Роздуми про наше покаяння
Вівторок, 31 березня 2009 р.

Оскільки серед християн панує невідання в багатьох питаннях нашої віри, то в покаянні та сповіді, ще раз підкреслимо це, неуцтво та легковажність виявляються найвищою мірою

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:14, , links to this post

Депутатський значок не для ряси

Хоча ~~неписані~~ церковні правила рекомендують священнослужителям утримуватися від політики, встояти перед спокусою вдається не всім. Особливо під час виборчих кампаній, коли люди у рясах відверто агітують прихожан за кандидата чи політичну силу. Не всі й не всюди, однак трапляється таке часто. Не рідкість і прізвища священиків у виборчих списках політичних партій та блоків. Більшість українців

такого церковно-політичного міксу не схвалює. Як показали результати соцопитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології спільно з Інститутом політики та Центром "Соціальні індикатори", 71 відсоток населення України вважає, що Церква має бути відокремлена від політики.

54 відсотки опитаних однозначно за те, щоб священнослужителі утримувалися від спроб вплинути на волевиявлення мирян під час виборів. Ще 24 відсотки заявили, що швидше погоджуються з цим твердженням, ніж не погоджуються.

Чи то політику українці вважають надто брудною справою, тому й не хочуть, щоб у неї вплутували Церкву? Чи то остерігаються, що висока довіра громадян до Церкви може сприяти "виборам без вибору": вірні голосуватимуть так, як священик скаже. Довіра до Церкви в Україні давно поза конкуренцією. Для порівняння – результати березневого рейтингу довіри-недовіри до Церкви і політичних партій (за даними Центру Разумкова). Церкві цілком довіряють 29,7 відсотка українців (швидше довіряють, ніж ні - 34,6 відсотка), партіям - 0,4 відсотка (швидше довіряють, ніж ні – 8 відсотків). Тих, хто зовсім не довіряє Церкві, - 12,8 відсотка, партіям - 48,4 відсотка.

Багатьох священнослужителів кепський рейтинг довіри до партій не лякає: як балотувалися до парламенту і місцевих рад, так і балотуються. 2006-го у списку Партії регіонів на парламентські вибори йшли протоієрей УПЦ Київського патріархату, викладач Петропавлівського кафедрального собору Луганська. Висуванцем від Української консервативної партії були священнослужитель УАПЦ і місіонер Всеукраїнського союзу об'єднань Євангельських християн-баптистів. За депутатський мандат боролися також священнослужитель Чернігівської єпархії УПЦ КП, протоієрей парафії Святого Іоанна Хрестителя УПЦ, настоятель Хресто-Воздвиженського собору в Ужгороді. Представників нетрадиційних конфесій включили у свій виборчий список блок Олійника-Сироти, Блок НДП, Блок Кармазіна. До місцевих рад того ж 2006-го лише на Львівщині балотувалися кількадесят священиків. На позаторішніх дострокових виборах у Верховну Раду "найрелігійнішим" був "Християнський блок" – 11 єпископів і пасторів у списку.

Господарка – не політика, впевнені селяни, обираючи священиків сільськими головами. Після листопадових виборів (які одночасно відбулися у кількох населених пунктах) полку священнослужителів-війтів прибуло. У селі Чорнолізцях Тисменицького району (на Івано-Франківщині) головою сільради обрали 35-річного отця Григорія П'ятничука. До речі, у рідному селі Віктора Балоги, Завидові (на Закарпатті), теж головує священик – отець Дмитро (Феньов).

З інтерв'ю «ВЗ» священика-нардепа Юрія Бойка (депутат Верховної Ради IV скликання):

- Думаю, у правовому демократичному суспільстві таке поєднання (духовного сану й депутатства. – "ВЗ") недоцільне. Але на етапі становлення й утвердження в Україні демократичних принципів і цінностей це було доречно. Треба було відстоювати права релігійних громад і Церкви в цілому. Сьогодні досить часто священики йдуть у депутати різних рівнів, щоб мати можливість вирішити питання будівництва, відведення земельних ділянок для релігійних громад. Зокрема, у Центральній і Східній Україні, особливо, коли це стосується православних церков – Автокефальної і Київського патріархату, чи греко-католицьких і римо-католицьких громад. Вони часто стикаються з ситуацією, коли вирішення тих чи інших питань залежить від симпатій чи антипатій керівників місцевої влади, а не продиктовано вимогами законодавства.

- Можна навести багато прикладів безбожного поєднання політики і релігії. Це й використання Церкви у брудних виборчих технологіях, і зображення високопосадовців на іконах, і вдавана набожність, яку демонструють деякі політики, щоб урвати більший шмат електорату. Це є свідченням всемогутності влади чи слабкості Церкви?

- Звичайно, це слабкість. І, як це не прикро, деякі релігійні громади піддаються на спроби використати їх, спокусити, підкупити. Дехто діє за принципом: "Коли, як не під час виборчої кампанії, можна назбирати грошей на ремонт чи будівництво храму". Для деяких священиків ось такі обставини стають вищими за духовно-релігійні переконання. Вони заграють з усіма, хто має можливість допомогти, насамперед матеріально.

Автор: Інна Пукіш-Юнко
Газета “Високий Замок”, wz.lviv.ua

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:06, , links to this post

Патріарх Кирило приїде до Києва 27 липня

27 липня патріарх Московський і всієї Русі Кирило із архіпастирським візитом прибуде до Києва.Як повідомили в УПЦ МП, учора відбулася зустріч Блаженнішого митрополита Володимира та Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Предстоятель Української православної церкви передав патріархові Кирилові офіційне запрошення із архіпастирським візитом відвідати місто Київ у зручний для

цього час. Запрошення прийнято на засіданні Священного Синоду УПЦ 25 березня цього року. Під час переговорів було вирішено, що Святійший Патріарх Кирило прибуде до столиці України 27 липня - у переддень дня пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира.

Як повідомлялося, раніше патріарх Кирило заявив: “Україна - це дуже важлива частина історичної Русі, яка сьогодні проходить через величезні випробування. Але це наш народ, і я повинен бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в утисках”.

10 лютого відбулася телефонна розмова Президента України Віктора Ющенка із патріархом Московським і всієї Русі Кирилом.

За матерiалами: УНІАН

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 09:13, , links to this post

Марсель Лефевр та його погляди ч.2
Понеділок, 30 березня 2009 р.

Екуменізм. Настрої релігійного універсалізму і догматичного релятивізму (бажання зрозуміти розходження в догматах християнства та інших релігій як відносне, а не абсолютне) ростуть паралельно з модернізацією католицького віровчення, яке випереджає сьогодні щодо цього навіть протестантизм

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 22:41, , links to this post

Історя УАПЦ у містах Донбасу

Перші парафії УАПЦ на терені Донецької області з’явилися з початком 1920-х років, а вірніше - з 1922, коли була заснована парафія у м. Слов’янську. Не можна категорично стверджувати, що саме вона є першою церквою; даної релігійної конфесії на землі Донбасу, однак найбільше сьогодні відомостей зібрано саме про неї Парафія УАПЦ, утримуючи у спільному користуванні з Російською православною

(тихонівською) церквою храм Олександра Невського на залізничному вокзалі у Слов’янську, займала його правий Миколаївський притвор. Саму церкву було поділено на дві частини тонкою фанерною перегородкою, так, що обидві служби (російську й українську) можна було почути, знаходячись у будь-якій з них. За споминами очевидців, людей ходило багато як до УАПЦ, так і, до тихонівців ще донедавна (1995 рік) були живі свідки вінчань молодих пар автокефальним священником. Російський піп носив бороду, а український мав коротку стрижку й голився.

УАПЦ у Слов’янську проіснувала до 1930 року, коли її силою закрила і заборонила радянська влада. Зі священників того періоду відомий один — о. Микита (Мілодан). Він походив з Донеччини, після заборони УАПЦ не перейшов у московську церкву і хоча утримував зв’язки з російським духовенством, що лишилося на волі після терору 1937—38 років, права служити у російській церкві не мав. Під час II Світової війни до автокефалії, що відновила свій приход у місті, за даними, які зібрав автор, Мілодан не належав.

Помер о. Микита у 1960-х рр. і був, похований на одному з цвинтарів Слов’янська. Загалом даних, як і статистики про громади УАПЦ 1920-х років на Донбасі, небагато. Відомо, що їх було тут 4, місця, перебування двох — Слов’янськ і с. Дружківка (вірогідно — с. Олексієво-Дружківка). Де знаходилися останні дві, поки що неясно. Підпорядкувалися наші приходи УАПЦ Харківсько-Донецькій (до 1926 року), а потім Харківсько-Слобожанській єпархії. На історії цих двох, здавалось би, різних назв однієї і тієї ж кафедри УАПЦ варто зупинитись детальніше.

Коли 1926 року більшовики заарештували Харківського єпископа Української Автокефальної Православної Церкви за проповіді, у яких він викривав безбожну владу, одне з центральних звинувачень ГПУ сформулювало так: ІМЕНУВАВ свою єпархію Харківсько-Донецькою. Після цього, вірогідно, щоб і не дратувати більшовицьких комісарів, приймається рішення духовним керівництвом УАПЦ щодо зміни назви на Харківсько-Слобожанську, хоча самі парафії Донеччини іншій єпархіальній кафедрі не підпорядковувались. Провідну роль у цій справі зіграв партактив й комуністичні урядовці виключно і саме Донбасу, які перед тим вже задушили українізацію у своїх районах.

Більш шовіністичного бузувірства, по відношенню до УАПЦ в Україні просто не знайдеш. Подібних речей не дозволяли собі навіть німці, коли прийшли сюди, 1941 року. Ось чому і зараз, у новітні часи відродженої Української Держави Донбас лишається самим шовіністичним, старовинне Святогір’я віддається росіянам, а Українська Православна Церква Київського Патріархату діє в умовах фактичної окупації.

Донецька влада протягом усіх 20-х років вела боротьбу за знищення УАПЦ в нашому краї. 1927 року керівництво села Олексієво-Дружківка відбирає у місцевої автокефальної громади храм, що був у спільнім користуванні української та; російської церков й віддає наказ розпродати майно української парафії «за невзнос ремонтного боргу». І тільки після того, коли питання про усі ці безчинства були винесені 11—15 травня 1927 року на засіданні Микільських зборів ВПЦ Ради, ГПУ через своїх представників, повернуто храм й майно, що не встигли продати, віруючим. Однак водночас безбожна влада відмовила Всеукраїнській Православній Церковній Раді у питанні передачі храму в с. Констянтинівці на Донеччині тамтешній громаді УАПЦ.

У 1922—ЗО роках в Україні ГПУ інспірує декілька розколів в середині відродженої української церкви, а також творить два альтернативні «релігійні об’єднання» — Діяльно-Христова церква (ДХЦ) і Братське об’єднання Української православної автокефальної церкви (БОПУПАЦ).

Це поширило й поглибило центробіжні тенденції в УАПЦ майже по всій Україні, однак, на Донбасі ГПУ не спромоглося створити ні одного приходу ДХЦ або БОПУПАЦ. Тут розкол не прижився, що є доказом високого духовного рівня донецьких українських автокефальних священників й моральної чистоти їх пастви. Достеменно відомо, що спроби такі робилися у 1924—26-у й 1930-х роках (Ф. Булдовський).

Існує проблема з статистикою числа приходів Української церкви у Донбасі, про що зазначав в одній з своїх статей донецький історик В. М. Нікольський. Як підраховано ним, розбіжність складає від 4 до 32 й від 926 до 14.727 кількості парафій та членів громад. Сама УАПЦ завжди подавала їх число, у 4,, але автор цієї роботи більш схиляється до даних В. Нікольського, бо статистика Української Автокефальної Православної Церкви фіксує стан 1—2 років (1926—27), а дані, подані донецьким істориком, слугують матеріалом для аналізу динаміки і розвитку релігійного життя громад УАПЦ Донеччини й Луганщини на протязі 1920— 1930-х років взагалі.

В відсотковому відношенні по Донецькій губернії автокефальна церква відповідно склала від загального числа 2,7 % громад й| 3,5 % прихожан. Від числа священників (1925 рік) — 0,5/%. Одна з автокефальних громад числом 500 чоловік діяла у заводському або залізничному селищі. Можна стверджувати, що мова тут йде про Слов’янський Олександро-Невський храм на залізничному вокзалі цього міста, район якого довгий час називався селищем Новослов’янським (зараз входить в межі Слов’янська).

На 1925 рік в Донбасі було зафіксовано 2 священники й 2 диякона УАПЦ в Артемівській Окрузі й 1 священник в Старобільській. Це поки що все, що відомо про стан Української Автокефальної Православної Церкви першого (довоєнного) періоду її діяльності на Донбасі.

Про другий період — 1941—44 років, за часів німецької окупації — матеріалів, доступних дослідникам, ще менше.

У листопаді 1941 року в Маріупольській газеті (редактор. — міністр УНР часів Центральної Ради М. Стасюк) з’явилася стаття «Рідна церква». Зокрема, в ній зазначалося (подаємо за російським джерелом): «…национальный смысл украинского народа требует немедленного создания украинской родной церкви. Кто это из отцов духовных не понимает… того нужно изгнать из рядов церковных пастырей украинского народа. Всяким москвофилам не место в духовном соборе украинской православной церкви!..».

Майже зразу на неї відгукнувся протоієрей Кіпріан Оржицький, котрий писав: «Тепер прийшов час зробити православну церкву в Україні самостійною». Як витікає з подальших публікацій «Маріупольської газети», О. Кіпріна було призначено благочинним цієї округи й одночасно він правив службу в автокефальній церкві Маріуполя. УАПЦ діяла також в Слов’янську, де їй було передано весь Олександро-Невський храм й парафія якої уціліла тут до початку 1944 року, в Архангело-Михайлівськім храмі с. Олексіїво-Дружківки (поруч з м. Дружківкою), Донецьку і Горлівці.

Відомо про конфлікт між прихильниками українського православ’я й московського патріархату восени 1942 року в Олексіїво-Дружківці, що, врешті, був вирішений на користь українців після втручання німців.

Найбільш інформації вдалося зібрати про УАПЦ в Слов’янську, Тут, з листопада 1941-го й до початку 1944 років правив службу о. Петро (Сахно). Він походив з Полтавщини, автокефальним священником був ще у 1920-х роках й відсидів до війни за це вже один строк. Коли, прийшли у місто німці, о. Петро став ініціатором і першим священником поновленого приходу Слов’янської УАПЦ. Можна припустити,, що Сахно був пов’язаний з українською націоналістичною організацією редактора місцевою «Донецької газети Кравцова, якого розстріляло гестапо, та групою українських педагогів, опрацювавших і випустивших у світ в Слов’янську 1942 року два (відомі) українські підручники для навчання у початковій школі з творами розстріляних або заборонених українських поетів і письменників, за що переслідувався німцями. Його доля після 1944 , року — біла пляма. Відомо тільки, що у 1970—80 роках о. Петро Сахно був священником російської церкви в Олексіїво-Дружківському молільному будинку (приміщення автокефальної церкви, яка тут була у 1941—43 роках, більшовики зруйнували), аж до своєї смерті в середині 80-х. Могила, його й по-сьогодні знаходиться коло храму, у якому він правив службу в останні роки життя.

Протоієрей Кіпріан Оржицький і священник о. Петро Сахно — лишень ці два прізвища відомі з усіх автокефальних діячів Донбасу 1941—44 років. Встановити імена інших — обов’язок теперішніх українських патріотів.

Підготував Олександр Добровольський

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 22:27, , links to this post

В Богословском клубе говорили об экзорцизме
Неділя, 29 березня 2009 р.

Христиане из Католической, Православной и протестантских церквей (пресвитериане и харизматы) обсудили в рамках Одесского Библейско-Богословского Клуба вопросы экзорцизма. Встреча Клуба была посвящена теме изгнания дьявола не случайно. Дело в том, что на этот раз за традиционной субботней чашкой чая в храме святого апостола Андрея Первозванного присутствовал знаменитый

экзорцист из Донецка протоиерей Василий Пантелюк. В этот же день утром был отслужен 7-ми часовой молебен, из нескольких человек были изгнаны бесы, поэтому у собравшихся почитателей Библии была свежая тема для разговора.

Сам по себе экзорцизм уже неоднократно обсуждался на собраниях ББК в разном контексте, теперь же выпала возможность пообщаться с реально практикующим такое служение человеком, чем присутствующие и воспользовались.

Сначала своими впечатлениями от увиденного днем поделился настоятель храма о. Игорь Тарас (УГКЦ). «Это было ужасное зрелище. Дьявол овладел людьми, которые с виду ничем особенным не отличались, а во время вычитки молитв в них вдруг проявился бес.» По словам о. Игоря, за всю свою священническую жизнь он подобного еще не видел. «Мне 32 года, я видел экзорцизм и в Зарванице, и в других церквях и местах паломничества. Но такой борьбы со злыми силами мне еще не доводилось наблюдать», — отметил он. «Люди, пожалуйста, берегитесь греха! Грех открывает человека на действие злых сил, и мы становимся подвержены страшной опасности попасть в их путы», — подчеркнул настоятель.

Отцу Василию Пантелюку задавали вопросы об экзорцизме в течение нескольких часов. Его расспрашивали о подробностях и примерах изгнания духов, о том, как противостоять порче и магии, о духовных энергиях, о его собственной духовной жизни. На все вопросы священник отвечал точно и полно.

Затем верующие стали петь Иисусову молитву, поочередно прося помолиться о том или другом человеке. В присутствии экзорциста одному из членов клуба стало плохо. «Отец, вы могли бы сказать, есть ли во мне злой дух», — спросил он у священника. «Тебе нужно исповедоваться, а затем приступить к Причастию, — ответил о. Василий. — Это очень важно сделать, прежде чем читать молитвы за освобождение от злых сил.»

В завершение протоиерей пригласил всех приезжать в Донецк, где он каждую среду читает в храме молитвы экзорцизма.

За матеріалом сайту “Погляд з Одеси”

Увага* Стаття подана на сайті як матеріал до обговорення.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 23:53, , links to this post

З нагоди Святої і Великої Чотиридесятницї

«Коли ж постите, не будьте сумні, як лицеміри, бо вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони… Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє,, щоб не показувати людям, що Ти постиш, але Отцю твоєму, Який у тайні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6:16-18),— такими словами , дорогі брати і сестри, звертається до нас Христос

Спаситель, навчаючи, яким повинен бути наш піст.

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської про піст говорить так: «Немає острова, немає землі, немає міста, немає куточка у всесвіті, де б не чутна була звістка про піст: військо, мандрівники, корабельники, купці— всі чують, всі з радістю приймають звістку про нього». Із цих слів вселенського учителя і отця Церкви Христової ми бачимо, як радісно і охоче вступали у спасительний час Великого посту древні християни. Здавалося б, чому вони радіють, адже настає час отримання в їжі, у веселощах, у гуляннях та усіх Інших ділах світу цього? А відповідь на це питання дуже проста: наскільки ми обмежуємо себе в часі посту, настільки великою є наша радість в день Святої Пасхи Господньої.

Дуже часто, а особливо зараз, коли у всьому світі наступила важка економічна криза, ми можемо почути такі слова: «Я і так обмежую себе у всьому, тому не маю потреби постити, бо піст мій триває весь рік». Але ці слова були б справедливими тільки тоді, коли у неділі та свята, в дні наших іменин, ювілеїв чи з інших причин наші святкові столи не вигинались б від різноманітних напоїв та наїдків.

Ми повинні ставити собі у приклад давніх християн, про яких говорить святитель Іоан Золотоустий, архієпископ Константинопольський: «Нині ніде немає шуму, ніде, немає крику, ніде не розтинають м’ясо, не бігають кухарі… не побачиш нині відмінності між столом багача і бідняка. І що говорити про вельмож і простих? І вінценосний цар подібно до інших приклонився в слухняності посту»,— ось приклад до наслідування, ось взірець благочестя, ось образ християнського посту! Коли і бідні, і багаті, і царі і раби, і вельможі, і селяни — усі ставали рівними перед Богом.

І ця рівність ставалась саме завдяки святому посту. Чи можемо ми сьогодні сказати такі слова, які про піст говорить святитель? Ні, не можемо! Бо піст наш — це піст формальний, піст для людського ока, піст не для спасіння своєї душі, але піст для своєї слави і честі…

Тому, дорогі мої, сьогодні у цей спасительний час я з розчуленням серця закликаю усіх вас вести себе достойно високого імені і покликання християнина. І разом зі святителем Іоаном Золотоустим звертаюсь до кожного з вас такими словами: «Ти постиш? Покажи мені це із справ. З яких справ говориш? Якщо бачиш бідного, подай йому милостиню, якщо бачиш ворога, перемінись на прихильність до нього, якщо бачиш друга, добродійника, не лести йому. Що користі, якщо ми утримуємося від їжі і риби, але шматуємо і з’їдаємо братів наших?».

Саме такого посту вимагає від нас Свята Церква Мати, саме такого посту очікує від нас наш Отець Небесний. Не отримання в їжі та веселощах найбільше милі Господу, але наші добрі діла, наша щира любов до тих, хто нас оточує, незалежно від того, чи це наші друзі, чи вороги, чи рідні, чи далекі, чи близькі, чи зовсім незнайомі люди.
Саме тому в одну із підготовчих неділь до святого посту, ми чули розповідь Святого Письма про Страшний Суд, де наш Божественний Спаситель головною умовою входження нашого у Царство Боже називає не піст, не молитви, не ходіння в храм, а саме наші добрі діла: «голодного нагодувати, спрагненого напоїти, подорожнього прийняти, нагото одягнути, хворого відвідати, ув’язненого відвідати» (Мф.25:34-36).

Отож сьогодні, у ці святі дні, я — ваш архіпастир — звертаюся до вас з такими словами: «Благословіть мене, отці святі і браття, і простіть мені, грішному, за все, що я сотворив у цей день І у всі дні життя мого: словом, ділом, думками і всіма моїми почуттями». Нехай же і вас усіх благословить Господь і простить всяку вашу провину вільну і невільну.
Нехай цей святий час буде для вас справді радісним та благодатним. Бажаю усім вам духовних та тілесних сил, здоров’я, терпеливості, щоб у мирі та благополуччі пройти нелегкий шлях Святої Чотиридесятниці і дочекатись великої радості Світлого Воскресіння Христового!

ФЕОДОСІЙ
Архієпископ Дрогобицький і Самбірський УАПЦ

* Подається за текстом: “Боголюбивим пастирям та всім вірним дітям Дрогобицько-Самбірської єпархії АРХІПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ з нагоди Святої і Великої Чотиридесятниці”

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 23:44, , links to this post

В УАПЦ вшанували митрополита Іларіона

Сьогодні, у 4-ту неділю Великого посту, в день св.Іоана Ліствичника виповнюється 37 років (+29 березня1972) з дня упокоєння відомого ієрарха УАПЦ, релігійного та політичного діяча, вченого богослова та історика, мовазнавця та педагога, митрополита Іларіона Огієнка. З благословення Предстоятеля УАПЦ, Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Мефодія в академічному храмі св.Кирила і Мефодія

м.Теребовлі після Божественної літургії настоятель храму прот.Євген Заплетнюк очолив відправу заупокійного богослужіння за душу спочилого митрополита Іларіона.

Вічная пам’ять Блаженнішому митрополиту Іларіону!

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 02:42, , links to this post

З повчання у неділю Іоана Ліствичника
Субота, 28 березня 2009 р.

«Постом, ночами безсонними, молитвою дарування небесні прийнявши, Ти зціляєш недужих і душі тих, що з вірою до Тебе вдаються» - так співаємо ми в Четверту Неділю Св. Великого Посту великому учителеві чернецтва шостого століття Св. Іоанові Сінайському (якого також називаємо «Ліствичником» через книгу духовних порад, яку він написав під назвою Райська Ліствиця, цебто Драбина, по

якій поступово людські душі підносяться до Бога за допомогою Його Благодаті).

Святий Іван був монахом на славній Горі Синай, де Мойсей одержав Скрижалі Закону і помер там біля 600-го року. У нього залишилось багато повчань для нас про побожне, чеснотне життя. Ці поради надзвичайно потрібні нам у час Великого Посту, коли ми маємо посилено боротися проти гріха в собі та змагатися ставати більш подібними до Христа, який є Джерелом нашого життя? У Св. Івана надзвичайно багато корисного для нас. Але звернімо увагу на одну річ, яку описує, що дуже корисно для нас у час підготовки прийняття Св. Сповідь, якою підготовляємось прийняти Св. Причастя, що Ним Сам Господь Ісус входить у насі творить все наше єство (тіло й душу), Своєю оселею.

Священик, який сповідає, часами змушений чути від сповідника, що він чи вона не має гріхів. Найбільші й найсвятіші мужі й жінки, які творили чуда для інших своїми молитвами, часто оплакували й тужили через свої гріхи, благаючи інших молитися за них. А що можна сказати про нас, що є такі ліниві й нездібні в молитвах, в чеснотах, у духовній мудрості? Говорити, що ми без гріхів, показує, що ми маємо надзвичайно недостатню свідомість про гріх. Послухаймо, що про цей стан говорить Св. Іван, називаючи його «нечутливістю»:

«Нечутливість — це недбайливість, Що перейшла в звичку; заціпеніла думка; початок самонадійності; пастка для ревності; петля для відваги; …двері до розпуки… Той, хто стратив чутливість… говорить про потребу загоїти рану та не перестає її дразнити. Він нарікає на недугу, але не перестає їсти те, що йому шкодить. Він молиться проти неї, та негайно йде і знову спричинює її собі. І вчинивши це, він злий на себе; і нещасник не соромиться власних слів. Він кличе: «Я зле роблю», та жадібно продовжує те ж саме робити. Його уста моляться проти його пристрасті, а його тіло силкується до неї. Він розумом розуміє про смерть, але поводиться неначе б він був безсмертним.

Він стогне про розлуку душі від тіла, та дальше спить немовби він був вічним. Він говорить про здержливість, та самоконтролю, але живе для обжорства. Він читає про суд та всміхається. Він читає про пиху, та сповнений пихою навіть коли читає. Він перетворює те, що навчився про чування та засинає на місці. Вів хвалить молитву та втікає від неї, немов від чуми. Він благословляє послух, але сам є першим в зламанню наказу. Він хвалить відокремленість від земного та не соромиться бути злобним та змагається через кусок матерії…» (Райська Ліствиця, Ступінь 18, числа 12 і 3) і тд.

Чи ми не можемо себе впізнати між цими нечутливими? Св. Іоан пише сам про себе: «Я це соромлюся сам признатися до своєї безсильності, бо я сам сильно болію на цю недугу» (там же, число 5). Чи це не є причина, чому багато а нас не бачать свою гріховність? Чи це не тому, що ми міряємо себе по інших людях, яких ми знаємо? Доглянемо, щоб це порівняння вийшло на нашу користь! Ми не міряли себе до правдивої мірки до Христа, для того щоб змагатися ставати подібними до Нього.

Що значать наші слабі зусилля — навіть найкращі з них, в порівнянні до, того, що Бог для нас робить через Ісуса Христа? Та завжди є надія, що коли б ми тільки пізнали свою нечутливість, то ми змогли б змінитися. Якраз це зусилля змінитися є найважнішим і угодним для Бога. Очевидні наслідки цих зусиль не нам оцінювати, але якраз оце змагання є Богові найбільш угодним, бо виявляє послушність.

Отож, борімся бути чуйними та напоготові, замість нечутливими, і будьмо на сторожі проти вчинків та спокуси нашого ворога Диявола, які так розростаються довкола нас, як гриби по дощі. «Просімо завжди Христа про допомогу, Тому, що дав Тобі (Отче Іване) вінець Слава Тому, Хто через Тебе зцілення всі подає». Амінь.

Дивіться також на нашому сайті:

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 11:01, , links to this post

Митрополит Василь: «Не бійтесь!»

Вранці 5 травня 1920 року кияни дізналися, що українське військо і польська армія визволили від більшовиків Козятин, Бердичів та Житомир і наступають на столицю України. Більшовики стали поспіхом залишати Київ. Останні підрозділи Червоної армії ще відходили з міста Ланцюговим мостом на лівий берег Дніпра, а у Софійському соборі Всеукраїнська Православна Церковна Рада вже обговорювала пропозицію

настоятеля храму, протоієрея Василя Липківського: «Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади». Того ж дня Рада проголосила автокефалію Української Церкви, а для затвердження цього акта вирішила скликати на свято Покрови Всеукраїнський Собор.

Онук і син священика Василь Липківський виводив своє прізвище від назви річки Липа на східній межі Поділля, де в містечку Липовці служив настоятелем храму його батько, а згодом — і сам отець Василь. Але більшу частину свого життя він прожив у Києві. Тут закінчив духовну семінарію скраю нинішньої Контрактової площі на Подолі (неподалік фонтану «Самсон») та Духовну академію на протилежному боці площі (тепер тут Києво-Могилянська академія). В академії він здобув ступінь кандидата богослов'я.

Перший конфлікт із московською церковною владою у Липківського стався 1905 року, коли він за українофільство був звільнений з посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначений настоятелем Свято-Покровської церкви на тодішньому передмісті Солом'янці. Пізніше Липківський у своїх спогадах порівнював священнослужителів одержавленої Російської церкви із «пляшечками за казенною печаткою в казенній крамниці».

З початком Української революції отець Василь став одним із лідерів руху за відродження Української церкви. Першою підвалиною, на якій вона мала постати, була, на його думку, церковна незалежність, або автокефалія. Прихильники автокефалії виходили з канонів християнства, зокрема із 17-го правила ІV Вселенського Халкедонського собору (451 р.): «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним». Тоді взірцем для наслідування для українського православ'я стала Грузинська церква, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус.

Другою засадою Української церкви отець Василь вважав богослужіння українською мовою. Він сам перекладав богословські та літургійні тексти, а 22 травня 1919 р. відслужив у Миколаївському соборі на Печерську першу літургію українською мовою у супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича (пізніше більшовики підірвали цей собор, збудований ще Іваном Мазепою, і нині на його місці стоїть Палац дітей та юнацтва). За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священнослужіння і один раз заочно віддали його під церковний суд.

Очевидці відзначали образну мову пристрасних проповідей отця Василя: у них він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму і закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба. А коли 30 серпня 1919 року Галицька та Наддніпрянська армії в ході спільної операції визволили Київ від більшовиків, отець Василь звернувся до народу зі словами: «Коли ти не станеш об'єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських».

Нарешті, третьою засадою діяльності УАПЦ Василь Липківський вважав принцип соборноправності, тобто участь мирян в управлінні церквою, як це впродовж століть робили учасники церковних соборів і братчики православних братств: князі, шляхта, міщани та козаки.

Саме на трьох зазначених засадах І Всеукраїнський собор, що зібрався у Софійському соборі в Києві на Свято Покрови 1921 року, проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви. Собор наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. І вже сам склад Собору наче втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Собор обрав Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України. Оскільки ж екзарх Московського патріарха в Києві, митрополит Михаїл (Єрмаков) відмовився висвятити єпископів Української церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою стародавньої Александрійської церкви.

Тодішні ієрархи Російської церкви називали автокефалію УАПЦ «від початку до кінця націоналістичною вигадкою». Вслід за ними чекісти теж звинуватили Церкву та її митрополита у діяльності в інтересах міжнародної контрреволюції й імперіалізму, петлюрівщині і націоналізмі:

«Цілком таємно. ОҐПУ звернуло увагу окрвідділів на дедалі зростаючий вплив серед українського населення так званої Української Автокефальної Церкви, очоленої київським митрополитом Василієм Липківським. Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники є тайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть визволити від залежності Московського патріархату деякі церковні парафії на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі рад. владі ідеї українського націоналізму».

Влада перешкоджала митрополитові відвідувати парафії Церкви по обидва береги Дніпра (а їх було 1200) і навіть приписувала головам сільрад всіляко гальмувати його пересування — зокрема під виглядом перевірки документів. Восени 1925 року більшовики взагалі заборонили Липківському виїздити з Києва. Згодом чекісти двічі заарештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в'язниці ҐПУ в Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч, — ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. Після другого ув'язнення митрополит звернувся до уряду радянської України з протестом проти переслідувань та з вимогою зняти з нього обмеження у правах і дозволити вільне пересування по території республіки для здійснення архіпастирського служіння.

Сам Василь Липківський називав чотири причини гонінь на Церкву: «Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української».

1927 року на Свято Покрови у соборі Святої Софії в Києві зібрався ІІ Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в'язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський — засланий до Наримського краю. Коли ж один делегат насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Липківський звернувся до делегатів Собору зі словами: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!» Врешті-решт, Собор ухвалив рішення: «Зважаючи на поважний вік, зняти з отця Василя Липківського тягар митрополичого служіння».

До жовтня 1929 року отець Василь мешкав на подвір'ї Софійського собору. Коли ж влада закрила храм, Липківський був змушений переселитися до своєї сестри на Солом'янку — поруч зі Свято-Покровською церквою. Від голодної смерті його врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. Попри все, отець Василь писав «Історію Української Православної Церкви», а також проповіді та спогади, і дуже жалкував, що втратив свою багатющу бібліотеку.

У січні 1930 р. влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних загинули у в'язницях і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур. 1934 року комуністи закрили Покровську церкву, а самого Липківського виселили за місто — в хатку в Олександрівській слободі (нині це південно-західна околиця Солом'янки).

У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від Петра Маєвського запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. А вже 22 жовтня його заарештували. Старша дочка та двоє синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. Чекісти звинуватили 73-літнього отця Василя в тому, що він «був одним із керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, яка ставила собі за мету відрив України від СРСР і створення самостійної держави». 27 листопада, за вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД, Василь Липківський був розстріляний.

Рукописи Липківського зберегла його сестра, а основний твір отця Василя — «Історію Української Православної Церкви» — професор Микола Андрусяк 1942 року переправив до Львова, до митрополита Андрея Шептицького. Після війни праці Липківського зусиллями української діаспори було видано на Заході. А в жовтні 1983 року у місті Баунд Бруку в штаті Нью-Джерсі коштом української громади митрополитові Липківському встановлено пам'ятник роботи скульптора Петра Капшученка. У Києві ж пам'ятника Василеві Липківському досі немає, натомість вулиця на Солом'янці, поруч із якою стоїть Свято-Покровська церква, і сьогодні носить ім'я начальника Петроградського ЧК Мойсея Урицького.

Через 60 років після загибелі Василя Липківського Помісний собор відновленої Української Автокефальної Православної Церкви у Києві ухвалив щороку відзначати день страти митрополита як День пам'яті всіх українських новомучеників — жертв комуністичного терору. А на Подолі, поруч із Києво-Могилянською академією, на першому поверсі дзвіниці собору Миколи Набережного був освячений храм Святих новомучеників українських.

Автор: Віталій Пономарьов
“Дзеркало Тижня”, № 11 (739) 28 березня — 4 квітня 2009

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:31, , links to this post

З чим Чортків не шуткує: 33 срібняки Левковича

Нехай вже простить мене вдумливий читач за такий дешевий трюк використаний у заголовку, але повірте - люди про котрих буде йти мова саме і відповідають такому невисокому рівню. І хоча тема нашої розмови поважна і велична, все ж треба бути чесними і гідно визнати, що сьогодні дорога до храму нашої Єдиної і так жаданої усіма Помісної Церкви проходить більше манівцями та таємними стежинами, аніж

сміливими, відкритими і праведними кроками. До речі, про ці самі кроки і будемо зараз говорити.

В одному з останніх чисел тернопільської газети “Вільне Життя” була надрукована стаття Галини Садовської під заголовком “Ще один крок до Помісної церкви”, у котрій розповідається, як священик Михайло Левкович з Чорткова завітав до редакції та вирішив, немов сучасний Євангелист “з доброю новиною”, заявити про себе світу. Дещо забігаючи наперед хочу зазначити, що на цьому місці варто було б і завершити статтю, та поставити крапку, оскільки вже у наступному реченні починається свідома брехня (звісно, не без традиційного самовозвеличення) “високоповажного” отця Михайла.

Про те, люди ж газету читають, і навіть як це заведено, можуть зі щирим серцем повірити священику, що служить, здається, Самому Богу. Але, на жаль - увесь пафос згаданої статті при ретельному розгляді питання враз осідає чи то у фарс, чи то уже у трагедію. Отець як і раніше в “добрі старі часи” свого комуністичного минулого вважає, що сьогодні немає людей розумніших від нього (особливо в церковних питаннях), отож вільно можна морочити голови далеким від церковного життя мирянам.

В той же час, хотілося б нагадати усім слугам Престолу Божого, що часи коли миряни бути темною масою уже давно пройшли. Освітній і культурний рівень “середньостатистичного” прихожанина давно вже перевершив (звісно, на превеликий сором!) рівень такого ж “середньостатистичного” православного священнослужителя. І тому отці духовні, які все ще цілковито щиро сподіваються використовувати “дурість” мирян для власної кар’єри мають, насправді, не дуже світле майбутнє.

Але повернемося до отця Левковича. Його приклад служіння видається чим далі то яскравішим свідченням того, як людина, котра фактично страждає манією величі і “надцінних ідей”, всіх інших людей цілком явно вважає за ніщо. При згадці імені Левкович у доброї половини самого духовенства на лиця навертається добра усмішка - це ж той самий отець, який постійно тримав зв’язок з самим Вселенським патріархом, і навіть систематично роками (звичайно, за переконливим свідченням самого Левковича) радився з Патріархом Варфоломієм в усіх, навіть найдрібніших справах свого парафіяльного життя.

А головний “трюк” нашого ілюзіоніста полягав, одначе, в тому, що в більшості оточуючих постійно викликали якісь сумніви: як шановний отець міг годинами говорити з Вселенським Патріархом по телефону, радитись та навіть сперечатись з Його Святістю, якщо Патріарх не знав української мови, а сам Левкович в свою чергу ні англійської, ні грецької, ні турецької чи навіть російської добре не знає? Ось з цього епілогу хотілося б розпочати розгляд згаданої статті. Пам’ятайте, що є така хвороба в психіатрії : патологічний брехун. При такому діагнозі людина уже не може не брехати. Як кажуть у народі: “весь світ обійде - але назад не вернеться”.

Отож, повертаємо до статті. В ній пан Левкович ставить себе основним рушієм української автокефалії (церковної незалежності), рівним партнером Патріарха Варфоломія, а згодом і Філарета. Ви знову посміхаєтесь? Так, я також. Незрозуміло лише як люди можуть мати таку людину за свого духівника, наставника? Це ж він і інших людей вчить як їм жити! В принципі - кожен народ має собі лідера, котрого заслужив. І це діє не лише в політиці, але і в окремо взятій парафії.

Нехай тут простить мене пані Садовська, але вся згадана стаття написана в такому єлейно-патріотичному, і основне псевдо-церковному дусі, що якось навіть не приємно її цитувати. Стиль написаного швидше нагадує не стиль новини на болючу церковну тему, а більш схожий на ідеологічно оптимістичні замітки з чергового з’їзду партії далеких сімдесятих. Що, до речі, також були побудовані на брехні та фантазії.

А де тут брехня і фантазія давайте розбиратися разом. Перша теза котра суперечить правді - це, що віруючі українських церков не брали участі у ювілейних святкуваннях 1020-ти ліття Хрещення Руси-України. Звичайно, це брехня. Скажімо, Предстоятель УАПЦ, митрополит Мефодій входив в Комітет з підготовки святкувань, а тисячі наших вірних були присутні на святковому богослужінні Святійшого Патріарха Варфоломія. Інша справа, що духовенство не молилося разом з двома Патріархами, оскільки питання нашої церковної незалежності ще було не вирішене до цього часу, але саме для цього і приїздив Вселенський Патріарх до України. Ми “чужими” не були, як це стверджує отець Михайло. До “чужих” Патріархи не їздять.

Просто отцеві Левковичу не все відомо з “політичної кухні” його нового Предстоятеля - патріарха Філарета. А той мав що приховувати від довірливої публіки. Чому ж він від’їхав “ні з чим” нарешті прояснилося після відомого інтерв’ю Патріарха Філарета одному з «глянцевих» журналів. Аж десять місяців треба було чекати віруючим Київського Патріархату щоб дізнатися страшну правду: їхні інтереси були цинічно зраджені: Філарет не захотів покидати свого високого церковного становища, і не проміняв своє тепле місце Предстоятеля на канонічність усієї вірної йому пастви.

Отож, вірні Київського Патріархату повинні знати правду: пусті обіцянки і декларації про “Помісну церкву” та канонічність є лише міфом. Нікому з керівників Київського Патріархату оця канонічність не потрібна. Основна цінність сучасних церковних відносин це - патріарший куколь. Навколо нього і крутиться колесо усієї нинішньої церковної історії.

Йдемо далі. Вершиною “богословської творчості” Левковича стала постійна згадка у статті про якусь “ставропігію”. Як пояснює сам отець Михайло : “Ставропігія це право духовних закладів, установ на особливу самостійність.” і далі: “так, ставропігійні монастирі керуються не єпархіальними архієреями, а безпосередньо Патріархом, і користуються особливими привілеями”. З такого опису виглядає, що отець заакцентував увагу саме на останньому слові.

Хоча коли вдуматись в цитований текст, то ми зустрінемо як мінімум дві суперечності. По-перше, про яку “особливу самостійність” може йти мова, якщо спільнота чи установа з часу надання їй ставропігії стає підзвітною не просто єпархіальному архієрею, але самому патріарху? Це перше. Ну, а друга промовлена нісенітниця - взагалі повний абсурд. Як читаємо далі, патріарх Філарет “і на ставропігію погодився, і єпископа висвятить”. Отже, усе виглядає так: група духовенства під керівництвом отця Михайла хоче собі з одного боку ставропігії (щоб не підкорятися більше єпархіальному архієрею), а з іншого боку вимагає для себе того ж власного єпископа. Звідси і очевидне питання : кому і навіщо потрібен такий єпископ, котрому вже апріорі немає бажання підкорятися? Для кого буде ставитися оцей новий єпископ?

До речі. На момент написання цих рядків нічим не примітний раніше простий сільський священик-вдівець Петро у столиці уже був пострижений в чернецтво з іменем Павло, і очікує світлого дня сповнення своєї віковічної мрії: єпископської хіротонії. Бажаючи майбутньому владиці подальших успіхів у архипастирському служінні сподіваємось, що творці “Тернопільської афери” таки не передумають довершити розпочате - інакше людину доведуть до божевілля і ідчаю : замість підвищення по кар’єрній драбині його “принизять” до звичайнісінького ієромонаха. Це, напевне було б сильною моральною травмою для будь-якого сучасного монаха - знати, що він ніколи не ставне єпископом. Але, владика - владикою, але давайте повернемось до головного героя нашої розмови.

Пригадуєте, вище ми писали, що брехнею увесь світ обійдеш, а назад не вернешся? Оце і є той яскравий приклад, коли в пошуках самого себе окремий священнослужитель хоче не підкоряти свою волю Богу та Святій Церкві, але буде в міру усіх своїх сил будувати нову церкву “під самого себе”, щоб була зручного формату, і бажано поміщалася у власну кишеню. Це звичайно, величезна духовна проблема такої особистості.

Більше того. Щоб здійснити задумане отцеві та його подвижникам потрібно тепер не просто брехати, але й вірити у власну ж брехню. Скажімо, от хоча б міф “про перехід 33 парафій УАПЦ до Київського Патріархату”. Список отих парафій готувався як кажуть «експрес-методом», поспіхом і без жодної розважливості. Більшість священиків згаданих у списку ні сном ні духом не відали, що їх хтось візьме, порахує і ще й кудись подасть. Тим більше до самого Священного Синоду. І тим більше з такою аферистичною метою - поділити, розсварити дружнє до цього духовенство.

Так от, список складався поспіхом, нерозважливо, деякі парафії згадані у списку двічі, у деяких настоятелями служать зовсім інші священики аніж там згадані, а ще більше отців навіть не знали про такий список. Але оскільки він вже був складений і поданий патріарху Філарету, і головне - оприлюднений самих різноманітних ЗМІ, то сенсу його «зменшувати» не було як з боку Києва, так і в тому ж Чорткові. Хоча ж усі добре знають, що це - брехня. З усіх тридцяти трьох згаданих парафій до Київського Патріархату перейшло менше десяти, що по великому рахунку не є такою ж сенсаційною новиною. В єпархіальну консисторію УАПЦ щотижня приходять священнослужителі, котрі хочуть перейти з Київського Патріархату. Це давно уже звичне, і цілком нормальне явище.

Набагато тривожнішим видається зі сторони той факт, що тепер коли в Тернополі буде уже три єпархії лише Київського Патріархату, масові міграції священнослужителів лише розпочнуться. Провинився перед одним владикою - пішов до другого, а коли посварився і з другим не біда - є і третій. Тому, не безпідставно вважають деякі церковні експерти та ієрархи, що рішення патріарха Філарета про заснування ще однієї єпархії виглядає провокативним і недалекоглядним, котре по своїй суті принесе одне лише зло.

Зате закінчується стаття досить оптимістично: ренегат і зрадник з УАПЦ закликає до такої ж зради і інших. Звичайно, в масі собі подібних дуже просто загубитись, чи принаймні, виглядати не так помітно. Знову забуває лише “духовний отець” одне : він увесь світ перейде - але назад не вернеться. Хай не сподівається, що за його красномовним лукавством зможе приховатися від чесних і мудрих людей його брехня.

Юда, коли зраджував свого Учителя не вбивав цвяхів йому до рук, і навіть не давав ляпаса. Він просто Його цілком щиро і люб'язно поцілував. Отець Михайло Левкович нині ж став його чудовим і гідним учнем. Сподіваємось, що незабаром з боку ієрархів Київського Патріархату такий компроміс Левковича з власною совістю буде гідно оцінений, і до дня Святої Пасхи отець отримає для себе чергову медальку, “підвищення по службі”, або хоча б другу митру. Це ж саме те, що просто життєво необхідно людям такого складу розуму.

Левкович вважає, що дуже символічним є той факт, що “об’єднання сталося саме у цю постову пору, адже у Великий піст Господь розчищає замулені джерела нашої совісті, просвіщає розум, надихає на добрі справи”. Від себе хочеться лише додати, що Великий піст - це час духовної боротьби, духовної праці перш за все над самим собою. То видно, що тут отець не встояв, та програв. Сподіваємось, що Господь ще дасть і йому час розчистити власне замулене, і просвітити усе потьмарене власною гординею, а не шукати цього в інших.

Денис Димитрович Філарсенко, м.Тернопіль,
спеціально для газети «Вільне Життя»

Від редакції “Української Автокефалії” : Для ілюстрації тексту були використані фотографії з офіційного сайту Михайлівського Золотоверхого монастиря archangel.kiev.ua, в якому з благословення Священноархімандрита обителі, Святійшого Патріарха Філарета несе свій короткотерміновий чернечий подвиг ієромонах Павло.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 06:32, , links to this post

Хто й коли об’єднає християн?
Пʼятниця, 27 березня 2009 р.

Більше ніж тисячолітнє розділення християн західних від східних говорить нам, що сатанинська гордість переважає над християнською смиренністю та любов’ю у християнських достойників. Навіть дата, як Двотисячний Ювілей Явління Бога в людський світ, як видно, нікого не зворушує. Все прикривається зовнішніми заходами. Видно, що дійсних християн залишилось мало, а більше є номінальних,

що Церкву вважають не Христовою, а своєю власною, чи орендованою. В тій своїй «вотчині» вони втішаються славою та матеріальними вигодами.

І так робить більшість церковних достойників та їх прислужників і виконавців їх волі. Неймовірною здається думка, що хтось із глав християнських Церков має яку- небуть скристалізовану думку про об’єднання християнства.Римський папа думає про те, як підчинити собі Церкви Сходу. Він там має уже свої паралельні структури - патріархати. Східні Патріархи раді б втримати свої патріархати, хоч вони сходять більш на символічні історичні інституції. Протестанти первісних номінацій, як лютерани (Євангельські християни) та реформати, одні в Німеччині, другі в Швейцарії та Угорщині, сидять собі спокійно і не бажають з ким-небуть об’єднуватися.

Англія горда із своєї історичної традиції, хоч англіканська Церква також поділена на багато конфесій. Активним християнством там і не пахне. Там своя гордість. Новітнє протестанство раде, що кожна з їх конфесій отримує своє поновлення, і не має журби з тієї причини, що «нових Церков» прибуває. Але доки ж таке розділення має тривати? І чи можна називати ці Церкви християнськими. А бути номінальними християнами ще не значить, що християнами, і не певним є, що їх християнами називає Христос.

Російські православні достойники хочуть відновити імперію. Їх особливо непокоїть суверенність України. Користають із союзу з комуністами-атеїстами. їх підтримують ті, що через толерацію уряду з колишніх комуністів досі верховодять у державі. Московський патріарх старається створити з Москви «Третій Рим», і церкву тримає як монархію, яка б панувала й нагадувала епоху «самодєржавія і православія». «Третій Рим», як видно захоплений наслідуванням «Першого», і вже всіма силами намагається заключити союз з Ватиканом.

Може здаватися дивним такий альянс римського монархізму з московським, тим більше - атеїстичним, але переїзд мальтійських псевдо-лицарів, які приймали Єльцина, у Ватикан, дещо говорить. Отож союз, може, має якісь глибші підстави, і зовсім не церковні. А про об’єднання Церков, про віднову їх життя, повернення їм дійсно християнського напряму та зведення в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву ніхто й не думає. Немає охочих віддавати Христу Його власності. За всіма земними законами ця справа надто задавлена й не підлягає ревізії. Кожний хоче панувати у Церкві, як у своїй власній державі чи графстві. Ніхто не хоче наслідувати Христа, бо вважає, що краще жити за своїми законами, та й вигідніше. Ніхто не хоче каятися, бо знає що завтра буде грішити, а всі тільки закликають до покаяння своїх підданих.

Страх Божий велить мені в тому посланні сказати про тих, хто пануючи в Церкві - обманює народ християнський і його віру руйнує. Мене, зрозуміло, за це осудять, бо тепер вважається чеснотою «на гріх мовчати». Я не можу мовчати, бо не міг би вмерти, коли не послужу Христовій правді та очищенню Церкви в Україні. А, може, знайдуться люди, які зрозуміють правду і причиняться чимось до зрушення справи з місця, й задумаються над об’єднанням християн, об’єднанням Христової Церкви.
Ото ж, не чекаймо на нікого. Даремне чекання. Нам, людям, що живемо Христом, з думкою про Христа, - самим треба починати. Треба інших до цього закликати, заохочувати. Коли не поможе - треба таких розвінчувати, й соромити. Досить уже терпіти використовування Христа та Його Церкви, розкрадання Христової Церкви.

Не треба нікому з себе вдавати великих, важливіших від Христа. Христос і навіть прості християни бачать, що такі достойники працюють для мамони. А кожен пам’ятає Христові слова: «Не можете Богові служити й мамоні» (Мф.6.24).
Тому, що багато людей, а то й церковних достойників, працює переважно для мамони, - я, старіший віком, змушений пригадувати всім забуті слова Христові, і закликати до праці. Працюймо вкінці для Бога, І Стараймося «Щоб усі були одно» (Іван, 17.21).

Напередодні двотисячного дня Народження Ісуса Христа, Спасителя нашого, звернімо свої духовні очі у Вифлеєм. Там стоїть храм-базиліка, збудована десь у середині четвертого століття царем Константином, який дав волю християнам і їх Церкві. Там під олтарем є печера, у якій людським плачем, мабуть, Спаситель наш подав голос - знак, що Він явився у світ. У базиліці служать Святі Літургії православні греки, але різні народи приходять туди на поклін Христу-Богу. Та не всі беруть участь у Літургії, бо тут, бач, греки.

Невже греки служать єретичну Літургію? Невже перед греками тут служили люди іншої віри? У Вифлеємі збудовано багато храмів, їх можна б сприймати як дарунки інших народів Христові, на місці Його народження. Дарунки, як кадило, миро й золото. Дарунки народів, для яких прийшов Христос. Але ті народи дивляться на греків, мов чужих Христові, а греки на інших, як людей чужої віри. А церкви збудували, як знаки поділу Церкви.

Чи не прийшов, на кінець, час, коли повинні сповнитися слова Христа: «Кажу ж вам, що багато хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім з Авраамом, Ісаком та Яковом» (Мф.8,11). «І прийдуть від сходу й заходу, і півночі й півдня, і засядуть вони в Царстві Божім. І ось, є останні, що стануть за перших, і є перші, що стануть останніми» (Лук.13,29-30).

Так, мабуть, і станеться, що ті, які сидять собі в Церкві, як своєму господарстві, будуть відкинуті Христом, а прийдуть нові, активні люди, які будуть діяти, й шукати єдності християн. «Сини ж Царства, - повкидані будуть до темряви зовнішньої, - буде там плач і скрегіт зубів» (Мф.8,12).

Так от, різновірні, високомірні й побожні християни: смійтеся з мене старого, лайте, але зрозумійте, що я мусів це написати. Хто має очі - хай читає, а коли прочитає, - хай подумає, чи в тому писанні дійсно немає зерна правди. Бо ця правда мене змусила писати.

(Далі буде)

Святійший Патріарх Димитрій (Ярема)

Від редакції “Української Автокефалії”: Цей текст є вступом до праці “Дискусійні думки про об’єднання Церков” Святійшого Патріарха Київського і всієї України Димитрія, що вийшла в Києві 1999 року у Прес-центрі Патріархії УАПЦ. Наступні розділи будуть подаватися на нашому сайті систематично.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 13:47, , links to this post

Зі священичого повчання на Пасію

Бувають зворушливі хвилини в житті, громади людської, іноді багатотисячних зібрань, з коли свідомість усіх проникає одна думка, серце горить одним почуттям. І якщо ця думка світла, якщо це почуття священне, то такі хвилини, — це іскри Небесного вогню на землі, це благодатна блискавка, що миттю освітлює темний небосхил, це тихе сяйво вечірньої зорі серед сутінків. О, як хочеться, щоби ці хвилини

благодатного єднання довше тривали, частіше були.
Хотілось би вірити, що ми зараз переживаємо ці священні хвилини Христового об’єднання духу, що наші очі споглядають з глибини віків, немов з туману все видніше замальовується перед нами велична і скорботна картина Голгофської жертви. Уявний образ Хреста Христового все ближче і ближче перед Нами. Серце вже запалилось і тягнеться до Нього, і недозволеним буде відірвати нашу увагу в сторону від чого-будь, хоча б маловажного. Загальне почуття у нас — скорбота. Усі ми сумуємо.

Страждання викликають глибокий сум. Ми здригаємось перед стражданнями злочинця. Але велич страждань в їх внутрішнім значенні. Голгофські страждання своєю неосяжністю значення завжди будуть займати людей. Вони будуть стояти біля підніжжя Христа і не переставати жахатись і благоговіти, але ніколи розумом не осягнуть всієї тайни відкуплення. Тільки перед віруючим серцем розкриється вся велич Голгофи. Тільки при світлі страждань Христових людина осягає вищу ціль свого життя — життя, також повного страждань. І чи не бачимо ми аналогії між стражданнями Богочоловіка і стражданнями людства?

Даремно розум людський прагне осягнути тайну людських страждань. Тільки християнство каже нам, що страждання — це безпорядок, це наслідок бунту людини проти Бога. Страждання — від гріха. Але на землі страждання і гріх не пропорціональні. І було б помилкою думати, що хто грішний, той більше страждає, чи навпаки, що страждання очищають тих, які їх перенесли. І що хто страждав, той ніби спасенний. Блаженний Августин каже, що «тепло і плавить золото, і скріпляє глину». Все залежить від внутрішнього настрою того, хто страждає. Печаль може пом'якшити наше серце, а може і зробити його гіршим.

Два розбійники були розп’яті і вмерли в муках на Голгофі, але один визнає віру в Христа — другий богохульствує. Один — розкаюється, другий — оздоблюється. Отже, значення страждань визначається не силою їх, а тим, як вони приймаються людяною. Для невіруючого страждання це рок — причина для нарікань, для віруючого вони мають глибокий сенс і можуть дати плоди вічності.

Ось чому корисно зараз при згадці про хрест Христа, доцільно осмислити свій особистий хрест, щоб; без страху підняти його і, не падаючи, нести, бо «хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мр. 8, 34). Перш за все — життєві скорботи дають нам відчути Бога, від Якого всеціло залежимо. Вони надломлюють гордість людську, фальшивий, спокій, безпечність. Сильний, вчений, богатий, знатний! — якщо ти стояв біля смертного одра матері чи батька, чи сина, тоді ти ліпше зрозумів свою мізерність безсилля і всемогутність Божу.

По-друге, милосердя і велич Любові Божої хто здібний оцінити, як не серце розбите і покірне? Ми щодня бачимо, що самі вдячні це не ті щасливці, а ті обділені. Ніколи Церква не проявляла такого ентузіазму в вірі в Бога, як в часи гонінь.
Печаль має значення в пізнанні себе і інших. Чи знаємо ми себе, якщо ми не страждали? Чи знаємо ми друзів своїх? Ні, треба лишитись високого становища, вкусити гіркоту бідности, щоб знати наскільки жорстокі людські серця, щоб взнати істинних друзів своїх.

Приклади: Чи вернувся би блудний син до батька, якби не зазнав біди? Чи звернулась би жінка ханаанка, чи Яаір до Христа, якби горе не привело їх до Бога? Отже, скорботи починають наше спасіння, скорботи і завершують його.
Даремно думають, що радість робить людину доброю. Не завжди так буває. Навпаки, хто коли-будь в перший раз хворів поважною хворобою, той тоді тільки поважно думає, що і інші хворіють: він до цього знав хворобу по імені, але ніколи не думав про неї.

В істоті, що створило Церкву? Страждання Христа. Коли ми споглядаємо на історію Церкви, начинаючи з перших днів її, то, зголіться, якщо Церква досі живе, якщо досі вона не загинула, то крім сили Христової, ми зобов’язані тим, які віками продовжували святе передавання добровільного страждання і жертвенності.

Коли ніч покриває наші міста і села, коли все, здається, спить, зверніть увагу на примружене світло у вікні: там є скорботна істота. Кожну хвилину діє закон страждань. Згадайте і про молитви, які знімаються з постелі хворих, — це прохання віруючого серця, і воно лине до неба дорогою скорбот, — і тому страждання може бути благословенне. Дехто вже всю дорогу страждань пройшов, інший — половину дороги, третій щойно починає нести його, а дехто тільки чекає його.

Браття, сестри! Ви несете Хрест, дехто ще тільки чекає його, — знеможені, ви струджені, ви готові впасти під його тягарем, спогляньте, спогляньте на хрест Христа, спішіть під його захист: там ви почуєте утішний заклик: «Прийдіть до Мене, всі струджені, обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть іго Моє на себе і навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо іго Моє, благе, і тягар Мій легкий. (Мф. 11,28—ЗО). Амінь.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 13:20, , links to this post

90% українців вважають себе віруючими
Четвер, 26 березня 2009 р.

Згідно із соцопитуванням, майже 90% українців є віруючими. При цьому 62% українців вважають себе православними, 6% - греко-католиками, і 27% відносять себе до інших конфесій. Про це свідчать дані соціологічного дослідження проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в рамках співпраці з програмою Міжнародного соціального дослідження (ISSP), презентованих на прес-

конференції у четвер у Києві. Згідно з дослідженням, 89,5% опитаних респондентів заявили про свою релігійність. При цьому 53% респондентів погодилися з твердженням “я вірю в Бога зараз, і завжди вірив”, ів той же час кожен 5 (21%) заявив про те, що раніше не вірив у Бога, однак став віруючим зараз.

Згідно з даними дослідження, більш релігійними в Україні є жінки. До категорії тієї чи іншої релігійної громади віднесли себе 95% опитаних жінок, у той час як серед чоловіків лише 83%. Водночас, серед чоловіків 16% назвали себе невіруючими, в той час як серед жінок таких виявилося лише 5%.

Дані дослідження також свідчать про те, що серед мешканців західного регіону країни до категорії релігійних належить 97% респондентів. Разом з тим найменша частина віруючих на сході країни (84%).

У ході соцопитування 62% українців заявили про свої православні релігійні погляди, 6% - про греко-католицькі, і 27% - про інші.

Водночас, 71% респондентів повністю або скоріше повністю погоджуються з твердженням, що різні релігійні групи повинні мати рівні права в Україні, 75% з тим, що необхідно поважати всі релігії.

При цьому 66% опитаних безумовно підтримають або скоріше підтримають людину інших релігійних переконань у тому випадку, якщо вона одружиться з ким-небудь із родичів опитаних, а 63% опитаних людину іншої віри на виборах від партії, яку підтримує респондент.

Усього в ході дослідження було опитано 2036 респондентів за випадковою репрезентативною вибіркою, що відповідає стандартам ISSP і представляє доросле населення України старше 18 років. Дослідження проводилося з 11 по 20 жовтня 2008 року. Похибка вибірки не перевищує 3%.

Нагадаємо, в українських школах у 5-6 класах, а в деяких регіонах України - з 1 по 11 клас факультативно вивчається предмет християнської етики.

Як повідомлялося, Християнська етика - перший подібний підручник в Україні. Поки його замовили тиражем десять тисяч примірників тільки для шкіл Львівської області. Посібник випустив авторський колектив викладачів Острозької академії під керівництвом проректора з навчально-виховної роботи, професора кафедри романо-германських мов Василя Жуковського.

За матерiалами: Інтерфакс-Україна

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 13:54, , links to this post

«Закрий рота!»
Середа, 25 березня 2009 р.

Рівненське агентство журналістських розслідувань продовжує публікувати матеріали циклу розслідувань «Церква: очищення правдою». Цього разу ми публікуємо другу частину репортажу зі зборів духовенства УПЦ КП Рівненської області, після яких митрополит Євсевій покарав шістьох членів Церковно-громадської ініціативи з розслідування симонії (церковного хабарництва і корупції) в Рівненській єпархії.

Священнослужителі і миряни були покарані за те, що добивались розслідування і припинення системної корупції в Церкві.

Нагадуємо, що збори священнослужителів Рівненської єпархії УПЦ КП у нижньому храмі Свято-Покровського собору відбулись 23 лютого 2009 року. Оскільки наших журналістів на них не пустили, ми передали записуючу аудіотехніку членам Церковно-громадської ініціативи, частина яких потрапила на ці збори. Завдяки цьому запису та свідченням очевидців, вдалося реконструювати хід зборів, щоб озвучити для рівнян правдиву інформацію.

У чому вина священика
Митрополит Євсевій надав слово обласному благочинному (районні благочинні – це головні священики у районі, обласний благочинний – це ніби як заступник керівника єпархії – авт.). Обласний благочинний розповів про стан справ у Рівненській єпархії, про конфліктні ситуації між священиком та вірянами в Костопільському районі, в селищі Новий Двір, в селищі Рафалівка, Володимирецького району.

– Це такі основні парафії, де відбуваються непорозуміння між священиком і парафіянами, – зазначив благочинний. – Основна вина в цих конфліктах – це вина священика, тому що священик поставлений, щоб згуртувати парафію, щоб навчити. А раз там виникають конфлікти, значить священик не справляється зі своїми обов'язками. І такий священик не має чекати, поки його попід руки виводитимуть з парафії, а коли бачить, що щось задиміло, то треба робити висновки. Збирати свої речі і йти до владики, що мовляв не справляюсь, переведіть мене кудись інде. А в нас священики тримаються за парафії обома руками і ногами і доводять до того, що парафія ділиться навпіл, або й на більше частин.

Загалом, слова благочинного можна легко порівняти з конфліктом, що виник у єпархії в зв'язку зі звинуваченнями керівництва у підтримці корупції та хабарництва. Варто тільки слово «священик» замінити на «керівник єпархії».
Далі до слова запросили головного редактора газети Рівненської єпархії «Духовна нива» Михайла Якимовича. Він почав з дифірамбів у бік митрополита, мовляв у нас чи не найкращий в Україні митрополит.

Потім пан Якимович, як майже всі виступаючі, вдався до звинувачень членів Церковно-громадської ініціативи. Згадав, що отець Юрій вказав у біографії, що був «комсомольцем, хоч і пасивним». Все підвищуючи голос, Михайло Якимович нарікав, що молодь цілується і презервативи роздає, а на службі її не видно. Далі мова пана Якимовича стала, очевидно від хвилювання, такою швидкою і нерозбірливою, що мало зі сказаного можна було зрозуміти. Він щось казав про політиків, стверджував, що він юрист і прослужив у спецслужбі.

– Василь Михайлович (Червоній – авт.) знає, що я служив у спецслужбі і постраждав, – говорив Михайло Якимович і далі продовжував швидко і надривно говорити, що важко було щось зрозуміти. Коли трохи знизив темп розмови, стало чути, що він звинувачує в цій ситуації Московський патріархат (в сталінські часи, за свідченням істориків, на судах людей без жодних доказів звинувачували у співпраці на цілу купу різних іноземних розвідок, цього було достатньо, щоб засудити людину – авт.).

На завершення Михайло Якимович вніс пропозицію заборонити священнослужителів Юрія Велігурського і Віталія Поровчука в служінні, інших відправити за штат, або відіслати в північні райони області (в залі зааплодували – авт.).
Надихнувшись аплодисментами, пан Якимович ще встиг назвати когось (не уточнив, правда, кого – авт.) церковними злочинцями і сказати, що дуже любить, шанує і поважає Василя Червонія.

Після цього митрополит Євсевій надав слово одному з тих, хто виступив проти корупції в Церкві, і кого на зборах найбільше звинувачували – священику Юрію Велігурському.
– Говоріть, вас ніхто перебивати не буде, – пообіцяв владика. Отець Юрій спочатку говорив без мікрофону, тому його слів майже не було чути. Але відразу ж, всупереч обіцянці митрополита, його почали з усіх сторін перебивати, в тому числі і сам владика. Парафіянки, які залишились у храмі, закликали, щоб священика не перебивали.
– Вони дуже бояться правди, бояться як вогню! – прокоментував, нарешті в мікрофон, Юрій Велігурський тих, хто його перебивав.

Отець Юрій почав розповідати, що він перед сповіддю спілкувався з молодими людьми, які мали стати священнослужителями, і вони всі розповіли про те, що змушені були платити за висвячення. За словами Юрія Велігурського, це для нього був шок. Особливо коли один пожалівся, що він ті гроші ледве зібрав, оскільки був дуже бідний.
Із залу пролунало кілька поодиноких викриків: «Відлучити! Відлучити!»

– Один з хлопців казав: «Отче, а хіба можна про це говорить?», – продовжував отець Юрій. – Кажу, хлопче, говорить можна, робити не можна.
Потім митрополит знову перебив отця Юрія і почав щось викрикувати. За митрополитом підключився з викриками пан Якимович.

– Пане Михайло, – звернувся до Якимовича Юрій Велігурський. – Пам'ятаєте, як ви розповідали, що за завданням спецслужби в радянські часи перевіряли мене і здивувалися, що жоден сусід нічого поганого про мене не сказав? А що ж зараз ви говорите?

В залі піднявся шум і важко було щось розібрати. Диякон Віталій щось пояснював прихожанам на фоні викриків Михайла Якимовича. Хтось зі священиків попросив не перебивати отця Юрія: «інакше до вечора не закінчим».
Але отець Юрій говорив тихо і чути було погано. Його знову перебив митрополит.

– Коли я зрозумів, що симонія руйнує нашу Церкву, а ніхто не реагує… – можна розібрати з виступу Юрія Велігурського. – Скільки ми надіслали листів, скільки потратили часу і коштів, щоб достукатись, двічі їздили до патріарха і він обіцяв нас прийняти, а не прийняв…

Коли отець Юрій Велігурський заговорив про виявлений на Дубенщині гріх содомії (коли священик, будучи п'яним, намагався зґвалтувати молодого диякона – авт.), який Єпархіальна рада не покарала і священику не заборонила служити (хоча за церковними канонами мала б це зробити – авт.), отця Юрія знову перебив митрополит. Викрикнув: «Закрий рота!»
Знову почались напади на отця Юрія стосовно відсутності його документів, як священика (нині Юрій Велігурський надав митрополиту підписи понад 90-та свідків його висвячення в сан – авт.) Зрештою, слово надали іншому – Млинівському благочинному.

Проблеми є

Благочинний також почав зі звинувачень отця Юрія. Потім згадав про Владику Серафима і про те, що сам входив до групи, яка противилась перебуванню Владики Серафима у Рівненській єпархії (цей владика був вигнаний з єпархії зі звинуваченнями у гомосексуалізмі, за словами членів Церковно-громадської ініціативи, він наразі заборонений у служінні – авт.).

– Сімдесят відсотків духовенства підтримувало те, щоб до нас в єпархію не присилали владику Серафима, – зазначив благочинний. – Але з другої сторони, з'явився отець Юрій, скористався своїм талантом, підняв всі організації, братства, всі союзи і зробив бунт.
Наприкінці виступу благочинний зауважив, що в ситуації, що склалася, потрібно або змінити патріарха Філарета, або змінити отця Юрія.

– Кого легше змінити? (в залі зааплодували – авт.).
Під враженням від аплодисментів, млинівський благочинний засудив «паразитів», які з 90-х років бунтують і називають себе правдоборцями.

– Є проблеми, є, – підтвердив священик. – Але ці проблеми не треба кидати в народ! Є збори, є Синод, є патріарх! Ви донесли – донесли. Не подобається вам його рішення – будь ласка, звільніть місце.

Після виступу головного священика Млинівщини надали слово головному священику на Радивилівщині – благочинному отцю Василю.Промова почалася з нападок на Юрія Велігурського. Потім благочинний згадав, що Христос не дорікав Іуді, що той крав гроші. Згодом отець Василь почав викрикувати, що з'явився новий термін у православ'ї «владоборчество», мовляв, з'явилися люди, які хочуть реформувати Церкву. Треба терпіти в покорі і смиренні, бо всі святі терпіли. А потім порадив тим, хто хоче щось змінити, звернутись до психіатра (поодинокі аплодисменти – авт.).
До слова запросили благочинного Володимирецького району, отця Віталія.

Не порушуючи традиції, благочинний почав зі словесних закидів Юрію Велігурському, приєднавши диякона Віталія Поровчука, отця Степана Маринича та інших, хто підтримав Церковно-громадську ініціативу. Зокрема звинуватив отця Юрія в тому, що він сам підписував документи як духівник, який сповідав претендентів на сан, що перепон для отримання сану немає. А тепер говорить, що вони зізнались у симонії, значить перепони були. За словами благочинного, отець Юрій мав би не дозволити хлопцям отримати сан за те, що вони сказали йому правду.

В кінці промови благочинний запропонував заслати винних в депресивні райони, де важко налагодити парафіяльне життя, або щоб винні священнослужителі покаялись.

Позиція Червонія

До слова запросили старосту Свято-Покровського собору, члена Вищої Церковної Ради УПЦ КП і керівника Української народної партії (УНП) на Рівненщині Василя Червонія.

Зала затихла. Василь Червоній почав говорити про політику, про Єханурова, а потім про Церкву, про те, що зараз «складний період», «коли Москва активізувалася», «коли росіяни вимикають газ…». Обізвав нового Московського патріарха демагогом і шовіністом.

– Це треба враховувати авторам тих листів, які звертаються не до, скажімо так, Церковної громади, а дають підстави оперувати цими листами не прихильникам нашої Церкви, а їх ворогам (на той час листи і повідомлення не виходили за межі церковної громади УПЦ КП – авт.). Я завжди стою на боці правди і завжди казав, що поки ви в межах Церкви будете відстоювати, я це буду розуміти, але прошу: не виходьте за межі Церкви, – говорив Василь Червоній. – Не звертайтесь до засобів масової інформації, не давайте відчути нашим ворогам, що в нас є якісь протиріччя (на той час ця проблема не висвітлювалась у ЗМІ, першими, у Інтернет ЗМІ, в новинах на офіційному сайті УПЦ КП висвітила цю проблему прес-служба Рівненської єпархії, зранку, на другий день після цих зборів, у статті «Владика Євсевій навів порядок у єпархії» – авт.).
Далі Василь Червоній перейшов до суті листа, який був поширений Церковно-громадською ініціативою серед рівненського священства, серед духовних навчальних закладів, православних братств та єпархій по Україні.

– Перше речення: «У зв'язку з поширенням в нашій Церкві гріха симонії (вимагання грошей за таїнство рукоположення та за призначення на парафії), продажем та купівлею нагород, та відсутністю відповідної реакції на випадки мужолозтва (гомосексуалізму) серед духовенства…» – пан Червоній зупинився. – Можливо це і було, але ця проблема подолана і потрібно говорити не про її поглиблення, а навпаки – про оздоровлення. Я вважаю, що це неправдиве твердження. Мужолозтво, я вважаю, не поширюється в нашій єпархії, а навпаки зникає. Продаж і купівля нагород…

Чи потрібно це питання піднімати так голосно, коли я сам підняв це питання на двадцятці (на парафіяльній раді Свято-Покровського собору – авт.). Двадцятка одностайно нас делегувала з отцем Романом до владики. Ми запропонували, шановний владико, давайте в зв'язку з тим, що не всі достойники одержують церковні нагороди, можливо не потрібно давати, можливо не заслужили (це питання Василь Червоній підняв після того, як церковний орден митрополит вручив його політичному опоненту – авт.).

Можливо, давайте затвердимо на Єпархіальній раді чи на Єпархіальних зборах просте положення про Єпархіальні нагороди, тобто грамоти, церковні нагороди, тобто ордени. Затверджувати їх на засіданні Єпархіальної ради за поданням лише громади Київського патріархату Рівненської єпархії і тільки тоді Єпархіальна рада затверджує чи відмовляє. Владика погодився, таким чином і це питання легко вирішується і тут не потрібно піднімати його на всю Україну. Я думаю, що сьогоднішні збори підтримають пропозицію двадцятки Свято-Покровського собору і буде поставлена крапка.

Потім Василь Червоній поскаржився, що його з 2000-го року син Юрія Велігурського отець Петро не запрошує в храм, у якому править, і який пан Червоній «з козаками забрав у тяжкій бійці з міліцією».
Далі Василь Червоній продовжив нарікати щодо залучення на підтримку Церковно-громадської ініціативи підписів людей із «сумнівною репутацією». Серед двадцять одного підпису під листом він знайшов двох людей, з якими в минулому мав конфлікти. І в притаманній пану Червонію манері звинувачувати без доказів, звинуватив цих людей у розкраданні майна. Оскільки цих людей в залі не було, заперечити його звинувачення не було кому.

Далі пан Червоній почав розповідати про свої заслуги у становленні монастиря на Козацьких Могилах, монастиря у Гурбах. Про те, що надана вказівка засновувати нові парафії у північних районах Рівненщини, і члени УНП їх засновують.
– Я ходжу за владикою і прошу, що дайте мені священиків у північні райони. Ми знаходимо кошти, знаходимо спонсорів, все робимо, дайте священиків. Владика каже, немає. Немає священиків на північні райони, немає монахів у монастир в Гурбах, немає послушників…

– Я тут подивився, що підписанти фактично всі проживають у місті Рівне, може як їх розосередити по різних місцях, то й ця напруга зникне? – запропонував політик.

– Чи у нас в єпархії дійсно все так погано, як пишуть автори цих листів, чи, можливо, проблеми дещо перебільшені, – закінчував промову Василь Червоній. – І з трьох проблем я точно знаю, що дві вже вирішені, і я це довів. І по нагородах, і по содомському гріху. І залишається ця третя проблема, і її можна вирішить. Хай встануть, хай скажуть, хай засвідчать, і тоді ми якось це розв'яжемо (за словами членів Церковно-громадської ініціативи, одразу, як стало відомо про церковну корупцію, найперше звернулись із проханням допомогти вирішити цю проблему до Василя Червонія, але він не допоміг – авт.).

Шум, гул, викрики…

Далі головуючий на зборах озвучив пропозицію, яку зафіксував після виступів: «Покаяння перед архієреєм та собором духовенства, розкаяння у своїй антицерковній діяльності, спростування поширених листівок та виконання послуху перед священноначалієм Церкви. Всіх причетних священнослужителів заборонити у служінні, позбавити сану. Всіх причетних мирян відлучити від спілкування з Церквою до їх повного розкаяння».

– Прошу голосувати, – сказав головуючий й одразу почався шум. Хтось висловив пропозицію розділити на дві частини. Одна – щоб розкаялись, а якщо не розкаються, то друга – покарання. Потім хтось озвучив іншу пропозицію: одним рішенням засудити діяльність Церковно-громадської ініціативи, а іншим прийняти рішення про покарання.
Голова Церковно-громадської ініціативи Богдан Лимар викрикнув:

– Дайте виступити тим, кого ви назвали у своїх виступах!
У відповідь з різних сторін почулися репліки: «Це вам не Верховна Рада», «Ніяких дебатів».
Головуючий відповів:

– Ні, виступаючі у нас сьогодні священнослужителі і офіційно запрошені.
– Тоді, будь ласка, Віталій Поровчук називався, дайте йому слово, – сказав Богдан Лимар.
– Всечесні отці, надавати слово Віталію Поровчуку? – звернувся головуючий до зали.
– Ні-і-і! – заперечила більшість тих, хто відповів.
– Значить все, питання знімається, – резюмував головуючий.
Але в залі почались поодинокі вигуки: «Хай скаже», «Чому ж не давати…»
– Ви ж його засудили, дайте йому хоч слово сказати, – продовжував Богдан Лимар.
Почався шум і гул.
– Стоп! – викрикнув митрополит і почав дорікати Богдану Лимарю, що його син у Московському патріархаті.
Шум і гул продовжувався.

Далі головуючий знову озвучив пропозиції, після чого відбулось голосування. Вісім секунд рахували тих, хто «ЗА» (за твердженням прес-служби Рівненської єпархії – це 201 людина – авт.).

Після цього слова попросив Демидівський благочинний – батько Тараса Рябчевського, голови молодіжного православного братства і члена Церковно-громадської ініціативи. Він намагався пояснити, чому він утримався, розповідав про те як став священиком, про те, що «не вчив своє дитя брехати» і пообіцяв поговорити зі своїми синами.
– Я не хочу стати суддею своїм дітям, – говорив благочинний. – Якщо я помилився, то тоді ви будете судити мене разом з моїми дітьми.

Далі головуючий зборів канцлер (секретар) єпархії Сергій Лучанін оголосив, що хотів би поговорити про друге питання зборів. Він озвучив проблеми Рівненської єпархії: парафії не сплачують десятини в єпархію лише по «20-30 гривень з парафії»; недільні школи більше на папері, аніж у церковному житті; відсутність всіх належних документів у особових справах священиків; відсутні богослужбові звіти; в більшості парафій не запроваджене членство в Церкві; не упорядковані парафіяльні архіви; не інвентаризоване церковне майно тощо.

Далі знову поновився шум. Богдан Лимар і парафіянки, які залишились у храмі, почали говорити, щоб не судили людину, не давши їй слова сказати. Зрештою диякону Віталію Поровчуку дали слово.

– Сьогоднішні збори пройшли у звинуваченні кількох осіб. Але не в цьому справа. Справа у тому, що гріх симонії є у нашій Церкві, – сказав диякон.
Почалися вигуки і крики із залу. Хтось казав про покаяння перед собором (тобто зборами – авт.).

– Це не собор, – відповів диякон Віталій. – Згідно канонічного права нашої Церкви, єпархіальним собором можуть бути тільки Єпархіальні збори. І рішення єпархіальних зборів є легітимними. Ці збори, згідно зі статутом, збираються завчасно із повідомленням порядку денного, з визначенням квот із парафій. На них присутніми мають бути як священнослужителі, так і миряни.

Диякона перебили і попросили його пропозицій.

Він встиг висловити лише три пропозиції: про визнання симонії; покаяння і прощення винних у цьому гріху; створення постійних комісій в єпархії і Синоді, які б контролювали дотримання норм канонічного права при рукопокладенні в сан. Далі диякона перебили і почався шум та вигуки.

– Друга Верховна Рада зібралась, – висловилась одна з прихожанок.

Вигуки і окрики постійно тривали і заглушували мову диякона навіть попри те, що він говорив у мікрофон.
– Ви працюєте на знищення Церкви! – загукав хтось.
– Та ми всі працюємо на знищення Церкви, – відповідав диякон Віталій. – Ще п'ять-десять років і церкви будуть порожні.
Зал тільки сильніше загудів.
– Дайте сказати людині слово! – докликались присутні миряни. – Що ви робите! Що ви робите! Де ваша благодать Божа?!
Але зал гудів далі з викриками: «В заборону його!». В диякона забрали мікрофон і він продовжив говорити без мікрофону, тоді семінаристи порвали аркуш із пропозиціями Церковно-громадської ініціативи і відтягнули Віталія Поровчука за руки в бік. Гул з викриками все наростав.
– В заборону його! – знову кричав хтось.
– Ага, розіп'яти! – іронізували, порівнюючи, миряни. – Розпинайте його, Іуди! Іуди! Іуди!
Намагаючись перекричати гул і викрики, диякон підвищив голос:
– Я вам відверто кажу, ці питання має розглядати Синод!

Шум, гам, крики. Хтось намагається говорити у мікрофон, але його не чути.
– Що ви робите! Що робите! – кричав Богдан Лимар. – Ви ж священики! На вас люди дивляться, у вас парафіяни є!
– Ганьба! Іуди! – продовжувала викрикувати мирянка.
– 20 чоловік проголосувало, ми порахували! – перекрикував шум Богдан Лимар.

Хтось зі священників крикнув, що це не його справа.
– Ви наші священики, ви за наші гроші утримуєтеся, – відповів Богдан Лимар.
– Я не найманий! – вигукував йому у відповідь котрийсь священик.
– Вас найняли люди і поводьтеся як люди, як священики! – закликав пан Лимар.
– Ніхто нас не наймав, – відповідав священик.

Продовжував гудіти мікрофон. Хтось щось казав у нього, але через загальний шум не було чути.
Потім заговорив митрополит, але через гул залу не зрозуміло, що він говорить.
Зрештою хор священиків заспівав молитву Богородиці. Збори закінчились.

ЧОМУ МИ ВИСТУПИЛИ ПРОТИ ГРІХА СИМОНІЇ
Віталій ПОРОВЧУК, диякон, викладач історії, учасник Церковно-громадської ініціативи з розслідування симонії в Рівненській єпархії:
– Я до останнього часу не хотів давати жодних коментарів з приводу подій у Рівненській єпархії. Боявся, що полеміка у пресі, особливо у період великого посту, додасть нових спокус для всіх нас. Але полеміка так чи інакше існує, і деякі люди дійсно спокушаються. Хтось каже, що молитиметься вдома, якщо серед духовенства такі непорядки, інші вважають, що ми нищимо, свідомо чи не свідомо, Українську Православну Церкву Київського Патріархату на догоду Москві. Мовляв, дійсно з порушеннями треба боротися, але іншими методами, хоча не кажуть якими.

Декілька днів тому Господь благословив мені прочитати послання святого Тарасія, патріарха Константинопольського (8 століття), який розвіяв залишки моїх сумнівів стосовно того, чи правильно я дію. Цей святий різко осуджує продаж таїнств і каже, що «той зовсім не є священиком, хто коли-небудь дає, або отримує мзду, коли б то не було, перед рукоположенням чи після рукоположення…». Також говорить про необхідність боротися з цим гріхом і свідчити про нього не зважаючи на час і обставини: «Якщо ж страж бачив меч, який іде і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, то коли прийде меч, і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража (Єз.33,6).

То і ми, що боїмося осуду за мовчання, повідомляємо всім предстоятелям наших Церков, щоб з ревністю, за словами Божественного апостола, могли ми казати: чисті ми від крові тих, хто переступає зазначене правилами і особливо тих, хто рукопокладає або рукопокладений за гроші». Тобто святий Тарасій каже Церквам, що про небезпеку гріха симонії треба сурмити аби народ Божий (Церква) не постраждав від беззаконня, яке його може знищити і щоб ми не мали осуду від Бога за мовчання.

Так сталося, що наша Київська Церква з 17 століття опинилася під владою Москви. Російські імператори знищили патріаршество Московської Церкви, передавши всю повноту влади світському державному керівництву. Православна традиція соборноправності (коли вищим керівним органом Церкви є Помісний собор – зібрання духовенства і мирян, у єпархіях – місцеві собори, коли єпископа обирав собор єпископів) була знищена. За часів більшовизму ця практика продовжилась у ще більш потворних формах. Фактично безбожна держава визначала, хто керуватиме Церквою під її жорстким контролем і переконала багато людей, що Церква – це лише «церковники», тобто духовенство. В таких умовах державної корупції і непрозорості сформувалася традиція зловживання і церковною владою для власного збагачення нечесних священнослужителів у Російській Православній Церкві Московського патріархату.

Тут і слід шукати головні причини нинішніх порушень в єпархіях як Московського, так і Київського патріархатів. В українській державі, в умовах свободи, Церква, з волі Божої, отримала можливість відродити свою традицію і жити за канонами Церкви. Чи користаємось ми нею? В межах цих канонів і традиції духовенство і миряни не тільки можуть, а й повинні свідчити про різноманітні порушення. Звертатися до єпархіальних рад та владики, синоду і патріарха, єпархіальних зборів чи інших соборів з проханням у тій чи іншій справі. Ми так і діяли у справі симонії, прохаючи створити синодальну комісію, яка б вирішила цю нагальну проблему, накреслила шляхи виходу з кризи. Але нас ніхто не чув. Ми звернулися з листами до єпископів, до парафій Рівненської єпархії, до православних братств, щоб ті підтримали нас у проханнях до патріарха щодо створення комісії, але за це були засуджені як такі, що розколюють і руйнують Церкву.

Ми любимо Церкву і розуміємо, що коли виявлену хворобу приховувати і не лікувати, то рано чи пізно вона знищить весь організм. Зрозуміймо, що ми не живемо за часів всевладного панування безбожників. Ми маємо можливість відкрито говорити про наші гріхи і недоліки, так як це роблять наші православні брати з інших Церков, що не були під владою радянського богоборчого режиму, це тільки додасть авторитету Церкві. І якщо наші браття з Московського патріархату мовчать, то це не значить що у них цієї проблеми немає і що це мовчання служить добру Церкви.

Простіть мені всі, кого я спокусив чи образив. Пам'ятаймо, що молитися вдома потрібно, але спастися поза Церквою – зібранням вірних у Христі – неможливо. Завжди у найтяжчі часи ми можемо згадувати слова святого Ігнатія Богоносця: «Намагайтеся частіше збиратися разом для Причастя і прославлення Бога. Адже якщо ви часто збираєтесь разом, то перемагаються сили сатани». Церква – це не тільки духовенство, але й миряни, які також відповідальні за добро Церкви. Що всі ми грішимо і падаємо, але головне, щоб ми каялися і вставали для життя в Господі в лоні святої і непорочної Церкви.

Підготував: Володимир Торбіч, ІА “Рівненське агентство журналістських розслідувань”

фото із сайту УПЦ КП: Президія зборів священнослужителів

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 10:37, , links to this post

Білоруси в Україні відзначають «День волі»

У неділю, 22 березня 2009 р., у всіх парафія БАПЦ молитовно згадували борців за Незалежність Білорусі. Цим почалося традиційне святкування проголошення незалежності Білорусі в 1918 р. А у неділю 23 березня з благословення архієпископа БАПЦ Йован (Пуріца), розпочалося православне паломництво «Шлях незалежності» котре стартувало від стін стародавнього замку ВКЛ в Луцьку. Учасники паломництва

відвідають будинок братської школи, де викладав білоруський вітебський шляхтич, згодом Київський митрополит Сильвестр Косів; могили солдатів армії Станіслава Булак-Балаховіча на Личаківським цвинтарі у Львові, корпус Львівського університету, де навчалася учасниця білоруського національно-визвольного руху, поетка Аєлоіза Пашкевич ( Цётка)

Пілігріми відвідають православні святині й білоруські місця в Києві, а потім вирушать до Чернігова на могилу керівника підпільної БАПЦ (1944 - 1950 р.р.), духівника білоруського руху опору (1944-1956), єпископа Новагрудського Германа.

Редакція “Української Автокефалії” та вірні Української Автокефальної Православної Церкви вітають усіх учасників цієї акції, та бажаємо їм Божої допомоги у розпочатій справі.

Довідка “Української Автокефалії” : 25 березня 1918 року Рада Білоруської Народної Республіки прийняла Третю Статутну Грамоту, якою БНР оголошувалася незалежною державою. Від цього дня почалася нова епоха білоруської державності.

Однією з перших визнала БНР незалежна Україна. У Києві та Одесі було відкрито дипломатичне представництво БНР. Окрім України, БНР визнали: Німеччина, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Болгарія, Фінляндія, Туреччина.

У лютому 1919 року уряд БНР отримало від уряду України державний позику у розмірі 4 мільйонів карбованців. Це дозволило білоруському уряду відкрити ряд дипломатичних представництв БНР, видавати білоруську пресу, створювати білоруську армію.

За незалежність Білорусі билися 11 тисяч офіцерів та солдатів. Приблизно стільки ж входило у партизанські загони, які боролися в тилу більшовицької орди.

Героїчна боротьба військ БНР за незалежність тривала до 1921 р.

У 1917 р. на румунському фронті створювався Білоруський корпус. На жаль, його не вдалося перекинути в Білорусь і його солдати і офіцери залишилися в Україні. Більшість з них вступило в армію УНР.

Рада БНР і сьогодні існує на еміграції та її представники беруть лідери провідних світових держав

( Див. сайт http://zbsb.org , belradio.fm )

Більше фотографій та архівних документів БНР на сайті: http://sakavik.org

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:51, , links to this post

Тимошенко в Японії помолилась з синтоїстами

Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко, перебуваючи з робочим візитом в Токіо, заявила, що Україна та Японія зможуть побудувати ефективну співпрацю. У ході поїздки вона помолились за це в Синтоістському храмі Мейдзі Дзінгу. Зокрема, як повідомили в Кабінеті міністрів, про це Тимошенко сказала під час робочого ланчу з керівниками провідних японських корпорацій (зокрема Sumitomo, Mitsubishi

Heavy Industries, Mitsui, Marubeni, Mitsubishi) та керівництвом Комітету ділового співробітництва з Україною Японської федерації бізнесу Кейданрен.

Прем’єр-міністр повідомила, що після прибуття до Японії вона в першу чергу відвідала Синтоістський храм Мейдзі Дзінгу і помолитися за те, щоб країни, якомога швидше подолали кризу, і, щоб подальше співробітництво було плідним.

“Я впевнена в тому, що ми з вами зможемо побудувати ефективну співпрацю”, - підкреслила прем’єр-міністр.

Вона зазначила, що в України сьогодні є всі можливості для того, щоб вперше за 17 років незалежності здійснити потужну модернізацію всієї країни, починаючи з енергетики, сільського господарства, а також реформи комунальної системи.

Глава українського уряду заявила, що Україна зацікавлена у співпраці з Японією, оскільки ця країна має потужні інвестиційні ресурси та провідні інтелектуальні технології.

Крім того, Тимошенко висловила надію на продовження співпраці між Україною і Японією в рамках Кіотського протоколу. Вона нагадала, що 18 березня було підписано Договір між Національним агентством екологічних інвестицій України та Організацією з розробки нових енергетичних і промислових технологій (Японія) про продаж 30 мільйонів одиниць своїх квот на скорочення викидів вуглецю в атмосферу.

Тимошенко зазначила, що ресурси від продажу квот будуть спрямовані на екологічні проекти. У той самий час вона зауважила, що Україна в цьому напрямку має великі ресурси і закликала представників японських корпорацій до продовження такої співпраці.

За матерiалами: УНІАН, РБК-Украина

Довідка від “Української Автокефалії”: Синто (яп. 神道 — сінто, камі но міті, «шлях богів») — стародавня політеїстична релігія мешканців Японського архіпелагу. В її основі лежать анімістичні, фетишстичні, тотемістичні вірування, які склалися у середовищі різних етнічнографічних груп Японії. Вона оформилася у релігійну систему під впливом материкової релігійно-філософської думки (буддизму, даосизму і конфуціанства) та зусиль японських політичних кіл.

На відміну від світових релігій, Синто не має усталеного «священного письма». Натомість існує цілий ряд кодифікованих книг, так звані «Божественні правила» (神典), до якого входять «Кодзікі», «Ніхон сьокі», «Кого дзюі» та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов цієї релігії.

Об’єктом поклоніння в Синто є боги-духи камі (神), що заселяють увесь всесвіт. Вони умовно поділяються на небесних і земних. Важливою складовою релігії є вшанування померлих родичів та проведення свят (мацурі). Головним принципом, яким керуються віруючі, є жити «чисто, радісно, правильно і відверто» (浄明正直).

Синто не має моралістичних концепцій подібно іншим філософсько-релігійним системам. Це гедоністична релігія, яка розглядає людську природу як апріорно добру. Головним кредом цього вчення є жити зараз, а не готувати себе до загробного життя.

Тут можете залишити свої коментарі..

posted by fryevhen @ 03:40, , links to this post

"Українська Автокефалія" [зеркало на blogger.com]

Site menu:

Роздуми про наше покаяння
Вівторок, 31 березня 2009 р.

Депутатський значок не для ряси

Патріарх Кирило приїде до Києва 27 липня

Марсель Лефевр та його погляди ч.2
Понеділок, 30 березня 2009 р.

Історя УАПЦ у містах Донбасу

В Богословском клубе говорили об экзорцизме
Неділя, 29 березня 2009 р.

З нагоди Святої і Великої Чотиридесятницї

В УАПЦ вшанували митрополита Іларіона

З повчання у неділю Іоана Ліствичника
Субота, 28 березня 2009 р.

Митрополит Василь: «Не бійтесь!»

З чим Чортків не шуткує: 33 срібняки Левковича

Хто й коли об’єднає християн?
Пʼятниця, 27 березня 2009 р.

Зі священичого повчання на Пасію

90% українців вважають себе віруючими
Четвер, 26 березня 2009 р.

«Закрий рота!»
Середа, 25 березня 2009 р.

Білоруси в Україні відзначають «День волі»

Тимошенко в Японії помолилась з синтоїстами

Останнє:

У архівах:

Site menu:

Роздуми про наше покаяння Вівторок, 31 березня 2009 р.

Марсель Лефевр та його погляди ч.2 Понеділок, 30 березня 2009 р.

В Богословском клубе говорили об экзорцизме Неділя, 29 березня 2009 р.

З повчання у неділю Іоана Ліствичника Субота, 28 березня 2009 р.

Хто й коли об’єднає християн? Пʼятниця, 27 березня 2009 р.

90% українців вважають себе віруючими Четвер, 26 березня 2009 р.

«Закрий рота!» Середа, 25 березня 2009 р.

Останнє:

У архівах:

Роздуми про наше покаяння
Вівторок, 31 березня 2009 р.

Марсель Лефевр та його погляди ч.2
Понеділок, 30 березня 2009 р.

В Богословском клубе говорили об экзорцизме
Неділя, 29 березня 2009 р.

З повчання у неділю Іоана Ліствичника
Субота, 28 березня 2009 р.

Хто й коли об’єднає християн?
Пʼятниця, 27 березня 2009 р.

90% українців вважають себе віруючими
Четвер, 26 березня 2009 р.

«Закрий рота!»
Середа, 25 березня 2009 р.