ангел благочестивому сотнику Корнілію велить покликати до себе апостола Петра, охреститися і тоді, каже, «спасешся ти і весь дім твій» (Діян. 11, 14). Тут же розповідається про Лідію з міста Фіатир, яка хрестилася сама і «усі домашні її» (Діян. 16, 15). Євангеліст Марк про Христа говорить: «Приносили до Нього дітей, щоб Він приторкнувся до них, а учні не допускали їх. Побачивши це, Ісус обурився, і скзав їм. “Допустіть дітей до Мене, не перешкоджайте їм”» (Мр. 10, 13-15).

А сектанти дітей до Христа не допускають, бо не хрестять, а нехрещені діти — це не Його діти. Практика хрещення дітей древня, апостольська. Відомо з історії, що християни, ховаючись від язичників, на молитву збиралися в римських катакомбах. Там же в печерах вони ховали і своїх померлих-мучеників, святителів, себто, єпископів, дітей. На могилах вони, за своїм звичаєм, клали надгробок, плиту, де було зазначено, хто під нею похований. На цих плитах ми читаємо ось такі написи: «Тут з миром лежить Філіпп, дитина віруюча», ще: «Аврелій Мелітус дитина-християнин, віруючий». На одній з плит стоїть напис, на якому мовиться, що тут поховано двох братів. Один з них «віруючий», себто хрещений, а другий — «неофіт», тобто віруючий, але ще не охрещений.

Сектанти твердять, що дітей не треба хрестити, бо вони ще несвідомі цього Таїнства і тому не вступають в союз з Богом. Але послухаємо, що з приводу цього каже Бог. А Він Авраамові говорить: «Я укладу угоду, заповіт між Мною і тобою і нащадками твоїми. Хай буде у вас обрізаний весь чоловічий рід… На восьмий день після народження хай буде обрізаним у вас кожне немовля чоловічої статі. Хто ж не обріжеться у восьмий день, той буде знищений з народу Мого, бо він порушив заповіт Мій» (Бут. 17, 10-14).

Якщо Бог у Старому Заповіті міг укладати угоду між Собою та восьмиденними дітьми, то чому Він цього не може робити з нашими дітьми? Не казав же Бог Авраамові: ти почекай, доки твоєму сину Ісааку виповниться 18 літ, а тоді обріжеш його. Ні, Він звелів це робити над 8-денними дітьми, а якщо це не буде зроблено, то загине душа дитини і батьки понесуть кару, бо знехтували вони Божим заповітом.

Сектанти, заперечуючи угоду Бога з 8-денними немовлятами, беруть на себе сміливість виступати в ролі радників Божих. Але ж ми достеменно знаємо, що Бог в порадниках не має ніякої потреби. Говорять сектанти, що Хрещення не освятить дитину, бо вона не спроможна сприйняти святість. Проте, Біблія інше говорить. Господь пророку Єремії каже: «Перш, ніж створив тебе, і раніше, ніж ти вийшов з утроби, Я освятив тебе і пророком для народу поставив тебе» (Єрем. 1, 5). Подібне мовиться і про святого Іоанна Предтечу. В Євангелії сказано, що він «Духа Святого сповнився від лона матері своєї» (Лк. 1,15).

Насамкінець цієї теми мені хочеться звернути увагу на те, що Господь не навічно давав закон про Обрізання. Він передбачав що з бігом часу — в Новому Заповіті — воно буде замінено святим Хрещенням. Тому Бог каже Мойсею: «І обріже Господь, Бог твій, серце твоє та серце нащадків твоїх, щоб ти любив Господа, Бога свого, усім серцем своїм та всією душею своєю» (Втор. 30.6). Про це саме сказано і в апостола Павла в Посланні до колосян, де він пише: «Ви в Ньому й обрізані обрізанням нерукотворним… обрізанням Христовим» (Кол, 2, 11).

Обрізати серце, обрізатися обрізанням не Мойсеевим, а Христовим — означає прийняти Хрещення, Та оскільки обрізання відбувалося на восьмий день, над дитиною, то й Хрещення ми можемо, і навіть, повинні теж проводити над дитиною. Через це Таїнство дитя освячується і стає дитиною Божою, що йде до Христа. Непрощений гріх робить той, хто дітей не пускає до Бога, хто перетинає їм дорогу до Нього.

Хоч сектанти і хваляться тим, що вони живуть згідно зі Святим Письмом, що вони є ревними поборниками чистоти його, та насправді це далеко не так. Як щойно ми показали, Хрещення вони тлумачать на всі лади: хто каже — хрестись, хто каже — на хрестись, а дехто каже — оскопись! В цьому міркуванні немає спасіння.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 05:32, , links to this post




Вітання Президента України

Вітання Президента України Віктора Ющенка Патріархові Московському і всієї Русі Кирилу. Ваша Святосте! Прийміть сердечні вітання з нагоди Вашого обрання предстоятелем Руської православної церкви. Бажаю, щоб милостивий Господь повсякчас укріплював Ваші сили та дарував благодатну поміч у першо- святительському служінні. Нехай Ваша віра і мудрість слугують утвердженню

християнської духовності, любові, милосердя і злагоди. Хочу запевнити Вас, що ми вважаємо надзвичайно важливим подальший конструктивний розвиток державно-церковних відносин на користь народу Божого.

Щиро зичу Вам, Ваша Святосте, і всім Вашим вірним миру, добра і щастя.

З повагою
Віктор ЮЩЕНКО

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 04:31, , links to this post




Як це було: Святійший Мстислав у Києві

Цієї події чекали, як благодатного весняного дня, як цілющої живої води під час спеки. І ось звершилось. Двадцятого жовтня Їх Святість Мстислав — Патріарх Київський і всієї України УАПЦ прибув до Києва. Вже зранку прибули його зустрічати єпископи та віруючі з більшості областей України. З нашої області було понад п’ятсот віруючих. Тисячі киян також вийшли на вулиці, аби зустріти свого

Патріарха.

У погідному осінньому небі столиці, на площі Контрактовій — маєво синьо-жовтих прапорів та хоругв. А коли надвечірнє сонце щедро розсипало свою позолоту на хвилях сивого Дніпра, колона автомобілів і 52-х автобусів з віруючими і священнослужителями вирушила в Бориспільський аеропорт. Упродовж вулиць столиці кияни (в більшості — молодь) з національними прапорами щиро вітають віруючих. В аеропорт зустріти Патріарха прибули депутати Верховної Ради Союзу та республіки Іван Драч, Дмитро Павличко, Сергій Головатий, Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський, Олесь Шевченко, Михайло Горинь, Іван Заєць, Степан Хмара.

…Настала довгождана і щаслива хвилина. Увага всіх присутніх прикута до літака. У світлій Архієрейській одежі, що її Патріарх зберіг відтоді, як його висвячували у сан єпископа колись у Києві, дев’яностотрирічний Патріарх ступає на рідну землю. За давнім українським звичаєм його хлібом-сіллю зустрічають депутати, єпископи, дівчата в українському національному одязі.

У короткій проповіді їх Святість закликав православних України, єднатись у християнській любові, довір’ї та злагоді. У відповідь лунає: «Слава Патріарху! Слава Україні! Слава! Слава! Слава!».

Ескорт автомобілів і автобусів направляється до Святої Софії — храму, де свого часу відправляв Богослужіння Патріарх Мстислав. Тут же у присутності багатьох тисяч мирян при запалених свічках відбувся молебен. Його відслужив Блаженнійший Іоан — Митрополит Київський і Галицький, намісник Київського Патріаршого престолу. З проповіддю до всіх звернувся Патріарх Мстислав:

— «Тут, під зводами Святої Софії, мене покликали до єпископського служіння. То можете Ви, Владико, і ви, отці мої, брати у Христі духовні, зрозуміти, що я переживаю. Мені це дуже тяжко вам передати. Це є щось святе, щось величаве, що промовляє до найпотаємніших частин людської істоти. Я знову в Києві. Чому? Пощо? Чи я уже в стані віддячити киянам і усім, що прибули до Києва на ці урочний? На цей Богом благословенний день?

Я Божою силою буду так само щиро молитися за вас, як ви за мене молилися і хотіли, щоб ми побачилися. Я буду старатися, щоб мій довголітній досвід архипастирської праці, успіхи і переживання віддати цій найважливішій добі у житті нашої нації взагалі, а, зокрема, в житті нашої Церкви. Ми мусимо засвідчити, що ми є великий народ, що ми вміємо так жити, щоб було Богові на славу і людям на вподобу, як належить у цю добу великого іспиту. Якщо українська нація не буде об’єднана в єдиній Церкві прадідів наших, а ті, що будуть управляти державою українською, будуть лише кликати на панахиди і молитви людей і отців, то цього буде мало.

Але коли вони всі зрозуміють і сіятимуть в народі зерно любові, справедливості і добра, і будуть ставитися з пошануванням до святая святих українського народу — Церкви Христової, Церкви — мучениці, Церкви, яка в житті нашого народу — невід’ємна частина його історії, його сокровенної єдності, то ми витримаємо всі іспити, які сьогодні переживає весь світ. Але це не звільняє нас від тієї гігантської духовної праці і наближення до Господньої любові. Ми повинні не словом, а ділом боронити діла нації. Щоб вона була великою і творчою, була прикладом на очах усього людства. Коли ви будете мені допомагати, то, повірте, буде наш спільний Людям доробок. Богу угодний, а нашій Україні корисний і пожитовний ужинок. Люди мої! Обніміть один одного, учіться жити».

Із словами вдячності та привітання до Патріарха і віруючих звернулися Блаженійший Митрополит Іоан, а також народний депутат України Володимир Яворівський.

Наступного дня у Церкві Андрія Первозванного відбулося Богослужіння, яке транслювалося на місто. Патріарх Із священнослужителями і мирянами поклали живі квіти до пам’ятників рівноапостольному князеві Володимиру Великому, і Тарасу Шевченку.

Ярослав Галицький
Київ—Тернопіль.
«Благовіст» #4 1990
Видання архієпископа Тернопільського та Бучацього УАПЦ Василія
В інтернеті публікується вперше. “Українська Автокефалія” ©

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 02:00, , links to this post




16-й патріарх: біографія митрополита Кирила

27 січня заступника патріаршого престолу митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила обрано на Помісному Соборі Російської Православної Церкви (РПЦ) 16-м патріархом Московським і Всія Русі.Митрополит Кирило народився 20 листопада 1946 року в Ленінграді в родині священика. Кирило закінчив Ленінградську духовну семінарію і Ленінградську духовну академію (ЛДА). У червні 1970

року йому було надано ступінь кандидата богослов’я. Після захисту дисертації його залишили при академії професорським стипендіатом, викладачем догматичного богослов’я і помічником інспектора ЛДА, а також призначено особистим секретарем митрополита Никодима.

У 1971 році Кирило став архімандритом і представником Московського Патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві.

У 1972 році Кирило супроводжував патріарха Пимена в його поїздці країнами Близького Сходу, а також Болгарією, Югославією, Грецією та Румунією.

У грудні 1974 року призначено ректором Ленінградської духовної академії та семінарії, а в червні 1975 року - головою єпархіального ради Ленінградської митрополії.

14 березня 1976 року в Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври висвячено в єпископа Виборзького, вікарія Ленінградської єпархії. 2 вересня 1977 року зведений в сан архієпископа.

26 грудня 1984 року призначено архієпископом Смоленським і Вяземським. Титул змінили у квітні 1989 року на “Смоленський і Калінінградський”.

Рішенням Священного Синоду від 14 листопада 1989 року Кирила призначили головою Відділу зовнішніх церковних відносин і постійним членом Синоду за посадою. У сан митрополита Кирило зведено 25 лютого 1991 року.

Митрополит Кирило був автором і ведучим щотижневої телевізійної програми Слово пастиря, яка виходила з 1994 року на Першому каналі.
6 грудня 2008 року на екстреному засіданні Священного Синоду Російської православної церкви в зв’язку з кончиною патріарха Московського і всієї Русі Алексія Другого митрополита Кирила таємним голосуванням обрали заступником патріаршого престолу.

27 січня за результатами голосування Помісного собору в Храмі Христа Спасителя (набрав 508 голосів членів Помісного собору, тоді як керуючий справами Московського патріархату митрополит Калужський і Боровський Климент - 169) митрополита Кирила названо патріархом Московським і Всія Русі.

Митрополита Кирила нагороджено багатьма церковними нагородами, державними орденами Дружби народів, Дружби, “За заслуги перед Вітчизною” третього ступеня.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:27, , links to this post




Патріарх всієї Грузії Ілія потрапив у лікарню

Католікоса-Патріарха всієї Грузії Ілію Другого через погіршення стану здоров’я минулої ночі було доставлено в Науково-дослідний інститут клінічної медицини в Тбілісі. Як повідомили сьогодні представники Патріархії Грузії, “на тлі вірусної інфекції у Ілія Другого підвищилася температура, після чого було прийнято рішення про його госпіталізацію”. За словами міністра охорони здоров’я Грузії Сандро

Квіташвілі, “стан здоров’я Патріарха поза небезпекою, він пройшов усі необхідні медичні процедури”. Керівники клініки повідомили журналістам, що “Ілія Другий відчуває себе добре, 28 або 29 січня його випишуть”.

Через проблеми зі здоров’ям патріарх може не полетіти в Москву на інтронізацію нового патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Представник Патрірахії Грузії повідомив, що “лікарі проведуть сьогодні консиліум і вирішать чи доцільно Ілії Другому найближчим часом здійснювати перельоти”.

Ілії Другому 76 років. Його було обрано Католікосом-Патріархом всієї Грузії в грудні 1977 року, нагадує ІТАР-ТАРС.

За матерiалами: Вести.ru

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:22, , links to this post




У Мюнхені встановлено меморіальну дошку

Як повідомили журналістів у прес-центрі ЛОВ Центру національного відродження ім. С. Бандери, з ініціативи Генерального Консульства України та Інституту політичної освіти 18 січня 2009 року в Мюнхені було урочисто відкрито меморіальну дошку, присвячену увічненню пам’яті Ярослава Стецька та Ярослави Стецько. Перед входом до будинку Zeppеlinstr. 67, зібралися духовенство Української

Автокефальної Православної Церкви – о. Валентин Смоктунович, Української Греко-Католицької Церкви – о. Володимир Війтович і о. Андрій Дмитрик, Генеральний Консул України в Мюнхені Юрій Ярмилко, подружжя Степан і Олександра Брацюнь з України (родина пані Слави), члени Спілки Української Молоді та Пласту, представники української громади Мюнхена.

Андрій Куцан, голова Інституту політичної освіти, привітав присутніх і передав слово Юрієві Ярмилкові, генеральному Консулу, який підкреслив велику заслугу подружжя Стецьків у визвольній боротьбі України, великий вклад їхньої праці в Антибольшевицькому Блоку Народів, як світової організації.

Від імені ОУН(р) виступив Голова Проводу Андрій Гайдамаха, від партії Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацюнь, від УАПЦ о. Валентин Смоктунович.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:01, , links to this post




Фотогалерея: Єпископ Черкаський Іларіон

Святове богослужіння в день Богоявлення, та урочистих хід для освячення води в громаді УАПЦ очолив Преосвящений єпископ Черкасський Іларіон.

1.jpg2.jpg3.jpg

4.jpg5.jpg6.jpg10.jpg11.jpg12.jpg7.jpg8.jpg9.jpg

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:44, , links to this post