"Українська Автокефалія" [зеркало на blogger.com]

Site menu:

Вітаємо! | Сайт УАПЦ | Країна Божої ласки | Фотоальбоми

 

Зустрічаймо нині уже Прощену неділю!
Субота, 28 лютого 2009 р.

Прощена неділя - останній день перед Великим постом. Цього дня всі православні просять один у одного вибачення - щоб розпочати пост з доброю душею, зосередитися на духовному житті з чистим серцем зустріти Великдень - день Воскресіння Христова. У храмах на вечірньому богослужінні здійснюється чин прощення. Настоятель храму говорить слова повчання і просить прощення у духівництва і народу із

словами: “Благословіть, отці святії і братія, і пробачте мені грішному, все чим згрішив в цей день ділом, словом, думкою і всіма моїми почуттями”. Після цього він кланяється до землі. Всі відповідають йому земним поклоном і говорять: “Бог нехай простить тебе і помилує, отче святий. Прости і помолися і про нас, грішних”. Священик вимовляє “Благодатію Своєю Бог нехай пробачить і помилує всіх нас”.

Потім настоятель бере напрестольный Хрест. Всі священнослужителі в порядку старшинства, а потім прихожани, підходять до настоятеля, цілують Хрест, просять вибачення і цілують Хрест. Потім прийнято кланятися один одному, просити вибачення і на знак прощення відповідати: “Бог простить”, прощаючи людину не формально, на словах, а щиро, від щирого серця. Наприкінці служби в багатьох храмах співаються співи Великодня, нагадуючи про те, що пост - це шлях до Великодня, який вже близько.

Чин прощення з’явився в монастирському житті єгипетських ченців. Перед настанням Великого поста, щоб підсилити подвиг молитви і підготуватися до світлого свята Великодня, ченці розходилися поодинці по пустелі на всі сорок днів поста. Деякі з них вже не поверталися назад: хтось був роздертий дикими звірами, інші загинули в мертвій пустелі. Тому, розходившись, щоб зустрітися тільки на Великдень, ченці просили один у одного вибачення за всі вільні або мимовільні образи, як перед смертю. І зазвичай, самі від душі прощали всіх. Кожен розумів, що їх зустріч напередодні Великого Поста може виявитися останньою. Для того і існував чин прощення - щоб бути примиреним з усіма і - завдяки цьому - з самим Богом.

З часом ця традиція перейшла в богослужіння всієї Церкви. У дореволюційній Росії, наприклад, існував звичай царю просити прощення свої підданих. З цією метою цар об’їжджав війська (з XVIII століття - розташування розквартированих в столиці полків), просив вибачення у солдатів, відвідував монастирі, де просив вибачення у їх братії, приїжджав до архієреїв, щоб і у них вибачитися.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 13:56, , links to this post

Перепони до подолання розколу в Україні

Проблема розколу Православної Церкви в Україні є дуже складною і чим більше її вивчати, тим складнішою вона видаватиметься. За простою апологетичною риторикою конфесій[1] (яка часто не відповідає реальній дійсності) ховається величезний комплекс проблем, який часто зовсім не усвідомлюється рядовими представниками сторін. Звичайні люди схильні усе спрощувати, зводити до стандартних

фраз і ярликів, риторичних запитань і готових формул, але це сильно віддає закритим сектантським світоглядом (що присутній в окремих групах віруючих у кожній зі сторін) і аж ніяк не сприяє продуктивному протіканню діалогу. Безперечно, хоч при аналізі цього комплексу проблем не можна нехтувати його складністю і слід відкидати спроби штучного спрощення, але не можна й зациклюватись на цій складності. Треба ясно бачити те, що об’єднує — Христа — і рухатись до Нього, у напрямку заповіданої Ним єдності. Чим ближче віруючі конфесій будуть до Христа, до православного Його віровчення, тим ближче вони будуть й між собою: “Чим ближче люди до Бога, тим ближче вони один до одного”[2].

Багато хто не розуміє, що розділення не зводиться лише до політики та ідеології. Бо ці поверхові аспекти життя розділяють й вірних усередині кожної української православної конфесії, особливо яскраво це помітно в найчисельнішій — УПЦ. Але це політичне, ідеологічне, культурне, історичне та інше розділення не відлучає вірних один від одного, не заважає, наприклад, митрополитам Агафангелу Одеському та Софронію Черкаському причащатися з однієї чаші і належати до однієї Церкви. Бо в другорядному може бути різноманіття, аби в головному, у вірі, була єдність.

За цією штучно нагніченою риторикою поверхневого розділення не вбачають глибинних проблем, страшної еклезіологічної суті розколу, серйозних проблем з церковністю не лише в неканонічних, а й у канонічних. Я спробую тут коротко окреслити ці глибинні перепони, які заважають єдності і навіть можливості продуктивного протікання діалогу про шляхи досягнення цієї єдності.

1. Догматичні та богословські розбіжності

Особливо яскраво розбіжності у вірі помітні “на низовому рівні”. Різне значення вкладається у богословські терміни “Церква”, “помісна Церква”, “кафолічна Церква”, “розкол”. Як показали засідання круглого столу у представників УПЦ, навіть серед мирян і молоді без богословської освіти, є більш-менш вірне розуміння цих понять. Частково воно існує й серед освічених представників УПЦ-КП, але вони, як правило, відкидають або ігнорують обов’язковість євхаристичного спілкування між помісними Церквами, чи применшують його роль, а також розуміють розкол як адміністративне розділення. Не існує спільного бачення проблеми меж Церкви. Поняттю автокефалія надається мало не догматичне значення, хоча це суто адміністративний термін без якогось особливого богословського змісту. Таке ж саме “догматичне” значення надається з іншого боку адміністративній єдності. І, виходить, що обидві сторони так чи інакше ігнорують справжнє догматичне розуміння єдності Церкви Христової:

“Церква Єдина. Господь наш Ісус Христос заснував лише одну Церкву, котрій Він обіцяв Свою допомогу, і котра є повноправною хранителькою євангельського благочестя. Це твердження в древності було істиною, що не потребувала доказів, котра і в наші дні для вірних Переданню християн залишається такою. Не може бути кількох Церков, як не може бути кількох істин. Щоправда, у відповідності зі звичаєм ще апостольських часів іноді говорять про “Церкви”, маючи на увазі помісні громади, але це аж ніяк не означає множинності, так само як і здійснювана у багатьох місцях Євхаристія не означає якого-небудь розділення Христа.

Інша справа, коли вживають термін “церква” для позначення християн-дисидентів; у такому випадку у ньому немає спеціального богословського значення, і тут мається на увазі просто християнська громада. Коли ми говоримо, що Церква єдина, ми маємо на увазі усю повноту цього твердження. У поняття єдності ми вкладаємо подвійний зміст. Існує єдність у часі: Церква сьогоднішнього дня за сутністю така ж, як і Апостольска та святоотецька Церква перших віків. Існує єдність у просторі: Помісні Церкви, що сповідають у чистоті православну віру та у вірності зберігають апостольську спадкоємність, знаходяться між собою у [євхаристичному] спілкуванні, у них Один Засновник і Глава — Христос”[3].

Додатковою проблемою є надання етнічного, культурного, історичного та політичного забарвлення як поняттям адміністративного устрою Церкви (автокефалія, патріархат), так і богословським еклезіологічним термінам (Церква, помісна Церква, розкол).

У церковному середовищі усіх конфесій блукає багато неправославних еклезіологічних ідей, які чи не найбільше заважають досягненню єдності. Необхідне соборне засудження цих ідей, які вже здобули чимало активних прихильників. В УАПЦ — це ідеї “липківщини”, визнання антицерковного рукопокладення 1919 року, ідеї участі мирян у безпосередньому управлінні Церквою тощо. В УПЦ-КП це ідея “національної церкви”, “церкви для українців”, підтримка певними групами єресі етнофілетизму. В УПЦ — це неправославні заклики схиарх. Зосіми (Сокура), сумнівні пророцтва св. Лаврентія Чернігівського, вже засуджене, але не зникле “політичне Православ’я” тощо.

Тобто, існують певні розбіжності між конфесіями у розумінні православного догмату про Церкву, або пробіли у цьому розумінні з обох сторін. Знову наголошу, що це найбільш помітно саме на рівні рядових представників. Хотілося б думати, що вищі ієрархи та богослови конфесій мають єдність у цих питаннях.

Подолати це можна було б створенням спільного документу, де б усіма сторонами догмат про Церкву та пов’язані з ним богословські терміни були детально роз’яснені і відмежовані від неправославного змісту, яке в них часто вкладається. Де б прозвучали соборні засудження неправославних ідей, що мають місце у всіх конфесіях. Цей документ мав би поширюватись серед простих віруючих усіх сторін.

2. Різні бачення проблеми

Дана проблема для УПЦ є проблемою розколу, тобто еклезіологічною (і певною мірою моральною[4]) проблемою. Для УПЦ-КП та УАПЦ це проблема автокефалії, тобто адміністративна проблема, яка до того ж часто розглядається у політичній та ідеологічній площині.

Необхідно досягти єдності у баченні проблеми, як передовсім проблеми еклезіологічної, а вже потім адміністративної (і політично, і культурної). Гадаю, що це різне бачення викликане нерозрізненням адміністративного та духовного устрою Церкви.

Це найчастіше відбувається з боку УПЦ-КП та УАПЦ, але представники УПЦ теж іноді недостатньо чітко розрізняють ці два аспекти Церкви. Тут важливо зазначити, що не можна ані розділяти зовсім ці дві сторони, ані змішувати їх. Тобто є терміни адміністративні (автокефалія, митрополія, єпархія, патріархат, адміністративне розділення, адміністративна єдність), а є терміни еклезіологічні, “духовні” (помісна Церква, Кафолічна Церква, розкол, єресь, єдність Церкви). Вони нерозривно пов’язані, тобто помісна Церква як поняття духовне видимо реалізується у даний історичний момент в такій одиниці як єпархія (а колись це була кожна громада на чолі з єпископом). Церковний розкол, як правило, реалізується видимо в адміністративному розділенні, але останнє зовсім не обов’язково є розколом (юрисдикції еміграції поділені адміністративно, але еклезіологічно становлять єдину Церкву). Інші поняття (автокефалія, патріархат) якогось прямого відповідника у духовній сутності Церкви не мають, вони є помісними Церквами тільки тому, що складаються з єпархій. Тобто духовна Церква обов’язково повністю реалізуються у Церкві видимій, вічний богословський конструкт у історичній адміністративній структурі:

“Коли приступаєш до вчення про Церкву, слід стерегтися неточностей та двозначних уявлень. Слід уникати двох крайнощів: з одного боку, надто “духовного” розуміння Церкви, котре відкидає її суспільну та установчу реальність; з іншого - підкресленого інституціоналізму, за якого духовна сторона Церкви відходить у тінь” [5]. Також слід уникати паралельного поєднання цих двох підходів “як це і сталось у протестантській еклезіології, котра припускає певну подвійність: на одному боці — духовна Церква обраних, на іншому — установлені громади”[6].

У даному розрізненні мова не йде про еклезіологічні поняття “Церкви небесної” і “Церкви земної”, що визначаються наступним чином: “Церква умовно поділяється на Небесну (Пресвята Богородиця, Ангельські сили, усі святі та спасенні християни), що називається також Торжествуючою, та Земну, котра називається войовничою, бо веде на землі боротьбу з дияволом і його слугами”[7].

Проблема розколу, безперечно, торкається обох сфер, але очевидним є небезпечність саме еклезіологічного розколу, а не якісь адміністративні порушення і плутанина. Тому слід би обом сторонам, не нехтуючи адміністративними проблемами, спрямувати передовсім зусилля на пошуки шляхів подолання еклезіологічного розколу — тобто до відновлення єдності у вірі (спільного розуміння догмату про Церкву та прийняття православного канонічного права, що з нього випливає) та у євхаристії (євхаристичного спілкування). Відповідно, обидві сторони повинні спрямувати зусилля на пояснення своїм вірним цих двох аспектів розколу, наприклад, “каменю спотикання” - терміну автокефалія. УПЦ має пояснити віруючим, що нічого страшного у цьому терміні немає, це просто форма адміністративного устрою Церкви, а “канонічність” і “благодатність”, забезпечується не наявністю чи відсутністю автокефалії, а наявністю євхаристичного спілкування (приклад — Православна Церква в Америці).

УПЦ-КП та УАПЦ зі свого боку повинні пояснити віруючим, що автокефалія — це просто історична форма устрою Церкви, яка ніякого відношення до спасіння немає, і що головна проблема сьогодні у відсутності євхаристичної єдності, а не у статусі чи адміністративній єдності. Якщо це буде зроблено, то вже не матиме великого значення як станеться подолання розколу — чи через автокефалію, чи без неї. Або навіть, на крайній випадок, взагалі зі збереженням адміністративного розділення (тобто паралельних юрисдикцій), що хоч і є порушенням канонів, та все ж не так страшно, як відсутність євхаристичної єдності, яка є свідченням відсутності єдності у вірі.

Подолати цю перепону можна спільним визначенням по проблемі розколу та формулюванням розрізнення адміністративних та еклезіологічних понять у правильній богословській формі. А також офіційним визначенням терміну “автокефалія” у тій формі, яка найбільш потрібна для обох сторін (тобто два визначення з різними акцентами), задля зняття обопільного напруження і загострень з цього питання всередині конфесій.

3. Невизнання помилок

Ще однією проблемою є наявність взаємних звинувачень та небажання обох сторін визнавати свої помилки. На даний момент, мені здається, є очевидним принаймні два серйозних недоліки, які існують в обох Церквах. Недосконалість церковності та недосконалість помісності.

В УПЦ-КП та УАПЦ — це “недосконалість церковності”, тобто сумнівний еклезіологічний статус цих структур, відсутність євхаристичного спілкування[8], викривлення або нечітке розуміння еклезіології. В УПЦ-КП навіть на офіційному рівні ще не була чітко підтверджена відданість православній еклезіології, в УАПЦ це було здійснено. На рівні звичайних священиків та простих віруючих ці знання взагалі непомітні.

З іншого боку, в УПЦ існує “недосконалість помісності”.

Богословський термін “помісність” означає реалізацію позачасової Кафолічної Церкви на певній конкретній території у певних історико-культурних умовах. Тобто це рецепція Церквою місцевих культурних, мовних, іноді навіть політичних реалій, їх “оправославнення” та використання для церковної місії і церковного служіння: “Церква є локальною [=помісною], якщо подія Христового Спасіння вкорінюється в певній локальній ситуації з усіма своїми природними, соціальними, культурними та іншими характеристиками, які складають життя та мислення людей, що живуть у певному місці. Тож те, що відбувається в Євхаристії, коли люди пропонують Богові як Тілу Христовому все, що є "Його власністю" (плоди землі разом із продуктами їхньої повсякденної праці), повинно мати місце i в церковному житті, якщо це життя є справді місцевим: воно повинно абсорбувати й використовувати всі характеристики даної певної місцевої ситуації i не нав'язувати їй чужої культури”[9]. При цьому обов’язково слід відзначити, що рецепція (сприйняття і прийняття) ні в якому разі не означає підпорядкування Церкви цим явищам, а лише використання їх для церковних потреб. Не можна, щоб одна культура чи одна держава підкорили собі Церкву (бо це ізолює її від решти спільнот), але цілком нормально, коли Церква використовує культуру чи державу для свого служіння.

УПЦ має серйозні проблеми з реалізацією цього принципу помісності, обов’язкового елементу Церкви, на території Центральної та Західної України. Слід зауважити, що на Півдні та Сході України цей принцип реалізується досить повно, там русифікація церковнослов’янського богослужіння[10], російськомовність великої частини священства та практично усієї церковної літератури сприймається нормально і культурного відторгнення не викликає. На Заході і в Центрі ситуація зовсім інша. Це слід офіційно визнати і докласти зусиль для виправлення ситуації. УПЦ-КП та УАПЦ, відповідно, повинні визнати проблеми своєї церковності та еклезіологічної свідомості і докласти зусиль для їх виправлення.

Звичайно, ці найбільш помітні недоліки не перекривають інших. Адже проблеми з “помісністю” є і в УПЦ-КП та УАПЦ (оскільки населення України не складається з одних націоналістів, патріотів та україномовних), а проблеми з “церковністю” можна знайти і в УПЦ (відірваність єпископату від священства, а священства від мирян, надто великі єпархії, наявність різних псевдоправославних груп та “внутрішніх розкольників” тощо). Є проблеми, які присутні однаковою мірою в обох конфесіях - антиеклезіологічне явище вікарних єпископів, що прийшло з римо-католицизму, практично повна відсутність катехізації, проблеми у богослужбовій практиці та пастирській опіці.

Подолати це можна формулюванням цих недоліків у взаємоприйнятній формі та розробленням шляхів їх виправлення.

4. Апостольська спадкоємність

Нез’ясованим залишається питання апостольської спадкоємності. Здається, догматичний аспект апостольської спадкоємності розуміють усі сторони. Розбіжності існують лише в аспекті канонічного права та розумінні історичних прецедентів.

У богословському та канонічному аспекті деякі богослови (наприклад, Георгій Флоровський) наголошують на неправильності розуміння хіротонії як магічного акту, що відбувається раз і назавжди. З іншого боку такої магічної сили не можна надавати і всім без виключенням позбавленням сану, бо церковна історія знає багато прикладів реабілітації чи невизнання таких дій. Існує думка, що єпископське достоїнство визначається не формальним звершенням таїнства священства, а обранням та рецепцією (прийняттям) цієї особи віруючими. Так було у древній Церкві, коли ще ніяких документів, “відпускних грамот” і тому подібного не існувало. Єпископське достоїнство визначалось за вірою, що сповідував єпископ (пресвітер, пророк, апостол тощо). У древній християнській пам’ятці І століття (”Вчення дванадцяти апостолів”) після викладення основ православної віри говориться про це так: “Якщо хтось, прийшовши [до вас], буде вчити вас усьому цьому раніше сказаному, то прийміть його” (11:1). З іншого боку, не можна нехтувати православним канонічним правом.

У історичному розгляді питань хіротоній маємо з одного боку факти недійсності хіротоній УПЦ-КП та УАПЦ, що були здійснені забороненими у служінні або позбавленими сану архієреями, а іноді взагалі самозванцями як Вікентій Чекалкін[11]. З іншого боку є факти прийняття священиків УПЦ-КП та УАПЦ в юрисдикцію Вселенського Патріархату (можливо, й інших Церков) без перерукопокладення, а також цікавий факт прийняття без перерукопокладення у 1995 році у Вселенський Патріархат єпископів і священство УАПЦ в США, котра мала спадкоємність від Польської Православної Церкви.

Це питання варто дослідити окремо, адже УАПЦ в США до 1993 року очолював митрополит (патріарх) Мстислав (Скрипник), що був рукопокладений у Польській Православній Церкві, а згодом рукопоклав ряд ієрархів для УАПЦ в Україні. Деякі публіцисти УПЦ називають їх “розкольниками”, але, на мою думку, це є не зовсім коректно. УАПЦ Василя Липківського була, безперечно, розкольницькою і неканонічною, але стосовно УАПЦ митрополита Полікарпа (Сікорського) цього не можна сказати так однозначно, бо це була частина автокефальної Польської Православної Церква (яка на той час не визнавалась Московським Патріархатом з ідеологічних міркувань, але визнавалась іншими Церквами). Здається, навіть після еміграції в УАПЦ існувало обмежене євхаристичне спілкування з іншими Церквами. Також при прийнятті до УАПЦ в США липківського митрополита Івана (Теодоровича) відбулось перерукопокладення, що свідчить про уважність даної юрисдикції до апостольської спадкоємності.

Митрополит Мстислав (Скрипник) та митрополит Антоній (Щарба) перерукопоклали в Україні тих єпископів, яких висвячував заборонений у служінні Іоанн (Боднарчук) та самозванець Вікентій Чекалкін, який насправді був позбавленим сану за аморальне життя колишнім дияконом РПЦ. Вони також рукопоклали низку нових єпископів для України, які, втім, згодом перейшли до УПЦ. Інша справа, що частину рукопокладених американськими єпископами архієреїв згодом знову (втретє для них) перерукопоклали вже позбавлені на той момент сану Філарет (Денисенко) та Яків (Панчук). Також всі нинішні єпископи УАПЦ встигли побувати в УПЦ-КП, тому спадкоємність митрополита Мстислава, можна сказати, була перервана, бо він не визнавав УПЦ-КП і навіть позбавив сану двох її ієрархів — Антонія (Масендича) та Володимира (Романюка), який згодом став патріархом УПЦ-КП. Відновлення УАПЦ сталось вже після смерті митрополита Мстислава[12].

Видається доцільним детальніше вивчити це питання. З боку УПЦ не поспішати з дуже вже агресивними звинуваченнями у повній відсутності апостольської спадкоємності, а з боку УПЦ-КП та УАПЦ не твердити сліпо, що вони мають чисту і бездоганну апостольську спадкоємність, а визнати принаймні недійсність свячень Вікентія Чекалкіна.

У дискусіях варто відходити від москвоцентричності в богословській та історико-канонічній аргументації, а звертатись передовсім до загальновизнаних православних положень та церковно-історичних фактів, які мають бути спільними для обох сторін діалогу. Суперечності ж у другорядних питаннях відкладати.

Подолати розбіжності у даному питанні буде дуже непросто, але можна принаймні спільно об’єктивно дослідити історію рукопокладень, наявності та відсутності євхаристичного спілкування УАПЦ в США, дослідити і ретельно описати історію рукопокладень єпископату УАПЦ та УПЦ-КП з урахуванням дат позбавлення сану та заборони у служінні (у тому числі й обопільних між УАПЦ та УПЦ-КП). Все це варто описувати лише фактологічно, без яких-небудь оціночних суджень, без заглиблення у питання виправданості чи невиправданості тих чи інших канонічних заборон (бо тут єдності досягнуто не буде). Виробити спільне бачення на богословське поняття апостольської спадкоємності, сформулювати його. Описати православний погляд на питання канонічних заборон, що враховуватиме історичний досвід Церкви.

5. Дійсність таїнств

Питання про дійсність таїнств теж є серйозною розбіжністю між УПЦ та УПЦ-КП/УАПЦ. УПЦ вважає недійсними таїнства, що здійснюються в УПЦ-КП та УАПЦ. Вони ж, відповідно, не погоджуються з цим. УПЦ керується принципом акривії, тобто прямого дотримання церковних канонів, “суворою”, але цілком православною еклезіологією свт. Кипріана Карфагенського[13] та сщмч. Іларіона (Троїцького)[14]. УПЦ-КП вказує на прецеденти в церковній історії, коли навіть єретики приймались “з визнанням заднім числом” дійсності їхніх таїнств. Насправді, на мою думку, “визнання заднім числом” не може бути, швидше може йти мова, що по ікономії (з пастирських міркувань), Церква визнає форму здійснення таїнств у розколі і при прийнятті не повторює чинопослідування (хрещення, рукопокладення, вінчання тощо), а наповнює його змістом в момент прийняття (через покаяння, сповідання віри чи інакше), покриваючи решту своєю любов’ю і прощенням. Тобто, таїнства стають дійсними в момент прийняття, навіть без їхнього зовнішнього виконання, а не “заднім числом”. Церква також може визнати, що вона помилилась, і таїнства були дійсними, але то зовсім інша тема, що навряд чи реальна в українському випадку.

Слід відзначити, що на це питання в Православ’ї не існує єдиного погляду. Деякі сучасні богослови[15] не приймають еклезіологію свт. Кипріана і стверджують, що “не там де Церква таїнства, а де таїнства, там Церква”. З певними заувагами це відображається в офіційній позиції Московського Патріархату стосовно римо-католиків та старообрядців. Деякі богослови шукають єдиний православний фундамент для обох поглядів[16]. За останнім поглядом позиція свт. Кипріана вважається нормою, а канони і погляди, що їй суперечать, — пастирським пом’якшенням цієї норми. Є богослови, які вказують на сумнівність поняття “ікономія” у таких питаннях[17].

Це дуже об’ємне і серйозне питання, яке я окреслюю тут лише поверхнево. Безперечно, воно потребує окремого аналізу і детального дослідження.

Подолати розбіжності тут теж буде дуже непросто. Для цього слід спільно розглянути погляди на таїнства в розколі (розділенні абощо), що існують в Православ’ї — спершу в теоретичній богословській площині, а потім з урахуванням історичних прецедентів, з патрологічним та історико-канонічним розглядом цих питань. Після чого спільно проаналізувати різні варіанти вирішення цієї проблеми.

6. Політизація церковного життя

На проблему політизації церковного життя вказують обидві сторони. УПЦ звинувачується у слідуванні російській імперській політиці, нехтуванні національними почуттями українців, навіть нехтуванні найбільш доцільним для України (на думку опонентів) церковним устроєм (автокефалією) через проросійську політику. У відповідь на критику УПЦ засудила “політичне православ’я”, заборонила говорити від імені Церкви різним навколоцерковним проросійським угрупуванням. Втім, ряд єпископів і священиків продовжують публічно висловлювати свої антиукраїнські погляди. З іншого боку, принаймні один єпископ і деякі священики УПЦ, публічно висловлюють свої антиросійські погляди. Одне й інше пояснюється Київською Митрополією тим, що політика і Церква — це різні речі, тому вірні УПЦ можуть дотримуватись будь-яких поглядів, головне, щоб це не суперечило православному віровченню. Якщо їхні висловлювання суперечать державним інтересам та законодавству (о. Дмитро Сидор, митр. Агафангел), то цим має займатись держава в особі СБУ і тільки якщо вони будуть засуджені за антиконституційні заклики, то Церква може прийняти рішення про якісь канонічні заборони стосовно них.

Сама ж Церква некомпетентна вирішувати ці політичні питання, бо хоч вона й пов’язана певною мірою з державою, та все ж перебуває понад нею, бо вона не від світу цього. З богословської точки зору це вірно, та все ж тут можна запідозрити “подвійні стандарти” та способи знайти виправдання. Оскільки антиукраїнських закликів з боку УПЦ на рівні священства і мирян лунає значно більше, ніж антиросійських. УПЦ вірно зауважує, що і те, і інше є неправославним і засуджує це. Проте заходи були прийняті лише стосовно мирян (Валерія Каурова), клір (митр. Агафангел (Саввін), єп. Олексій (Гроха), прот. Андрій Новіков) ніхто не обмежив. Так само участь кліру та єпископату у виборах і політичній діяльності була заборонена тільки на папері.

З іншого боку, УПЦ-КП та УАПЦ звинувачуються у не меншій політизації, іноді навіть у єресі етнофілетизму. Це надмірна націоналізація Церкви, коли політичні та національні інтереси переважають над церковними, навіть підкорюють собі Церкву. УАПЦ офіційно засудила етнофілетизм, але її парафії продовжують залишатись яскраво етнічно та ідеологічно забарвленими. УПЦ-КП навіть офіційно не засуджувала цього, з її вуст часто лунають заклики про необхідність втручання держави у вирішення церковних проблем. Досі невірно по-буквалістськи тлумачиться канон про те, що єпископату кожного народу треба знати першого серед них. “Народ” у канонічній традиції розуміється не як етнос, а як певна культурна сукупність. Наприклад, у Візантії, а згодом в Османській імперії існували “народ православних християн”, “народ мусульман”, “народ юдеїв”.

В останніх досі збереглось це розуміння народу як носія віри та культури. Адміністративний устрій Церкви будується виключно за територіальним принципом. Побудова Церкви за етнічним принципом і визначається як єресь етнофілетизму, а її носії підлягають анафемі (відлученню від Церкви). Ця єресь була офіційно визначена і засуджена на Константинопольському Соборі у 1872 році у зв’язку з самопроголошеною автокефалією Болгарської Церкви, яка носила яскраво виражений етнофілетичний характер (планувалось створення вселенської церковної юрисдикції для етнічних болгар)[18]. Проблема етнофілетизму існує в багатьох Церквах, але лише в тих випадках, коли вона призводить до церковного розколу (Україна, Македонія, Чорногорія), на неї звертають увагу.

Подолати дані суперечності можна чітким спільним визначенням межі, де політичні погляди громадян є звичайною реалізацією їхньої свободи та суспільного життя, а де вони є антицерковними, намаганням підкорити Церкву політичним та ідеологічним поглядам. Можна також розглянути церковно-політичні ідеї симфонії, Третього Риму, Святої Русі, і визначити їх так, як це влаштує обидві сторони.

7. Відсутність внутрішньої однодумності щодо розколу

У всіх конфесіях існують дуже різні точки зору на подолання розколу. Для реальних кроків з об’єднання має бути досягнутий внутрішній консенсус у кожній з них. Цей процес не обов’язково має передувати діалогу про подолання розколу, він може відбуватись паралельно. Досягнути це можна тим, що вироблені спільні бачення учасниками діалогу кожна сторона поширює у своєму середовищі. Особливо це стосується офіційного діалогу, бо можливості мирян, безперечно, дуже обмежені.

Під час діалогу мають враховуватись усі ці різниці в поглядах, що існують у конфесіях, аби “домовленості” не були сприйняті різко і негативно. Це навіть можуть бути не домовленості, а констатація розбіжностей та обережне висловлювання можливих (згідно православного богослов’я та канонічного права) шляхів їх подолання.

• Автор: Дмитро Кузьменко
  матеріал для сайту Uaoc.Net  представлений автором
  Перша публікація на  сайті pritvor.kiev.ua

Примітки до тексту:

1. З моєї точки зору “конфесії” найбільш вдалий термін. Поняття “юрисдикції” тут не підходить, бо це назва для територіальних канонічних юрисдикцій автокефальних (чи самоврядних) Церков, що складають єдину Вселенську Церкву, тобто “канонічне Православ’я”, перебуваючи між собою у єдності віри та євхаристійному спілкуванні. За великим рахунком, мова може йти тільки про дві конфесії: “Православ’я” та “Альтернативне Православ’я”, оскільки УАПЦ та УПЦ-КП не настільки розрізняються, щоб поділяти їх між собою. А вже в межах цих двох конфесій можна говорити про юрисдикції.

2. Прот. А. Шмеман. Символ веры // http://azbyka.ru/dictionary/17/shmeman_simvol_very-all.shtml (14.02.2009).

3. В. Н. Лосский, епископ Петр (Л’юилье). Толкование на Символ веры // http://azbyka.ru/dictionary/17/losskiy_tolkovanie_na_simvol_very_11-all.shtml (14.02.2009).

4. Тобто, на проблему розколу дивляться як на проблему гріха розколу.

5. В. Н. Лосский. Толкование…

6. Там само.

7. Игум. Петр (Мещеринов). Церковь // http://azbyka.ru/tserkov/index.shtml (14.02.2009).

8. “Помісна Церква для того, щоб бути не тільки помісною, але також Церквою, повинна перебувати в повноцінному [євхаристійному] спілкуванні з іншими помісними Церквами світу” (Митр. Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. — К.: Дух і Літера, 2003. — С. 261).

9. Митр. Йоан Зізіулас. Помісна Церква у перспективі причастя // http://orthodox-dialogue.org.ua/ua/analitics/0/7.html (21.02.2009)

10. Русифікація частіше ненавмисна, ніж цілеспрямована, але це її не виправдовує. Мова йде про “акання”, читання закінчень “-его”, “-ого”, “-аго” як “-ево”, “-аво”, вживання російського проривного “ґ” замість церковнослов’янського фрикативного “г” (як в українській мові), довільну заміну окремих малозрозумілих церковнослов’янських слів сучасними російськими (”живот” — “жизнь”) тощо.

11. Свящ. Ростислав Ярема. Розкольницькі рухи в українському Православ’ї ХХ-ХХІ століть. — К.: 2008. — С. 24-26; А. Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). К.: 2002. — С. 28-29.

12. Там само.

13. Свт. Киприан Карфагенский. Книга о единстве Церкви // http://vira.in.ua/texts/kyprian__unity_of_church__ru.htm (14.02.2009).

14. Свщмч. Иларион (Троицкий). Христианства нет без Церкви. — М.: 2007. — С.: 26-78.

15. Прот. Георгий Флоровский. Границы Церкви // http://www.netda.ru/belka/text_mil/granitzi_tzerkvi.htm#n1 (14.02.2009).

16. Игум. Кирилл (Говорун). Богословские аспекты и практика приема в Православие из инославия // http://theolcom.ru/doc/sacradoc/1_12_Hovorun.pdf (14.02.2009).

17. Прот. Георгий Флоровский. Границы…

18. Проблема етнофілетизму детально висвітлена у праці: Митр. Пантелеймон (Родопулос). Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час // http://vira.in.ua/texts/rodopoulos__jurisdictions__ua.htm (14.02.2009).

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 13:47, , links to this post

Про значення церковної свічки

Bідомо, що людина має тілесне існування, але в ній є і внутрішнє, духовне життя. Це життя заховане, потаємне і виявитись воно може тільки через які-небудь зовнішні предмети або дії. Коли, для прикладу кажучи, мати любить дитину, то вона звичайно виражає свою любов тим, що цілує дитину, гладить по голівці, пригортає її до своїх грудей. Отже, мати своє внутрішнє духовне життя виявляє через зовнішні дії.

Так і людина, прийшовши до церкви, усвідомлюючи свою гріховність, своє духовне падіння, стає на коліна і робить земний поклін, виражаючи цим зовнішнім рухом своє смирення, за яке, за правдивим словом Святого Письма, Бог нагороджує людину Своєю благодаттю. Коли людина відчуває в собі поклик Бога, відчуває потребу виразити всю відданість своєї душі і любов до Бога, тоді вона часто підносить руки вгору, прагнучи зблизитись із Небесним Отцем. Коли людина журиться, заподіявши гріх і усвідомлюючи, що вона заслуговує кари за злочин проти своєї природи і за образу, завдану Богові порушенням заповідей Його, тоді вона кається, бажаючи звільнити себе від провини і на знак цього, за прикладом грішного митаря, б’є себе в груди і плаче.

Мати, боячись втратити свою дитину, плаче гіркими сльозами перед святою іконою, і молиться, благає допомоги, порятунку для дитини - найдорожчого скарбу матері. Але все це, як свідомість своєї недостойності, так і порив до Бога, каяття, просьба й благання є продукт внутрішнього життя людини, і, як зазначено, всі ці переживання супроводяться зовнішніми діями. Крім цього, є в людини ще багато інших внутрішніх переживань і думок, які вона виявляє в своїх молитвах за допомогою не тільки зовнішніх дій, але і зовнішніх предметів.

Серед цих предметів велике значення має воскова церковна свічка. Коли людина, зігріта бажанням помолитися Богові, заходить у храм, чує гідний лагідний церковний спів, читання і виголошування великих священних слів молитви, бачить перед іконостасом і в інших місцях храму перед іконами горять, світяться, тихенько потріскуючи, воскові церковні свічки, - тоді багато думок і почувань зринають у серці богомольця і спонукають його зосередити увагу насамперед на питанні, що таке свічка, навіщо вона?

Задумавшись, богомолець сам дає відповідь собі і переконується, що церковна воскова свічка має дуже велике значення. Це - чистий дар, який приносить у жертву Богові людська віра і щедрість. Безустанна трудівниця бджола, виконуючи дане їй від Бога призначення, збирає з квітів найчистіші соки, складає їх у свій вулик. І з цих соків робить воскові комірочки та солодкий, запашний, цілющий мед. Оцей віск, складений з кращих, найчистіших соків запашних квітів землі, і приносять Богові в жертву люди. Вогонь являє достойну жертву Богові від людини,бо вогонь є стихія не тільки чиста, але й очищаюча. І справді, скільки почуття, скільки віри, скільки надії виливається в цих свічках!

Одну поставила донька хворої матері, з молитвою за оздоровлення дорогої людини. Другу принесла мати і молиться за добробут своєї сім’ї. Третю поставив на свічник чоловік, який приніс до церкви чисту радість віри і складає молитовну хвалу Творцеві. І в цих свічках, які ставлять люди перед різними іконами, по різних храмах і виявляється вся безмежність різноманітних людських почуттів, настроїв і надій.

З особливим почуттям дивишся на густий ряд свічок, які ставлять люди „за упокій” своїх рідних. Іноді їх ставлять у посудину з так званим поминальним коливом, в хліб. Тихенько потріскують свічечки, немов плачуть, і тихо котяться по них крапельки талого воску і застигають на них, як сльози. І віриться, що бачать звідтіль, з небесних осель наші покійники вірну і вболіваючу за них любов тих, що за лишилися на землі, і прибуває від цього небесна радість.

У чому ж значення свічки? Усі ми повинні горіти перед Невгасимим вогнем, полум’яніти перед Ним нашою вірою, світитися чистим вогнем наших добрих діл. І ось, засвітивши перед іконами і ставлячи часто свічки в церкві, ми немов говоримо: „Змилосердися, Господи, і прийми від мене, грішного і нечестивого цей дар, від усієї моєї щирості Тобі принесений. Знаю, що він малий і нікчемний. Знаю, що Тобі потрібне моє серце з ясним полум’ям віри в Тебе, що Тобі потрібен чистий вогонь моїх добрих діл. Знаю, що Тобі потрібна моя думка про Тебе, яка б ніколи від Тебе не відступала. Але від немочі моєї прийми за мене, замість вогню віри і полум’я добрих діл моїх, оцей вогник на знак моєї молитви до Тебе.

І коли я сплю, зморений турботами житейськими, або ж коли я думкою в гріховному розслабленні, хай ці вогні перед Тобою сяють і говорять про мою, хоч і безсилу, але вірну любов до Тебе. Прийми ж від мене хоч сяйво цих вогнів, прийми їх на знак серця полум’яного і душі, зігрітої вогнем віри”. Великий праведник Серафим мав такий знаменний звичай. У нього завжди в келії горіло безліч свічок і лампад. Він ставив їх за здоров’я і упокій своїх духовних дітей. Він це так пояснював: „Багато людей, щирих до мене, приносять мені оливу й свічки, або жертвують гроші. Я повинен молитися за них і на ранішньому моєму правилі я їх всіх поминаю на ім’я і говорю: пом’яни, Господи, всіх рабів Твоїх, за кого я приніс Тобі ці свічки і лампади.”

Ось і ми намагаймось прикрашати свою церкву свічками. І ця свічка, від щирості нашої поставлена перед святою іконою, зігріє наше серце, розкриє його для благодатних дарів Божої ласки і Господь Бог прийме її.

Преосвященний єпископ Андрій,
керуючий єпархії Саскатуна (Канада)
УПЦ Канади (Константинопольський Патріархат)

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 12:04, , links to this post

«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо…»

«На ріках вавілонських — там ми сиділи й плакали, згадуючи про Сіон». Ці слова ізраїльських невільників у чужій землі співає Церква на утрені ось це вже третю неділю. Ця пісня про нас — поневолених гріхами, пристрастями, тенетами, які самі для себе створили своїми вчинками, словами, думками. Ми невільники. Ми віддалилися від нашої батьківщини, від Отця Небесного. Та час настає оставити саме тільки

роздумування про втрачену батьківщину та про наші кайдани. Час настав звільнитися, повернутися до дому Отця. Настав бо час Посту, час покаяння. А покаяння, це повернення до дому Отця Небесного, до нашої батьківщини. Ні, не позагробового життя, а життя вічного, життя в єдності з Богом; життя радісного й спокійного. Хто кається, той вже ступає смілим, певним кроком , у цю батьківщину.

Та Церква ще пригадує нам: Почекай, провір себе: Чи маєш на собі якісь тягарі, які будуть тобі на перешкоді — тягарі, які обернуть і найкращі-зусилля твої в ніщо? Чи ти примирився з усіма людьми? Чи немає в твоєму серці гніву на брата чи на сестру? Коли ти не простив братові; чи сестрі, які близькі коло тебе, то не відважуйся постити, молитися, сповідатися, причащатися. Всі ці речі, які мали б бути такими корисними й благодатними, для тебе будуть тільки на суд і на осуд, бо ж ти їх чиниш нещиро, а поверхово, тільки для того, щоб виконати перед людьми твій обов’язок.

Простімо, щоб і нам було прощено, Бог Всемилостивий і прощає все. На хресті, Син Божий простив і тим, які Його замучили, які його несправедливо засудили, та які з Нього ще й глузували та сміялися. Та навіть це велике, прощення до нас не дійде, якщо ми не прощатимемо, бо ж непрощення ставить стіну між нами і Богом, Який Вєепрощаючий.

«Важко простити!». Це правда — є деякі провини, які дуже великі. Та жодна не є більшою від тієї, яку простив Син Божий усім тим, які Його розпинали (а до них можна навіть зачислити й себе, бо ради наших гріхів Він дав Себе на розп’яття — кожний раз, коли ми грішимо, ми немов би відновлюємо Його страждання ради нас). Коли простив Він, то з Його поміччю можемо й ми прощати іншим їхні провини. Коли ні, то самі собі найбільші вороги, бо ж позбавляємо себе великої ласки та спокою, тільки ради того, щоб задержати в своєму серці почуття, які жодної користі йому не принесуть, а навпаки, приносять обов’язково настрій сумний, гнівний, неспокійний.

«Боюсь, що знову посварюсь!». Надійся на Бога, Він допоможе. Старайся творити кращі умовини довкола себе, щоб не сваритися так часто Різниці в думках і поглядах конечні, бо всі ми різні люди і бачимо речі, кожний зі своєї сторони. Та різниці не мають доводити до роздорів та розколів.

«Не хочу першим сказати слово». Та сьогодні ми всі маємо нагоду — бо так велить Мати-Церква — кожному сказати «Прости! Хай Бог простить!». І ніхто не подумає, що ми себе цим принижуємо, бо ж виконуємо всі те, що наша церковна традиція говорить. Йдемо слідами наших побожних предків, які так само розпочинали Св. Великий Піст прощенням одне одному. Отож простімо, і увійдімо в нашу батьківщину з покаянням, яке веде нас до дому Отця Небесного.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:17, , links to this post

Слово про покаяння отця нашого Єфрема Сиріна

З лона Отчого зійшовши і ставши для нас, православних християн, дорогою спасіння, Господь ласкавим і божественним Своїм словом навчає нас покаяння, кажучи: ,,Я прийшов не праведників, а грішників призвати до покаяння” (Матв. 9:13); і ще: „Не здоровим треба лікаря, а недужим” (Луки 5:31). А коли ж говорить Сам Господь, то хто може знехтувати цим, не дбаючи про життя своє?

Коли ми усвідомляємо в собі, що в середині нашій є болячки помислів і вчинків, то чому не дбаємо про сховані вади свої? Чому лякаємось Лікаря? Він не жорстокий, не безспівчутливий, не безжалісний; не застосовує Він заліза чи міцних ліків та припікання, лікує самим словом. Якщо хочемо прийти до Нього, то Він повний доброти, багатий на милосердя.

Для нас прийшов Він з Отчого лона. Для нас тіло прийняв, щоб приступали ми до Нього без страху, для нас людиною став, щоб вигоїти наші тяжкі рани. З великою любов’ю та з усякою милістю Він кличе нас до Себе. Приступаймо, віруючі, зціляймось без труду! Скидаймо з себе тягар гріхів, приносьмо молитву і обмиваймо сльозами загнилі рани! Адже цей небесний Лікар, як милостивий, сльозами й зітханнями виліковує рани. Приступаймо, грішники, до Лікаря доброго, приносячи сльози — це найкраще лікування. Якраз те і приємне небесному Лікареві, щоб кожний своїми власними сльозами лікував себе і спасався. Лікування це триває недовго, і не поступово затягує рану, а зціляє нас відразу. Лікар чекає того, щоб побачити сльози наші, — приступайте, не бійтеся. Покажіть Йому рану, несучи заразом і ліки — сльози й зітхання.

Ось, відчинено двері покаяння. Постараймось, віруючі, увійти, поки їх не зачинено. Не дасть Він часу для нашого недбальства, та й самі двері, зауважуючи нашу безтурботність, не чекатимуть, поки триватиме наша неуважність. Чому зненавидів ти життя своє, нещасний? Що вище за душу твою, людино? А ти, віруючий, знехтував нею. Не знаємо, улюблені, коли саме небесний Лікар звелить зачинити двері Свого лікування. Приступаймо, благаю вас, постараймося уздоровитися. Він хоче нашим покаянням обрадувати небесне воїнство. Сонце досягло вже пори вечірньої, і для нас тільки затримується, щоб ми дійшли до оселі.

Послухайте, улюблені, спасенного голосу, який промовляє щоденно: „Прийдіть до Мене, всі струджені й знеможені, і Я заспокою вас. Візьміть ярмо Моє на себе, й навчіться, бо Я безмовний, лагідний, милостивий і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Матв. 11: 28-30). Він сповіщає нам заспокоєння і день у день обіцяє життя. Приступаймо, не біймося! Владика милостивий ні в чому не має потреби, не вимагає запису всіх гріхів. Він — пристановище від усякого лиха, лікує болячки, і життя дарує щедро, як милосердний; охоче приймає тих, що припадають до Нього. Адже Він великий Бог і все відоме йому наперед, Він знає всі помисли наші, і коли хто приходить до Нього, щоб зцілитися, бачить серце і всю щирість його.

Коли приступаючий має незмінне, побожне життя, тоді Сам милосердний Бог, з ласки Своєї, відразу відкривається тим, хто шукає Його, і перше, ніж людина підійме очі до Бога, Він говорить їй: „Тут Я”; перше, ніж наблизитися до Нього, розкриває скарб перед тим, хто шукає; перше, ніж проллє сльози, подає дари; перше, ніж попросить, примиряється з людиною; перше, ніж помолиться, удостоює милості.

Не бариться вислухувати тих, що приходять до Бога поправді. І не картає знов нечестивця, коли він приходить: „Навіщо ти добровільно зневажав Мене, Владику?” Не дошукується, скільки часу минуло, а тільки на покору, сльози й зітхання того, що звертається до Нього, дивиться Владика. Тому Він, знаючи наперед усе, як Бог і Творець наш, відразу прощає всі гріхи, всі помилки в думках і вчинках, і каже, щоб принесли йому одежу найпершу і ще перстень на правицю, і всім ангелам наказує радіти, що знайдено цю душу грішника…

Отже, приступаймо, християни, будемо молитися, поки є на це час! Тут, поки ми в цьому житті, завжди можемо умилостивити Бога. Неважко здобути нам прощення, є час для нас стукати в двері Його милосердя. Проливаймо сльози, поки є час приймати сльози, щоб, перейшовши в потойбічний вік, не плакати надаремно: там бо нічого не варті сльози…

Багато святих, ставши праведними й преподобними, відцуралися принад цього світу добрим виявленням духовної свободи і в певній надії на заповіді Божі дійшли переконання, що матимуть блага Божі в раю насолоди. Полюбивши бо Христа, вони віддали Йому перевагу над усім тлінним, тому щоденно радіють у Бозі, просвітлюються в Христі, безперестанно радіючи в Дусі Святому.

Веселиться за них Свята Тройця, веселяться за них ангели й архангели, веселиться за них рай насолоди. Вони поправді достойні похвали й слави, завжди блаженні. Ангели й люди прославляють їх, бо любові Божій вони віддали перевагу перед цілим світом. І святий, праведний, істинний Бог дарував їм царство Своє, і ще дав їм більшу славу — разом із святими ангелами завжди з радістю дивитися на Нього.

Схаменися ж, віруюча людино, прийди сама до себе, і як розумна, пригадай, що для тебе прийшов з неба Всевишній Бог, щоб від землі піднести тебе на небо. Тебе покликано на весілля небесного Жениха, чому ж не дбаєш? Чому затримуєшся? Скажи мені, як підеш ти на весілля, не маючи в себе дорогого й пристойного для весільного свята одягу? Нема в тебе свічника, як же підеш? Невже увійдеш зневажливо? Зараз тоді почуєш оті страшні слова: „Друже, як ти ввійшов на весілля, не маючи одягу весільного (Матв. 22:12), що личить царству Моєму? Невже ввійшов ти із зневагою, щоб неохайністю своєю образити гостей Моїх?”

І скаже Цар слугам своїм: „Зв’яжіть нещасному руки й ноги та вкиньте його в піч вогненну, щоб мучився повіки. Тому, що Сам Я приходив довгий час тому, і всіх кликав на весілля, а цей, зневажаючи Моє запрошення, не приготував собі одягу на весілля, то наказую вам покарати нещасного за те, що зневажив Моє царство”.

Невже не боїться цього, не тремтить християнин і того, що наближається час з’явитися Жениху в славі Своїй? Хіба не знає, що все вже готове, і небесна труба чекає на помах? І що діяти буде, якщо не приготується до цього часу Божої милості? Бог милує достойних.

Затрубить з неба труба і скаже: прокиньтеся, улюбленці Христові: ось прийшов небесний Цар дати вам спокій і радість у вічному житті за труд вашого подвижництва! Прокиньтесь, побачте Христа Царя, безсмертного Жениха, Якого ви любили! Адже, полюбивши Його, стали ви мандрівниками на землі. Прокиньтесь, побачте царство Його, яке Він наготував для вас! Прокиньтесь, побачте жаданого Христа! Прокиньтесь, ненаситним оком погляньте на Господа, Якого ви полюбили, заради Якого терпіли скорботи, для Якого подвизалися!

Приступайте тепер, і з великою сміливістю дивіться на Нього, пожаданого, радійте з Ним радістю невимовною, — „і радості вашої ніхто не забере від вас” (Івана 16:22). Прийдіть, втішайтесь благами, „чого око не бачило і вухо не чуло, і на серце людині не спадало” (1 Кор. 2:9), — благами, які дарує вам Сам Пожаданий; „Бо взяті будуть святі на хмарах ясних на зустріч Йому” (1 Сол. 4:17). Злинуть праведні й достойні Бога на височінь повітряну в невідомій славі, щоб бачити небесного безсмертного Жениха.

Всевишній Боже, єдиний безсмертний, покажи в той час великі щедроти Свої, щоб таємне нечестя християнина не відкрилось перед глядачами — ангелами, архангелами, пророками, апостолами, праведними й святими! Спаси віруючого благодаттю й щедротами і введи його в рай насолоди з довершеними праведниками!

Прийми, Владико, благання слуги Твого, за молитви святих, що Тобі догодили. Слава Христу! Амінь.

Читайте також: Святий Препопобний Єфрем Сірін на Uaoc.Net 

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:03, , links to this post

Проповідь на неділю Сиропусну (Прощену)

Знаходимось напередодні великого духовного іспиту, а саме, Великого Посту, важливого часу в нашому житті, впродовж якого ми повинні перевірити себе духовно й морально, направити те, що не було згідне з Св. Заповідями Божими й наукою Христа Спасителя та його Святої Церкви, приступити до Св. Сповіді та Св. Причастя, щоб в цей спосіб удостоїтись стати учасниками Небесного Царства.  На Вечірні в

Сиропусну неділю, Свята Христова Православна Церква закликає всіх нас покинути всякі життєві піклування й на основі любові до Бога та всепрощення прогріхів ближнім нашим, з’єднатися з нашим Спасителем і жити в Ньому й для Нього: „Поспішімо всі повздержливістю тіло упокорити, проходячи шлях непорочного посту, молитвами й сльозами шукаймо Господа, що спасає нас і всяку злобу забудьмо, виголошуючи: згрішили ми перед Тобою, спаси нас, як у давнину ниневитян, Христе Царю, і спільниками Небесного Царства вчини нас, Добросердний” (Стих на Вечірні в Сиропусну Неділю).

В цей надходячий Великопосний час ми повинні обов’язково усвідомити собі нашу недостойність та гріховність перед Господом, як також часто відсутність у нас чеснот братньої любови та всепрощення, які є основою всієї християнської науки та без яких жодний чи жодна з нас не можуть називати себе справжніми християнами.

„Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває” (1 Івана 4:16). Цими словами св. Апостол Іван стверджує в Св. Письмі, що Бог цю чесноту любові поклав в основу свого творіння. Тому й відсутність любові, правдивої любові в кожного з нас — є гріх. Той же саме апостол Іван навчає нас, що „… Кожен, хто чинить гріхи, чинить і беззаконня. Бо гріх — то беззаконня” (1 Івана 3:4).

Закон любові дано нам в двох найбільших заповідях: люби Бога всією своєю істотою і люби ближнього, як самого себе. Порушення цього закону - заповідей, є беззаконня, є гріх. Ці заповіді стверджують любов до Бога й любов до ближнього. Але тут же стверджується й любов до самого себе, бо найвища любов до ближнього буде лише тоді, коли вона дорівнюватиметься любові до самого себе.

Св. Христова Православна Церква вчить нас, що причиною всіх людських нещасть, горя, невдач, розчарувань і постійної журби та неспокою, є гріх. Св. Церква вчить нас, що гріх, це не тільки холодне відношення до справ Церкви та її навчання, але також і всі наші діла, які є наслідком нашого себелюбства, жадоба чинити кривду ближньому, підступи й неправди, бо гріх є в усьому, що порушує спокій й рівновагу, радість і щастя в житті наших ближніх, зовсім незалежно від того, чи це буде наша найближча родина, сусід, суспільство, народ чи ціле людство.

Св. Христова Церква також учить нас, що кожний наш лихий вчинок своїм наслідком завжди повертається до нас самих і порушує спокій нашого сумління, радість нашого духовного життя, й нівечить наші найкращі бажання та думки. Християнська Церква не забуває попереджувати кожного, що християнство є не тільки джерелом радостей, але що це є важкий і тернистий шлях, по якому приходиться йти кожному, що його вибирає. Окрім цього, ми також з власного досвіду знаємо, що жодні радості, що їх дає нам світ, не приносять нам душевного заспокоєння, що десь там на дні наших сердець ворушиться туга за чимсь вищим понад все те, що ми звикли досі вважати за примару людського щастя. Про це свідчить постійне змагання людини до своєї досконалості, постійне шукання нових шляхів і засобів, щоб занехаяти старе життя й будувати нове.

Але щоб розпочати нове християнське життя, треба нам покаятися та признати над собою авторитет Божий. Ну, так, може дехто сказати, це все для нас не нове, чи ж ми з діда прадіда є православні християни, не раз і не два ходили до сповіді, каялись, але … але від цього ми не стали кращими. Це правда, але правдою також є й те, що ми таки насправді ніколи не каялись, щобільше, ми навіть не застановлялись над усім тим, в чому саме треба було каятись, бо робимо це просто з призвичаєння й пошани до традицій. Тому наше покаяння не було вислідом нашого внутрішнього рішення, і з нього не виростало ні навернення, ні рішення, ні віра.

В нас часто все відбувається по традиції чи заради неї, ми не тільки славимо наших батьків, ходимо до Церкви, б’ємо поклони, хрестимось чи молимось і по тій же традиції так віримо в Бога, але коли йде про наше щоденне життя, то вже обходимось якось без тих традицій. Без традицій обманюємо ближнього, народ і Бога.

Ми з маленьких привикли до того, що віра в Бога одно, а наше життя є щось друге. Що те, що говорив Спаситель є гарне, але для буденного життя непрактичне, натомість те, що пропонує диявол, і миле, й легке, й радісне; зі спокусами не треба боротися, вони так легко опановують наші серця, а вірити й жити по вірі так важко. Роздумуючи так невірно, особливо напередодні Великого Посту, ми також боїмося пошкодити постом, молитвами й іншими християнськими подвигами нашому здоров’ю, а між тим приклади святих подвижників та угодників Божих показують нам, що повздержливість у їжі й праця приводили їх до довголітнього життя. Благодать Божа зміцнювала їхній дух, а дух, завжди сильний і бадьорий, передавав таку ж бадьорість і тілу. Подібну силу й ми можемо набувати, бо благодать Божа сильна й тепер, як і колись, тому що „Ісус Христос учора й сьогодні й навіки Той Самий” (Євреїв 13:8).

На суді Христовім ми не виправдаємось своєю слабістю, бо згідно з наукою св. апостола Петра, Господь дав нам усі благодатні сили до життя й благочестя. Тому кожному з нас, у час наступаючого Посту, необхідно напружити всі зусилля, щоб прокинутись від душевного сну й скористати з тих засобів, які дає нам Св. Церква для очищення себе від гріхів. Треба найперше нам пам’ятати, що покаяння вимагає від нас самовідречення й піст виключає все, що насичує наші пристрасті.

Така зміна не повинна нас засмучувати, але навпаки — радувати. Гріх робить наше життя похмурим, а не покаяння. Радіємо ми тоді всі, коли очищена від гріхів наша душа стає храмом Духа Божого, коли дух торжествує над тілом і коли подається мир просвітленій совісті.

Коли б в нашому житті були тільки веселощі й забави, то вони висушили б наше серце і воно стало б черствим для всіх кращих і святих почувань, які виникають не посеред галасу й суєти світу цього, але в тиші самороздумування, при тихому діянні благодаті Божої, в храмах Божих, при звуках церковних пісень та усердних молитов.

Євангельське читання сьогоднішньої неділі словами самого Христа нагадує нам про те, що стаючи на шлях Посту, необхідно простити нашим ближнім усі образи й кривди, заподіяні нам. „Коли ви прощатимете людям їх провини, то простить і вам Отець ваш небесний. А коли не прощатимете людям їх провин, то й Отець ваш небесний не відпустить вам провин ваших” (Матвія 6:14-15).

Бути справжнім християнином — це значить, перш за все, вміти прощати. Під час Посту ми хочемо випросити собі в Бога прощення гріхів, а чи ж простить нам Бог наші гріхи, коли ми не простимо гріхів нашим ближнім? У молитві Господній „Отче наш” ми кожночасно проказуємо: „…і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…”. Чи ми, проказуючи ці слова, простили всі провини ближнім своїм? Коли ні, то наша молитва залишиться порожнім звуком і великим лицемірством.

Усі ми, за давнім звичаєм нашої Св.Православної Церкви, повинні в цю неділю просити прощення один в одного. Простімо ж один одному наші взаємні образи й кривди, простімо ж не словом і язиком, а ділом і істиною, й станьмо на шлях Посту з повною надією на прощення Господом Богом і наших гріхів. Взаємне прощення гріхів — це та мала жертва, якої вимагає від нас Господь, прощаючи нам наші гріхи.

Протоієрей Іван Стус

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 02:44, , links to this post

Cамогубства в Одеському монастирі не було
Пʼятниця, 27 лютого 2009 р.

Прес-служба Одеської єпархії спростувала інформацію про те, що у Свято-Успенському Одеському чоловічому монастирі 22 лютого було здійснено «ритуальне самогубство на мощах», - передає кореспондент ІА «Контекст-Причорномор’я». Про це агентство повідомили сьогодні, 27 лютого, у прес-службі Одеської єпархії. У прес-службі відзначили, що у «деяких ЗМІ поширюються повідомлення

про те, що в Свято-Успенському Одеському чоловічому монастирі 22 лютого було здійснено «ритуальне самогубство на мощах». На жаль, в гонитві за «сенсацією» журналісти не звернулися безпосередньо ні до співробітників правоохоронних органів, ні до священоначалія Одеської єпархії, щоб з’ясувати офіційну точку зору того, що сталося.

Доводиться констатувати і той факт, що неперевірену інформацію про те, що сталося, поставили на сайт і наші колеги з редакції сайту «Україна Православна» (http://www.pravoslavye.org.ua)».

У зв’язку з вищепереліченим, прес-служба Одеської єпархії заявляє: «22 лютого під час вечірньої служби у Свято-Успенському Одеському чоловічому монастирі психічно хвора людина, що підтвердило потім медичне дослідження і висновок правоохоронних органів, спробувала нанести собі поранення ножем. Сталося це в одній з прибудов храму, але не «над мощами преп. Кукши», як було написано у пресі, і кров не «обагрила раку з мощами». Зусиллями насельників обителі і віруючих постраждалому була надана перша допомога, а «Швидка допомога» забрала його до лікарні, де, не дивлячись на старання медиків, він наступного дня помер».

««Самогубство було явно ритуальним», — пишуть журналісти в гонитві за сенсацією. Проте медичний огляд виявив, що ця людина вже не раз намагалася покінчити життя самогубством. Про це свідчать безліч шрамів на телі. Крім того, подальше розслідування обставин інциденту виявило, що загиблий був вже 10 років психічно хворий після серйозної травми голови. Таким чином, говорити про ритуальний характер самогубства — означає свідомо нагнітати хвору духовну атмосферу довкола факту загибелі психічно хворої людини», — говориться у заяві.

«Це якраз вписується у плани організаторів провокаційної кампанії: сайт «Новоросія», який перший розповсюдив настільки «сенсаційне» повідомлення, зацікавлений у нагнітанні істерії «про виняткову, нечувану пригоду у світлі загальної апостасії і ознак останього часу».

Річ у тому, що Руслан Запорізький, якій очолює духовно-патріотичну спілку «Новоросія» і одноймений сайт, був відлучний від причастя Високопреосвященнейшим Агафангелом, митрополитом Одеським і Ізмаїльськім, за численні провокації проти священоначалія Російської Православної Церкви. Запорізький не приховує, що є активним прибічником колишнього єпископа Діоміда, і разом зі своїми прибічниками проводить лінію на підрив канонічного Православ’я.

Для цього він йде на будь-які засоби, у тому числі і на сенсацію. Що ж до винятковості того, що сталося, хочеться підкреслити: на жаль, в історії церкви такі випадки з психічно хворими людьми були далеко не один раз», — відзначили у прес-службі.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 11:29, , links to this post

Завтра: Апостола від 70-ти Онисима

Апостол від 70-ти Онисим у молодості був рабом Филимона, християнина знатного роду, котрий жив у місті Колосах Фригійської області. Провинившись у чомусь перед своїм паном і боячись покарання, святий Онисим втік у Рим, але там, як раб-втікач, потрапив до в’язниці. У в’язниці він зустрівся з апостолом Павлом, що перебував в ув'язненні, був ним просвічений і прийняв святе Хрещення. У в’язниці

святий Онисим як син служив апостолові Павлу. Апостол Павло, який особисто знав святого Филимона, написав йому лист, сповнений любові, просячи простити раба-втікача й прийняти його як брата; із цим листом він відправив святого Онисима до його господаря, позбавивши самого себе допомоги, якої дуже потребував.

Святий Филимон, отримавши листа, не тільки простив Онисима, але й відпустив його на волю, пославши назад у Рим до первоверховного апостола. Згодом святий Филимон був рукоположений в єпископа міста Ґази. (пам’ять його 4 січня, 19 лютого та 22 листопада).

Після смерті апостола Павла святий Онисим служив апостолам до їхньої смерті й був поставлений ними в єпископа. Після кончини святих апостолів він проповідував Євангеліє в багатьох країнах і містах: в Іспанії, Карпетанії, у Колосах, у Патрах. В глибокій старості святий Онисим зайняв єпископський престол в Ефесі, після апостола Тимофія. Коли Ігнатія Богоносця вели в Рим на страту, до нього назустріч вийшов єпископ Онисим з деякими християнами, про що згадує святий Ігнатій у своєму листі до ефесян.

За царювання імператора Траяна святий Онисим був схоплений і приведений на суд до єпарха Тертила. Він протримав святого 18 днів у в'язниці, а потім заслав на ув’язнення в місто Путіоли. Через якийсь час єпарх викликав в’язня і, переконавшись, що святий Онисим все ще так само твердо сповідує віру в Христа, піддав його жорстокому побиттю камінням, після чого святому стяли голову мечем. Тіло мученика взяла одна знатна жінка і поклала в срібну раку. Це було близько 109 року.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 11:03, , links to this post

Масові гуляння компенсують незручності посту

Лише 17 відсотків росіян не збираються святкувати масницю. Як з’ясували соціологи, більшість росіян мають намір у масницю (масляний тиждень напередодні Великого посту) пекти млинці, ходити в гості та брати участь в народних гуляннях, лише 17% громадян відмовляються будь-як святкувати «проводи зими і зустрічі весни». Три чверті росіян (75%) в ході опитування напередодні

масниці, що почалася 22 лютого, повідомили про бажання у святкові дні пекти млинці, ще біля третини (30%) планують піти в гості або приймати в себе друзів і близьких, а п’ята частина (22%) збираються відвідати всілякі народні гуляння, повідомили “Інтерфаксу” в четвер соціологи ” Левада-Центру”.

Відповідно до результатів всеросійського опитування, ніяк не збираються відзначати масницю чоловіки (22%), росіяни старше 55 років (20%) і мешканці великих нестоличних міст (22%).

За даними соціологів, найпослідовнішими прихильниками святкування масниці є жінки (83% будуть пекти млинці) і росіяни, молодші за 25 років (77%), а також мешканці Москви (83%).

Підуть у гості й будуть приймати в себе друзів знову ж таки жінки (31%) і молодь (35%), мешканці міст із населенням 100-500 тис. осіб (37%), а народним гулянням надають перевагу чоловіки (23%) і молодь (32%).

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 01:00, , links to this post

Завтра: Святого і Преподобного Авксентія
Четвер, 26 лютого 2009 р.

Преподобний Авксентій, за походженням сирієць, служив при дворі імператора Феодосія Молодшого (418 - 450). Він був відомий як доброчесна, вчена і мудра людина, та дружив з багатьма благочестивими мужами свого часу. Оскільки його гнітила світська суєта, то святий Авксентій прийняв сан пресвітера, а потім і чернечий постриг. Після цього, вирушивши у Віфінію, він знайшов відокремлене

місце на горі Оксія, неподалік Халкидона, і почав там провадити усамітнене життя. (Ця гора згодом була названа Авксентієвою.) Місце подвигів святого було виявлене пастухами, що шукали загублених овець. Поголос про нього рознісся, і до нього почали приходити люди за зціленням. Іменем Божим святий Авксентій зцілював безліч хворих і немічних.

В 451 році святий Авксентій був покликаний на IV Вселенський Собор у Халкидоні, де й прославився як викривач Євтихієвої та Несторієвої єресей. Великий знавець Святого Письма, святий Авксентій легко засоромлював супротивників, котрі вступали з ним у суперечку. Після закінчення Собору святий Авксентій знову повернувся у свою усамітнену келію на горі. Духовним зором він бачив на великій відстані кончину святого Симеона Стовпника (459). Преподобний Авксентій помер близько 470 року, залишивши після себе учнів і заснувавши багато монастирів у Віфінськой області.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 08:30, , links to this post

Будуть привілеї видавцям україномовної книги

Президент Віктор Ющенко підписав закон, згідно з яким при здачі в оренду приміщень державної та комунальної власності перевага надається видавництвам, які випускають не менше 50% продукції українською мовою. Закон Про внесення змін до статті 9 Закону України Про оренду державного та комунального майна по книговидавничій справі парламент прийняв 4 лютого. Він передбачає надання

права переваги на оренду приміщень об’єктів державної та комунальної власності суб’єктами видавничої справи.

Закон також передбачає, що на вітчизняних суб’єктів видавничої справи не поширюється вимога щодо проведення конкурсу на оренду приміщень, які перебувають у державній та комунальній власності.

Це стосується вітчизняного видавництва і підприємств з розповсюдження книжкової продукції, які забезпечують підготовку, випуск та (або) розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною мовою.

Закон набирає чинності з дня опублікування.

Як повідомлялося, в 2008 році в Україні видали книг на 33% більше, ніж попереднього. Про це повідомив тимчасово виконуючий обов’язки голови Держкомтелерадіо Анатолій Мураховський.

За матерiалами: УНІАН

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 08:20, , links to this post

Одесити поклонились мощам Св. Миколая

Вже кілька днів у храмі Святого Апостола Андрія Первозванного Української Греко Католицької Церкви перебувають цілющі мощі Св. Миколая Чудотворця. Мощі доставлені до Одеси з Донецька. У свою чергу до Донецька частки мощів були привезені з італійського міста Барі.  «До нас у храм часто привозять Цілющі мощі. Але, вперше стали свідками такого потоку людей. Одесити хочуть помолиться біля

мощей Св.Миколая, якого вважають своїм заступником і захисником. Така маленька частка мощей має колосальну силу. Городяни вірять у те, що Св. Миколай здатен допомогти їм розв’язати багато проблем, створити в Одесі і кожній окремій сім’ї атмосферу миру, благодать», розповів кореспондентові Інтернет газети «Погляд з Одеси» настоятель храму, о.Ігор Тарас.

28 лютого о 18.30 у храмі Св. Андрія Первозванного відбудеться засідання Одеського біблійного клубу під час якого заслуховуватимуть доповіді «Святий Миколай: міфи, легенди і реальність», «Микола Чудотворець очима протестанта» і «Святий заступник дітей, торговців і моряків».

“Погляд з Одеси”

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 08:05, , links to this post

Ритуальное самоубийство на мощах

22 февраля, в неделю о Страшном суде, во время вечернего богослужения в Свято-Успенском Одесском Патриаршем мужском монастыре, неизвестный мужчина совершил самоубийство над ракой с мощами преподобного Кукши Одесского, сообщает сайт духовно-патриотического союза “Новороссия”. По свидетельству очевидцев происшествия, это случилось воскресным

вечером во время чтения канона, когда священник помазывал верующих освященным елеем.
В храм вошел молодой человек, лет 35-ти, одетый в кожаную куртку и джинсы. Он подошел к раке с мощами прп. Кукши Одесского, возле которой находились несколько прихожанок. Неожиданно для всех он быстро разделся донага, многие увидели ножны с большим кинжалом, которые были прикреплены к голени его левой ноги. Дальнейшее развитие событий всех потрясло: этот человек наклонился над мощами преподобного и вонзил кинжал себе под сердце, кровь обагрила раку с мощами и обильно пролилась на пол храма.

Подбежавшие мужчины схватили самоубийцу за руки и оттащили от мощей. Тот вначале сопротивлялся, но потом обмяк и, закатив глаза, упал на пол. Его положили на деревянный щит и вынесли из храма, вызвали “скорую” и милицию. Все присутствующие были шокированы произошедшим. Поскольку было совершено осквернение святыни, богослужение завершили уже в другом храме монастыря – святителя Николая.
Самоубийца умер на следующий день в Одесской городской больнице. Самоубийство носило явно ритуальный характер. Ведь в православных храмах совершается литургия на престоле с мощами святых, во время которой приносится бескровная жертва Богу. В данном случае самоубийца принес кровавую жертву над мощами.
Об этом инциденте также сообщает информационное агентство “Новый Регион” со ссылкой на председателя духовно-патриотического союза “Новороссия” Руслана Запорожского. “Установлено, что этот человек страдал душевным расстройством.

По факту самоубийства Киевским райотделом милиции ведется расследование”, – сообщил Р.Запорожский. По его словам, одесское священство пока не комментирует произошедшее. Известно лишь, что на следующий день после инцидента митрополит Одесский и Измаильский Агафангел вновь освятил храм. “Однако я убежден, что этот случай нельзя замалчивать. Это знак всем нам Свыше о том, что грядет катастрофа. И не случайно осквернена именно Патриаршая резиденция – высшим церковным чинам указывают, что не все у нас так хорошо и гладко, как они хотят показать. И если Господь такое попускает, значит, пытается предупредить нас и дает время что-то исправить”, – убежден Руслан Запорожский.

Русская линия

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:57, , links to this post

Послання на піст митрополита Польського Сави

“Засяяла весна посту, цвіт покаяння через це очистимо себе, браття, з великим поклоном і піснею що дає Святість, кличемо: Слава Тобі, єдиний Друже людський.” (Тріодь Постова)  Браття і сестри! З любов'ю до Бога знову вступємо в благословенний період святого Великого посту - Cвяту Чотиридесятницю. Знову отримуємо можливість духовного відродження в нашому людському

повсякденному житті.

Св. Великий Піст є періодом духовної весни. Настав час молитовної праці, але найбільше – покаяння за все, в першу чергу за свої гріхи. Свята Церква закликає нас до цього періоду такими словами: “Настав час чеснот. Суддя стоїть перед дверима. Не засмучуймось, але постячи, принесімо сльози покаяння, і чинячи милосердя, воскликнімо: Згрішили ми більше, ніж є піску морського, але прости всіх, Спасе, щоб ми отримали вінець вічного життя”(седальні неділі Сиропусної).

Святий Великий піст подає нам слова Євангелія: Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших. (Мт 6, 14-15). Ці слова вказують на те, що в час святого Посту ми маємо ввійти чистими, в мирі з ближніми і власним сумлінням.

Правдивий піст пробуджує в душі людини яскраві, найбільш благородні почуття любові та всепрощення всіх. Якщо людина відповідально і з розумінням ставиться до справи спасіння і і цим керується її душа, то вона починає цінувати піст, як незвичайний Божий дар. На шляху до цієї мети ми ні на хвилину не повинні забувати про необхідність бути лагідними і смиренними. Лагідність і смирення є важливими характеристиками християнського посту.

Для досягнення того, щоб утриматися від спалахів гніву, вміти позбутися заздрощів і сприйняття життя лише як конкуренції з іншими людьми, маймо звичку великодушно і покірно користуватися своїми правами - це чеснота угодна Богу, бо це сприяє хорошому початкові християнського посту.

В сучасний, переповнений стресами час, і весь світ, і багато хто з нас відчувають велику стурбованість за сьогодення. Людина часто приймає свої життєві рішення, без Бога. Але ж саме Він є джерелом усього доброго. Невдачі і падіння, що ведуть до стресів різної сили, нерідко призводять до депресії і безнадії. Тому то й маємо піст, щоб найбільш ефективно боротися з пристрастями, котрі гніздяться в людському серці; через утримання від їжі наш характер робиться все складнішим і чутливішим до духовного світу.

Період св. Великого Посту - це час духовної радості стриманості та покаяння, якій чужа печаль. Про це казав Сам Ісус Христос у нагірній проповіді: А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! (Мт. 6:16) щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. (Мт. 6:18)

Браття і сестри! Світ не цінує вашого посту, не розуміє його змісту. Таким чином, ми часто стикаємося з практикою спроб знищити піст, який здійснює корисне очищення душі. За цим йде відчуття зменшення сенсу користі, яку дає церковне покаяння. Замість цього та жалю за гріхи, люди шукають інші методи відшукання внутрішнього спокою. Однак, справжній спокій може бути досягнутий тільки на основі сердечного каяття і возз’єднання з Богом.

Піст дає нам почуття відповідальності і за своє життя, бачення себе перед Богом у світлі вічності, і в той же час підвищує усвідомлення власної гріховності. Світлість св. Великого посту проганяє темряву нашої душі. Наш заклик до покаяння, і щирого жалю за гріхи - це не докази слабкості, але доказ духовної сили для людей, котрі жалкують про свої гріхи, і духовне здоров’я. У покаянні ми не зрікається своєї людяності, але зміцнюємося в правдивій людяності.

Як православні християни ми повинні розуміти, що немає такого гріха, який би встояв перед лицем покаяння. Покаяння поєднує небо й землю ліствицею, яка веде людину до неба. Основною вимогою є взаємне прощення, до якого Православна Церква закликає нас у переддень Святої Чотиридесятниці в Прощену Неділю.

Браття і сестри! Основна мета св. Чотиридесятниці - достойно нам підготуватися до зустрічі воскреслого Подателя Життя Ісуса Христа. Сенс цього переповненого благодаттю часу, власне, полягає в підготовці до Свята свят – Святої Пасхи. Рядок зі недільної стихири: "Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити" (стихира на воскресіння стиховні, 6 голос). Отже, очищенням серця є власне дорогою покаяння св. Великого Посту.

Нехай Господь Вседержитель зміцнює наші духовні й тілесні сили і вчинить нас гідними "добрим подвигом подвизатися, час посту звершити, віру неподільну зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити, і переможцями гріха явитись, й неосудно достигнути поклонитися святому воскресінню" (Заамвонна молитва Літургії напередосвячених дарів).

Браття і сестри! Відповідно до практики нашої Святої Церкви, в переддень Святого Посту просимо всіх вас від свого імені і всього духовенства прощення гріхів, які вчинили словом і ділом, думкою і почуттями. Простіть нам, грішним!

Господи, допоможи нам у мирі і з користю для душі пройти час Великого Посту і скласти поклін Твоєму святому Воскресінню.

+ Сава
Митрополит Варшавський і всієї Польщі

*Переклад українською мовою сайт “Українська Автокефалія”, Uaoc.net

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 00:50, , links to this post

Вітаємо Преосвященного Владику Іларіона!
Середа, 25 лютого 2009 р.

В день Ваших уродин нехай Господь в якого утримується кожне людське життя, продовжує і надалі Вашим життям опікуватися, нехай посилає Вам кріпостей духовних і тілесних від усієї повноти УАПЦеркви.  Сорок. Це число, згідно Біблії, має глибоке символічне значення. Саме у сорокарічному віці Мойсей відчув у собі приналежність до свого народу і відповідальність за його долю. У цей і саме

цей вік ми часто вважаємо переломними у нашому житті адже до цього часу ми здобуваємо досвід життєвий і перебуваємо ніби на вершині своїх сил.

Саме до цього віку Владика Іларіон єпископ Черкаський і Кіровоградський Української Автокефальної Православної Церкви зреалізувався як людина і священик – зумів згуртувати громаду, збудувати храм Божий, удостоїтись сану єпископа.

У Його сорокаріччя нехай Милостивий Господь дарує Йому натхнення та сили удосконалюватись у єпископському служінні на користь рідної Церкви та Українського народу; у весь минулий досвід життєвий нехай принесе Йому великі духовні плоди, а любов та ласка Божа нехай супроводжує Його повсюди.

З великою повагою до нашого Владики
священнослужителі та вірні Черкаської і Кіровоградської єпархії УАПЦ.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 12:28, , links to this post

Преподобний Мартиніан. Преподобні Зоя і Фотинія

Преподобний Мартиніан з 18 років оселився в пустелі, біля міста Кесарії Палестинської, де пробув у подвигах і безмовності 25 років, удостоївшись благодатного дару зцілення хвороб. Однак ворог не залишав пустельника, наводячи на нього різні спокуси. Одного разу жінка-блудниця посперечалася з розпусними людьми, що спокусить святого Мартиніана, слава про доброчесне життя якого

поширилася містом. Вона прийшла до нього вночі під виглядом мандрівниці, просячи нічлігу.

Святий впустив її, оскільки була негода. Але ось лукава гостя переодяглася в дорогу одежу і почала спокушати подвижника. Тоді святий вийшов з келії, запалив багаття і став босими ногами на палаюче вугілля. Він казав при цьому собі: “Важко тобі, Мартиніане, терпіти цей дочасний вогонь, але як же ти терпітимеш вічний вогонь, приготовлений тобі дияволом?” Жінка, вражена цим видовищем, покаялася й попросила святого наставити її на шлях спасіння. За його вказівкою вона відбула у Віфлеєм, в монастир святої Павли, де в строгих подвигах прожила 12 років до своєї блаженної кончини. Ім’я жінки було Зоя.

Зцілившись від опіків, святий Мартиніан вирушив на незаселений скелястий острів і прожив під відкритим небом кілька років, харчуючись їжею, яку йому час від часу привозив один корабельник, а преподобний плів для нього кошики.

Одного разу під час сильної бурі розбився корабель і до острова, де спасався святий Мартиніан, хвилі принесли на уламках корабля дівчину на ім’я Фотинія. Святий Мартиніан допоміг їй вийти на острів. “Залишайся тут, - сказав він їй, - ось хліб і вода, а через два місяці приїде корабельник”, - а сам кинувся в море й поплив. Два дельфіни винесли його на суходіл. З тої пори блаженний Мартиніан почав провадити життя мандрівника. Так тривало два роки. Одного разу, прийшовши в Афіни, святий занедужав і, почуваючи наближення кончини, увійшов до храму, ліг на підлогу, закликав єпископа і попросив, щоб його тіло поховали. Це сталося близько 422 року.

Блаженна діва Фотинія залишилася жити на острові, де й відбула на самоті 6 років, а потім віддала Богові душу. Кончину її виявив той таки корабельник, що привозив їй, як і преподобному Мартиніану, їжу. Він перевіз тіло блаженної Фотинії в Кесарію Палестинську, де воно було із честю поховане єпископом і кліром. Пам’ять преподобних Зої та Фотинії святкується в той самий день.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 11:15, , links to this post

Корумпована церква, або що сталось в Рівному

Церковно-громадська ініціатива більш як пів року добивалася суду над представниками вищого духовенства Рівненської єпархії УПЦ Київського Патріархату.
«Щоб одержати парафію (див. словничок – авт.,) треба заплатити гроші. Тим більше, що про все це всі знають, тільки в голос ніхто не говорить. Мені сказали, що коли я висвячуватимусь на священика, то мені скажуть

і де, і скільки дати грошей… Мені довелось всі свої збереження зняти з ощадної книжки в гривнях, перевести в долари США і віддати за хіротонію (рукопокладення в духовний сан – авт.)». (З письмових свідчень священика Рівненської єпархії Української православної церкви Київського патріархату).

Цією статтею Рівненське агентство журналістських розслідувань розпочинає цикл публікацій «Очищення правдою» – про корупцію, хабарництво та інші зловживання у християнських конфесіях Рівненщини.

З червня 2008 року кілька священнослужителів та кілька прихожан Української православної церкви Київського патріархату виступили проти симонії (церковний термін, що означає корупцію та хабарництво, детальніше див. словничок – авт.) та інших зловживань у Рівненській єпархії (див словничок – авт.). До кількох людей додалося ще два десятки небайдужих. Численні звернення до Патріарха Філарета і спроби вирішити проблему між священнослужителями обернулись репресіями проти борців за очищення церкви.

Родом з КДБ

– За радянських часів не було жодного священика, який би не мав контактів з органами безпеки. Це називалося «реєстрація». Без неї ти не мав права служити на парафії, – говорить у інтерв'ю «Газеті по-українськи» 22 січня 2009 року Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет. – Як єпископ я мав сам призначать священиків на парафію, але мусив погоджуватися на тих, кого мені підсовували. Особливо важко було в часи «хрущовщини». Я був тоді ректором Київської семінарії. Списки абітурієнтів узгоджував із КДБ. Відсіювали всіх із вищою освітою. (Якщо вірити історичним розвідкам, то священство, яке не піддавалось маніпуляціям КДБ, потрапляло в репресивну систему СРСР: тюрми, заслання, лікарні тощо – авт.)

А ось свідчення колишнього полковника КДБ, а нині письменника Костянтина Преображенського для радіо «Голос Америки» у 2005 році:

– Всі радянські єпископи назначені державою. Точніше кажучи – КДБ. Тому що єпископ – це керівник обласного масштабу. Керівників обласного масштабу затверджував ЦК КПРС, його ідеологічний відділ. Документи для кадрових призначень готували КДБ з ЦК. Що стосується єпископів, то довідку про них писало П'яте управління КДБ, яке займалося загальним наглядом над церквою і Перше управління (розвідка), якщо кандидат в єпископи хоч раз побував за кордоном, тому що за кордоном з ним також підтримувався агентурний контакт. Кожна довідка закінчувалась однією й тією ж фразою: «Співпрацює з такого-то року». Саме вона була для ЦК головною, а зовсім не церковні заслуги єпископа.

– Чому вербували священиків в радянський час, хоча вони були з самого початку всі ставленики КДБ? Здавалося б абсурд, – продовжує Костянтин Преображенський. – Причина чисто ідеологічна, комуністична. Церква вважалася ворожим середовищем як, наприклад, мафія і так далі. Там потрібно було вербувати агентуру. Це називалося «агентура у ворожому середовищі».

Інший колишній співробітник КДБ ще у 1988 році в поважному американському виданні «The Washington Post» (Зе Вашингтон Пост – авт.) під псевдонімом Віктор Орлов написав статтю «КДБ, одягнуте в рясу».

Ось уривок із цієї статті:

«Радянський режим вирішив цю проблему [церковну – авт.] типовим для КДБ методом: «Проникни туди, що ти хочеш знищити і керуй ним». Таким чином церковна організація ставала лише оманливим міражем. Проникнення організовано традиційним способом КДБ, агенти якого організовували систему доносів, головним чином за допомогою погроз. Однією з побічних вигід цієї кампанії було встановлення недовіри між духовенством і вірянами. Однак, партія не могла задовольнятися цією слабкою системою донощиків і агентів. Тому наступним етапом було проникнення в церкву найвірніших посадових осіб КДБ. Цей метод почався не пізніше середини 1950-х років. Програма ця знаходилась під спостереженням відомства відомого тепер як П'яте управління КДБ (завідувало ідеологією), з допомогою Другого управління КДБ (завідувало контррозвідкою). В кінці 1980-х відбулося повне проникнення в церкву. Створений міраж був закінчений. Процес проникнення дав ще одну вигоду КДБ, точніше його Першому головному управлінню, яке керує іноземним шпіонажем. КДБ з'ясувало, що церква надає його посадовим особам вельми цікаве прикриття для шпигунської діяльності за кордоном. КДБ постійно скаржилося, що число посад, прикритих духовним саном, зовсім не достатньо для його потреб».

А тепер погляньмо на кар'єру священика Віталія Політила, який нині очолює Рівненську єпархію УПЦ КП в сані митрополита з ім'ям Євсевій (інформація взята з офіційного сайту Рівненської єпархії – авт.).

• У 21 рік (в 1949 році) Віталій Політило, син службовця, уродженець Дніпропетровської області стає священиком.
• 1950-1954 рр – Навчання в Ленінградській духовній семінарії.
• 1954-1958 рр – навчання у Ленінградській православній духовній академії.
• Де навчався, працював чи служив Віталій Політило між 1958 і 1965 роками в офіційній біографії не вказано.
• 1965-1993 рр. – настоятель Свято-Успенської церкви міста Львова.
• 1975-1978 рр. – проходив церковне служіння в Канаді: секретар єпископа, керуючого Патріаршими парафіями в Канаді і США, редактор журналу «Канадський православний вісник».
• У 1979-1985 рр. – секретар Львівсько-Тернопільського єпархіального управління.
• З 1990 р. – ректор Львівської духовної семінарії.
• Від 1996 року призначається ректором Львівської Духовної Академії.
• 20 жовтня 1999 р. – присвоєно вчене звання доцента. Прийняв чернечий постриг з ім'ям Євсевій.
• 7 липня 2002 р., – стає єпископом Полтавським і Кременчуцьким.
• 11 липня 2003 р. – піднесено до сану архиєпископа.
• 22 жовтня 2004 р. – архиєпископа Полтавського і Кременчуцького Євсевія піднесено до сану митрополита.
• 14 грудня 2005 р. призначений керуючим Рівненською єпархією.
• 10 липня 2008 р. – указом Президента нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого 5 ступеню.

Оскільки під час написання матеріалу митрополит Євсевій перебував у Києві, а прес-секретар Рівненської єпархії відмовився надавати телефон, за яким можна було б контактувати з владикою, ми не змогли запитати у нього, чи служив він в органах КДБ. Але ми обов'язково спитаємо і передамо його відповідь читачам.

Щоб усі боялись

Пропозиції членів Церковно-громадської ініціативи з розслідування симонії і хабарництва у Рівненській єпархії організувати патріаршу комісію, яка б дослідила існуючі докази симонії, від початку ігнорувалися як митрополитом Євсевієм, так і патріархом Філаретом (збором матеріалів у цій справі Рівненське агентство журналістських розслідувань зайнялося ще наприкінці серпня 2008 року – авт.). Патріарху направлено чотири звернення і двічі ініціатори приїздили в Київ на аудієнцію. Ніхто не захотів розслідувати ні докази стосовно церковного хабарництва і корупції, ні докази стосовно мужолозтва, ні випадок із самогубством священика, ні проблеми продажу церковних нагород.

Натомість продовжувалося цькування священнослужителів, які виступили за очищення церкви. Отцю Юрію Велігурському, якого до того позбавили звання старшого священика Свято-Покровського Собору, диякону Віталію Поровчуку та священику Степану Мариничу (який задовго до цього сам відмовився стояти за одним престолом із звинуваченими в гріху симонії – авт.) митрополит Євсевій 23 лютого 2009 року заборонив служити (хоча указу чи будь-яких інших документів з цього приводу священнослужителям ще не надали – авт.). Активіста руху «Твереза Україна», депутата міської ради Сергія Одарченка, Голову молодіжного православного Свято-Софіївського братсва Тараса Рябчевського та члена Парафіяльної ради Свято-Покровського собору, голову ради підприємців Рівненської області Богдана Лимаря митрополит «відлучив від спілкування з Церквою, до їх повного розкаяння».

Однак збори священнослужителів, які відбулися 23 лютого, не передбачені ні статутом церкви, ні статутом Рівненської єпархії. А згідно Правил № 12, 29 Карфагенського Собору: «Пресвітера судять шість єпископів і свій, а диякона – три. Провини інших кліриків судить один єпископ». (Про те як відбувалися ці збори, як саме приймалося на них рішення, чи справді голосували священики, як було сфальсифіковано підрахунок голосів, які наклепи зводили на тих, хто виступив проти корупції, читайте в наступних публікаціях – авт.). Ще до зборів диякона Віталія виключили з Єпархіальної ради і відрахували разом із Сергієм Одарченком з Рівненської семінарії. Все це було зроблено з багатьма порушеннями і без обґрунтованих доказів «за що саме».

Офіційне визначення, розповсюджене Прес-службою Рівненської єпархії після зборів священиків, звучить так: «діяльність групи священиків та мирян, направлена на дестабілізацію церковного життя в єпархії». Зранку наступного дня на сайті УПЦ КП з'явився матеріал під заголовком «Митрополит Євсевій навів порядок в Рівненській єпархії». Складається враження, що таким чином митрополит відзвітував перед патріархом, що бунт, який загрожував підірвати фінансово-корупційну систему єпархії, подолано.

Чому ж митрополит не захотів ініціювати створення патріаршої комісії, яка б розвінчала нібито міф про корупцію в церкві? Можливо, тому, що один з підозрюваних в гріху симонії сам митрополит? А згідно із 29 Апостольським правилом, людина, яку викрили в гріху симонії, повинна відлучатись, взагалі, від церковного спілкування і позбавлятись церковного сану. Ті, кого звинувачують, не мають права не тільки звершувати суд, але й не мають права звинувачувати інших згідно вимог Канонічного права, зокрема, правил № 6 Другого Вселенського та № 143 Карфагенського Собору.

НА СІРУ ПЛАШКУ:

Чому священик Юрій Велігурський відмовився від церковного ордену

Витяги зі звернення митрофорного протоієрея Юрія Велігурського до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

…Вибачте, що звертаюсь до Вас лише із неприємним, навіть пекучим, а не з радісним, врочистим. Те, з чим я звертався і звертаюся нині мене ще більш пече, бо воно поряд, і я несу відповідальність перед Господом чи не найбільшу у Єпархії, оскільки я був першим священиком, рукоположеним вже для української церкви на Рівненщині, а можливо і на всій Великій Волині.

Я, напевно, ніколи не став би священнослужителем, бо не мав ні наміру, ні бажання, ні відповідних поглядів у майбутнє. До того часу я був простим робітником і з радістю співав вже кільканадцять років у Свято-Троїцькому храмі селища Басів Кут. Однак півторитисячна громада Товариства української мови вирішила, що потрібно негайно відроджувати Українську Церкву, і я, що завжди поважав громаду, дав згоду на активну участь у цій великій справі.

Навіть і в страшному сні я не міг уявити так багато узаконених гріхів у структурі церкви, про які довелося почути, побачити, і навіть боротися з ними. Часто, порівнюючи атмосферу відносин у робітничому і церковному середовищах, мої симпатії віддавалися першому. В ньому не було стільки фарисейства, гонору і блюдолизства. Воістину: де святість, там і найбільше спокус і гріхів. На щастя моя віра в Бога вже давно не залежить від людського фактору. При всьому тому думаю, що я відношусь до найсмиренніших священнослужителів старшого покоління! Та рабом гріховних ситуацій бути не можу! Не можу виражати любові до людини, яка торгує честю Церкви, продає чи купує церковні чини чи нагороди!

…Ніяк не можу збагнути Вашої реакції на ті події, що пройшли у нашій єпархії. Як нам, простим священикам узгодити Ваші повчання у "Православному віснику" за травень-червень щодо симонії і содомії і Вашу реакцію на системну симонію у нашій єпархії і нагородження отця Ігоря Швеця орденом? Ваша канцелярія ні єдиним словом не удостоїла нас на волаючі наші заяви.

А як мені розуміти, коли наш керуючий митрополит Євсевій із всіма своїми блюдолизами (вибачте за вираз), старалися всіма силами переконати, що і такого не було, і що це не гріх, і що все гаразд.

Не гаразд, Ваша Святосте, не гаразд! Бо немало є проявів майбутнього занепаду, бо ентузіазм окремих патріотів вичерпується!

Отже всі законні канонічні заходи по припиненню узаконення гріха вичерпані. І останнє, що я можу зробити щоб звернути Вашу увагу на гріх симонії і хабарництва, це, Ваша Святосте, відректися від ордена Святого Христа Спасителя, який я отримав у 2000 році. Хоч цей орден мені дуже дорогий, бо я його отримав не за лестощі, не за організацію симонії, а за старання у справі відродження Церкви у найскладніший період її становлення.

Підпис до фото Велігурського: Виступаючи проти ігнорування Патріархом факту симонії та інших зловживань, один із найвідоміших рівненських священиків Юрій Велігурський відмовився від церковного ордену

Соборність чи авторитарність?

Щоб почути точку зору митрополита на події, що відбуваються в УПЦ КП на Рівненщині (вимога розслідувати проблему симонії і репресії проти тих, хто це відстоює – авт.), ми зателефонували в Рівненську єпархію. Але митрополит, як нам сказали, був у Києві, тому розмовляв з нами керівник Прес-служби Рівненської єпархії ієромонах Никон.

– Деякі люди вважають, що покарання, яке присудили священикам на зборах духовенства 23 лютого, це пересторога іншим, щоб боялись.

– Які люди? Це посадові особи, священики, миряни?

– Миряни.

– Миряни взагалі не можуть трактувати ці збори, тому, що вони не були учасниками цих зборів і вони не мають права взагалі приймати участь в цих зборах, це були збори духовенства. Не загально єпархіальні збори. Є відмінність: є загально єпархіальні збори, на яких присутні духовенство, представники парафій, єпархії, і є збори духовенства, на яких присутні суто духовенство єпархії. (Такі збори не передбачені статутом УПЦ КП і статутом Рівненської єпархії. Передбачені тільки Єпархіальні збори, які складаються з однакового числа священнослужителів (кліру) і мирян, тобто звичайних прихожан – авт.)

– То це рішення є пересторогою для інших священників, які б в подальшому могли б щось подібне ініціювати чи підтримувати?

– Що ініціювати і що підтримувати?

– Рух громадські з висвітлення симонії в церкві.

– Будь який рух, який бажає висвітлювати питання життя церкви без благословення церкви незаконний. (церква складається зі священнослужителів і мирян – прихожан, які не є священнослужителями, а тому життя церкви – це не лише життя духовенства і не може приховуватись від прихожан – авт.)

– Ви не відповіли на питання. Це пересторога іншим священикам?

– Я не можу, на ваше питання відповісти, бо воно неправильно поставлене.

– А як його правильно поставити, щоб ви змогли на нього відповісти?

– Священики, діяльність яких була засуджена зборами духовенства, і які були рекомендованими керуючому єпархією на прийняття відповідних заходів, ці священики порушили відповідні правила святих апостолів, вселенських соборів по відношенню до архієрея. Розумієте, вони підпали під ці правила, вони декілька разів отримали можливість таку, скажімо, підпасти під цю заборону, але не можна сказати, що інші священики через вчорашнє рішення мусять отримати таку пересторогу.

Тому, що будь який священик з самого початку свого служіння і кожен християнин від початку свого перебування в православній церкві він повинен керуватися елементарними нормами, в першу чергу поведінки своєї і субординації своїх дій зі своїм священоначалієм. Не може бути в церкві анархії. Церква це не є демократична республіка, де кожен робить що хоче, забуваючи про Бога, про священоначаліє. (Демократичність в церкві гарантує соборноправність. Ще в «Символі віри» говориться про Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву. По простому соборність означає, що всі основні та визначальні рішення приймаються зборами.

Найвищі збори на рівні області – це Єпархіальні збори. Однак, за часів проникнення в церкву КДБ, соборноправність на практиці була фактично усунена і замінена авторитарністю єпископів (які в той час затверджувались КДБ). До цього часу ситуація практично не змінилась, хоча в статуті церкви зазначено, що найвища влада в області саме у Єпархіальних зборів – авт.)

– Чому не було ініційовано церковного суду щодо звинувачення в симонії митрополита та колишнього канцлера єпархії?

– Протягом восьми місяців, цією ініціативою, яка постійно говорила про проблеми в церкві не було надано жодного доказу тих звинувачень. (Частина з цих доказів була зачитана на зустрічі з митрополитом 8 вересня 2008 року, але була проігнорована – авт.)

– Тобто було проведене розслідування?

– Є Єпархіальні збори, на які не одноразово викликалися диякон Віталій Поровчук, отець Юрій Велігурський і Тарас Рябчевський, які звинувачували всіх і вся і жодного доказу не надали. То яке розслідування, яка комісія, який суд можливий коли немає жодного доказу. Ні одної претензії не було представлено конкретно. (Єпархіальних зборів у Рівненській єпархії не проводилось вже кілька років. Була лише одна зустріч митрополита, деяких священиків і мирян з членами громадської ініціативи 8-го вересня 2008 року, про цю зустріч читайте в наступних публікаціях – авт.).

– А ви вчора були присутні на цих зборах? Яким чином вівся підрахунок голосів?

– Була створена президія зборів. Була створена мандатна комісія, секретаріат і лічильна комісія. Коли з усіх зареєстрованих присутніх, 204-х священнослужителів, можна було виділити окремо тих, хто утримався, хто проти. Можна було перевірити всі підрахунки. Я вважаю, що не було помилок: на власні очі бачив, скільки піднімалося голосів проти, скільки утрималися. (зі слів керівника прес-служби помітно, що ніхто не рахував скільки було за і скільки не голосувало взагалі – авт.)

Якщо якісь сумніви щодо цього були, то я їх не бачив, і вони вчора не були виголошені кимось із присутніх… крім, можливо, Віталія Поровчука, який був незгодний ні з чим. Навіть з тим, що збори були легітимними, бо там не були присутні миряни. Якби він знав закони, статути Церкви, то він такого не заявляв би, бо це принижує його гідність як диякона. (Згідно з правилами №12,29 Карфагенського собору пресвітера (тобто священика) судять шість єпископів і свій єпископ, а диякона – три єпископи. Провини кліриків судить один єпископ. – авт.)

– Тобто в рівненській єпархії симонії немає?

– Я вважаю ваше питання провокаційним.

– Ви просто дайте на нього відповідь.

– В рівненській єпархії симонії немає.

Продовження теми читайте в наступних номерах «Рівненської газети»

Володимир Торбіч,
ІА «Рівненське агентство журналістських розслідувань»
Перша публікація в мережі - сайт Uaoc.Net

Словничок

Єпархія – церковно-адміністративна одиниця на чолі з єпископом. Рівненська єпархія охоплює Рівненську область. В Рівненській єпархії УПЦ КП близько 250 парафій, кожну з яких очолює священик.

Парафія – нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах на чолі з церковною радою, що об’єднує віруючих, яких обслуговують служителі одного храму.

Єпископ – найвищий керівник церковного життя кожної єпархії у більшості християнських церквах. З часом деякі єпископи почали прибирати, в залежності від адміністративної ваги їх єпархій, титули митрополита, архієпископа, патріарха, але всі єпископи, незалежно від різної ваги їх адміністративних функцій, вважаються рівними по благодаті. Вони рукопокладають священиків і дияконів, призначають настоятелів та інших духовників і зміщають їх. Єпископу забороняється відлучення чи заборона комусь служіння через власну пристрасть.

Хіротонія (рукоположення) – богослужіння, під час якого відбувається таїнство поставлення в священнослужителі.

Симонія – рукопокладення в церковний сан, або надання церковної посади чи місця служіння за гроші.

Церковні собори – збори представників церкви (священнослужителів і поважних вірян) для вирішення проблем та справ віровчення, релігійного морального життя, устрою, управління та дисципліни віросповідання християнської громади. Розрізняють Вселенські собори – зібрання всіх помісних самостійних церков, та Помісні собори – зібрання в середині самостійної церкви, яке має найвищу законодавчу, виконавчу та судову владу в церкві.

Содомія – мужелозство, гомосексуальний статевий акт, скотоложство.

Клір, клірики – служителі церкви.

Миряни – люди, які не є служителями церкви.

Віряни – люди, які вірять в Бога і відвідують Богослужіння в церкві (прихожани).

Пропозиції церковно-громадської ініціативи

з розслідування питань симонії та хабарництва в Рівненській єпархії для початку очищення Церкви від гріха симонії

1. Церква, вустами священноначалія (керівництва – авт.) має офіційно визнати, що факт симонії існує.

2. Особи, які були викриті у цьому важкому гріхові, повинні покаятись і бути прощені Церквою (своєрідна загальна амністія), хоча канонічне право передбачає суворе покарання (наприклад, 22 правило шостого Вселенського Собору говорить: «У єпископи, чи в будь-який ступінь кліру, тих, що поставлені за гроші, а не за іспитом та обранням за образ життя, наказуємо виганяти, також і тих, ким поставлені» та багато інших).

3. Створити постійно діючі синодальну та єпархіальну комісії з питань дотримання норм канонічного права при рукопокладанні ставлеників та призначення на церковні посади. Запровадити при комісіях телефони довіри. При цьому особи, що в майбутньому чинитимуть цей гріх, повинні каратися згідно канонів.

4. Поширювати інформацію про природу симонії та її наслідки перш за все серед семінаристів та студентів духовних академій (публікації в періодиці, на сайтах, стаціонарні стенди в коридорах духовних навчальних закладів, вміщення відповідних розділів в навчальних матеріалах семінарій та академій з Пастирського Богослов'я, Догматичного Богослов'я, Нового Заповіту, Канонічного права тощо).

До лютого 2009 року у членів церковно-громадської ініціативи були ще вимоги створити Патріаршу комісію з розслідування симонії, хабарництва та інших зловживань в Рівненській єпархії. А також члени ініціативи домагалися Церковного суду над звинуваченими у симонії священнослужителями – авт.

23 лютого 2009 року митрополит Євсевій скликав збори священиків для публічного покарання членів церковно-громадської ініціативи

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:50, , links to this post

Усюди На сайті

Релігійний пошук | Аудіобіблія | Наш форум | Ні абортам! |

Останнє:

• Преподобний Амвросій про католицькі єресі / ч.2
• Створено прес-службу Патріарха Кирила
• Синод Кіпру обговорив новий церковний статут
• Святкування дня Незалежності України у CША
• TVi: Життя за стінами монастиря
• Про страшний гріх самогубства
• “Католики -самая трудная задача для решения”
• Моральні якості православного пастиря
• “Релігії на час виборів необхідно заборонити”
• Про те, як святі угодники допомагають нам

У архівах:

• червня 2007
• липня 2007
• серпня 2007
• вересня 2007
• жовтня 2007
• листопада 2007
• грудня 2007
• січня 2008
• лютого 2008
• березня 2008
• квітня 2008
• травня 2008
• червня 2008
• липня 2008
• серпня 2008
• вересня 2008
• жовтня 2008
• листопада 2008
• грудня 2008
• січня 2009
• лютого 2009
• березня 2009
• квітня 2009
• травня 2009
• червня 2009
• липня 2009
• серпня 2009
• вересня 2009
• Current Posts