Преподобний Амвросій про католицькі єресі / ч.2
Неділя, 20 вересня 2009 р.
Ознака Вселенської Церкви на Вселенських Соборах св. отцями означена цілком іншою, тобто соборно слід: вірувати в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву, а не просто у вселенську, чи повсюдну церкву. Римська Церква хоч і має всюди в світі своїх послідовників, та, оскільки не береже свято соборних і апостольських постанов, а ухилилася до нововведень і неправдивих мудрувань, то зовсім не
належить до Єдиної, Святої і Апостольської Церкви.
Також досить помилково вважають прихильні до латинян, ті, хто думає по-перше, що після відпадіння західних від Православ’я, мовляв, у Соборній Церкві ніби чогось бракує. Ця нестача давно замінена премудрим промислом - заснуванням на півночі Православної Церкви Руської. По-друге, ніби-то заради колишнього старшинства і заради численності Римської Церкви Православна Церква має потреби в поєднанні з тою. Але одне - суд людський, а інше - суд Божий. Апостол Павло чітко каже: “яка спільність у світла з темрявою?” (2 Кор. 6, 14) - тобто що світло істини Христової з темрявою ересі ніколи поєднуватися не може. Латиняни ж своєї єресі полишити не хочуть, і опираються, як свідчать про них слова Василя Великого, що сповнюються на ділі протягом стількох століть: “істини вони не знають, і знати не бажають; з тими, хто проголошує їм істину, вони сперечаються, а самі утверджують єресь “, як сказано вище.
Прихильні до латинства замість цього мали б краще розмірковувувати про сказане у псалмах: “я громаду злочинців зненавидів” (Пс. 25, 5), і пошкодувати за тих, хто заради першості і сріблолюбства, та інших світських цілей і вигод, збурювали ледь не весь сесвіт за допомогою інквізиції та лукавих єзуїтських підступів, і досі збурюють і ображають православних в Туреччині через своїх місіонерів.
Місіонери латинські не дбають навертати до християнської віри природних турків, а намагаються спокушати з істинного шляху православних греків і болгарів, вживаючи для цього різні недоброчесні кошти і задуми. Чи не лукавством це є, і чи це не злісне лукавство? Чи розсудливим було б шукати поєднання з такими людьми? З цієї ж причини чи варто дивуватися уявній ревності та уявній самовідданості цих діячів, тобто латинських місіонерів і сестер милосердя? Це просто жалюгідні подвижники. Вони прагнуть не до Христа навертати і приводити людей, а до свого папи.
Що ще відповісти на питання: чи можуть Латинська Церква та інші віросповідання називатися Новим Ізраїлем і спасительним ковчегом? і як сприймати Євхаристію цієї Римської Церкви? Новим Ізраїлем може називатися тільки Церква правовірна, а пошкоджена єретичними мудруваннями не може. Св. апостол Іоан Богослов каже: “із нас вони вийшли, та до нас не належали. Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами; але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші” (1 Ів. 2, 19).
І св. апостол Павло каже, “єдиний Господь, єдина віра” (Еф. 4, 5), тобто єдина віра істинна, а не будь-яке вірування добре, як нерозважливо думають ті, що відокремилися від єдиної істинної Церкви, про яких св. апостол Юда пише: “за останнього часу будуть глузії, що ходитимуть за своїми пожадливостями та безбожністю. Це ті, хто відлучується від єдности, тілесні, що духа не мають” (Юд. 18, 19). Тому як чужих духові істини назвати Новим Ізраїлем? або як будуть для когось притулком спасительним, якщо і те й інше не може відбуватися без благодаті Св. Духа.
У Православній Церкві є віра, що хліб і вино в таїнстві Євхаристії пресуществляються закликанням і находженням Св. Духа. А латиняни, як сказано вище, визнали непотрібним це закликання, і виключили його зі своєї літургії. Отже, розумний - сам, нехай розуміє про Євхаристію Латинську.
Ще питання: якщо, як сказано, крім Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, якою називається і є Церква Православна, таким сумнівним є спасіння інших віросповідань: то чому ж у Росії не проповідується відкрито ця істина? На це відповідь дуже проста і ясна. У Росії допущена віротерпимість і іновірці нарівні з православними посідають в нас важливі посади: керівники навчальних закладів здебільшого є іновірцями; начальники губерній і повітових міст часто бувають іновірцями: полкові та батальйонні командири - нерідко є іновірцями. Скрізь, де лиш почне духовна особа відкрито проповідувати, що поза Православною Церквою немає спасіння, сановиті іновірці образяться.
Від такого стану російське православне духовенство і отримало ніби навик і вкорінену властивість говорити про цей предмет ухильно. А можливо дехто, з тієї ж причини, і від повсякчасного поводження з іновірцями, а більше від читання їх творів, почали і думати поблажливіше щодо надії спасіння та інших віросповідань. Незважаючи на дух лагідності та миролюбності і терпіння Православної Церкви та її пастирів і послідовників, на Заході видано в попередні століття прихильниками різних християнських віровчень, переважно ж видається в наші часи така безліч книг проти вчення Східної Церкви, що їх важко було б навіть перечитати, не тільки оцінити за достоїнством.
І хоч такі книги взагалі наповнені наклепами, байками, осудом, очевидними вигадками і неправдами, особливо ж розумовими отруйними хитросплетіннями, з очевидною метою створити в Європі дух, ворожий Східній Церкві, особливо нашій батьківщині, і, похитнути віровчення нашої Православної Церкви, спокусити її послідовників із шляху істини: але оскільки вони видаються під привабливими назвами, в приємних формах, з такою типографічною охайністю, що немов би мимоволі приваблюють цікавість читачів, то звичайно і в нашій батьківщині, куди ці твори проникають темними шляхами, знайдеться немало тих, хто, маючи поверхневе поняття про предмети християнського вчення, не можуть не захопитися думками супротивними істині.
Особливо озброїлися тепер проти православних письменники Латинської Церкви, проголошують панування свого папи і окремої Римської Церкви над всіма урядами і окремими Церквами і народами світу; переважно ж в цей час переймаються цим єзуїти у Франції, які, користуючись поширеним розповсюдженням французької мови, посилюють з якоюсь гарячковістю діяльність, за допомогою творів цією мовою, щоб насадити повсюдно свій спосіб думок, супротивний віровченню та ієрархічній будові Східної Церкви, - не шкодуючи для цієї мети найжахливіших вигадок, очевидних неправд і безсовісного спотворення історичних істин. Багато хто з православних освічених, читаючи ці твори французькою мовою, і не читаючи своїх російською про православне віровчення, легко можуть повірити, йдучи за неправдою замість істини, якої вони добре не знають.
Бажаючому детально знати ті причини, з яких папісти так далеко ухилилися від православ’я, корисно прочитати твір, що вийшов нещодавно, про стосунки Римської Церкви з іншими церквами - Авдія Востокова*. В цій книзі в 2-ій частині є особливо чудові місця про присягу латинських єпископів своєму папі та про наклеп папістів на православних, с. 49, 60 і 137.
Переклад українською мовою - сайт Uaoc.Net
Закінчення. Початок дивіться тут: Преподобний Амвросій про католицькі єресі / ч.1
Подається за виданням : "Преподобний Амвросій Оптинський. Відповідь прихильним до Латинської Церкви. Про несправедливе величання папістів хибною гідністю їх Церкви".
* Цей твір преподобного Амвросія писано ним наприкінці п’ятдесятих років XIX століття.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 11:16,
, links to this post
Створено прес-службу Патріарха Кирила
Субота, 19 вересня 2009 р.
З благословення предстоятеля РПЦ МП прес-служба Московської патріархії перетворена в прес-службу Патріарха Московського і всієї Русі, яка є структурним підрозділом Московської патріархії, повідомляє “Патріархія.Ру”. Керівником прес-служби призначений священик Володимир Вігилянський, який, згідно з розпорядження глави РПЦ МП, підзвітний Патріархові Московському і всієї Русі. Також у розпорядженні Патріарха Кирила вказано, що прес-
служба здійснює свою діяльність в тісній взаємодії з Синодним інформаційним відділом, а керівник прес-служби є членом колегії Синодного інформаційного відділу.
Однією з основних функцій прес-служби, згідно з розпорядження Патріарха, є “своєчасне надання засобам масової інформації відомостей про офіційну діяльність Патріарха Московського і всієї Русі, про звершені і плановані богослужіння, зустрічі, переговори, урочисті акти й інші заходів за його участю”.
Також в обов`язки прес-служби входить акредитація ЗМІ на заходи за участю Патріарха і забезпечення роботи ЗМІ під час даних заходів і богослужінь.
Крім того, прес-служба Патріарха готує розділ новин і публікацій, пов`язаних з діяльністю предстоятеля РПЦ МП, на офіційному загальноцерковному сайті.
На підставі підписаного розпорядження прес-служба виконує безліч інших функцій, пов`язаних з інформаційним забезпеченням діяльності глави РПЦ МП. Під час роботи Архієрейських Соборів і сесій Священного Синоду, прес-службі Патріарха надаються функції прес-служби, відповідно, Архієрейського Собору і Священного Синоду.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:40,
, links to this post
Синод Кіпру обговорив новий церковний статут
Св. Синод Кіпрської православної церкви на засіданні, що проходило з 10 по 11 вересня, розглянув проект нового статуту Кіпрської архієпископії. Запропоновані у статуті зміни пов’язані з виборами архієпископа та єпископів, з церковними шлюбами і судочинством. Згідно з новим статутом єпископи і архієпископи мають обиратись народом таємним голосуванням. До початку внутрішньої кризи,
що настала в 70-х роках минулого століття, в Кіпрській Церкві було лише декілька єпархій. Поступово їх число збільшилось до 10.При цьому вісім єпископів не мають зараз своїх єпархій.
Останні зміни в організації Кіпрської Церкви відбулися в 2008 році, коли до ієрархії були додані два нових єпископи. Таким чином, зараз у Кіпрській Церкві найбільша кількість єпископів на душу населення, тому що на острові проживає лише кілька сотень тисяч православних кіпрських греків, а кіпрська діаспора перебуває під юрисдикцією Константинопольської Патріархії.
Спочатку передбачалося, що на острові має бути 12 єпископів, оскільки саме це число ієреїв є канонічно достатнім для здійснення автокефалії у всій повноті. За наявності на Кіпрі 12 єпископів, відпала б необхідність залучення єпископів Церков-сестер для врегулювання можливих кризових ситуацій.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:33,
, links to this post
Святкування дня Незалежності України у CША
15 вересня 2009 року Преосвященний єпископ Даниїл, правлячий архиєрей Західної єпархії Української Православної Церкви в США, представляючи голову Консисторії Української Православної Церкви в США владику архиєпископа Антонія, у супроводі настоятеля катедри св. Андрія Первозванного у Силвир Спринг, МД о. Володимира Штеляка, взяв участь в прийнятті, з нагоди 18-ї річниці Неза-
лежності України в Посольстві України в США у Вашингтоні. Подія розпочалася вітальним словом Надзвичайного і Повноважного Посла України в США Олега Шамшура, який, зокрема, наголосив на тому, що Україна і Сполучені Штати разом долають складні виклики сьогодення, залишаючись справжніми друзями і стратегічними партнерами.
Серед таких друзів були присутні на прийнятті Співголова Сенатського комітету у закордонних справах Ричард Лугар та Голова підкомітету з питань Європи Комітету міжнародних справ Палати представників Конгресу США Роберт Векслер. Обидва впливові члени Конгресу наголосили, що в Сполучених Штатах - незалежно від того, яка адміністрація знаходиться при владі - високо цінують стратегічний характер американсько-українського партнерства, яке базується на спільних демократичних цінностях та розуміють важливість забезпечення подальшого динамічного розвитку двосторонніх відносин.
Владикa Даниїл та cпівголова Сенатського комітету у закордонних справах Ричард Лугар i член дипломатичного корпусу.
Багато гостей з Конгресу США, Президентської адміністрації, Державного департаменту США та інших урядових інституцій, членів дипломатичного корпусу, дослідницьких центрів, лідерів української громади, журналістів українських та місцевих ЗМІ прийшли віддати шану святові України та привітати її офіційних представників. Прийняття пройшло у супроводі скрипкової музики у виконанні Соломії Горохівської.
Кілька днів пізніше, 17 вересня 2009 року в Нью-Йорку, постійне представництво України при ООН спільно з Генеральним консульством України провели офіційне прийняття з нагоди відзначення 18-ї річниці Незалежності нашої держави.
Преосвященний єпископ Даниїл з Апостольським Нунцієм у США архієпископом Петром Самбі
У велелюдному заході з нагоди найважливішого для всього українства національного свята взяли участь Преосвященний єпископ Даниїл, правлячий архиєрей Західної єпархії Української Православної Церкви в США, представляючи голову Консисторії Української Православної Церкви в США владику архиєпископа Антонія, посли та генеральні консули переважної більшості країн Європейського союзу, Азії, Африки та Латинської Америки, керівництво і працівники Секретаріату ООН, інші численні представники акредитованого в Нью-Йорку світового дипломатичного корпусу, а також діячі української діаспори.
Владика Даниїл на фото з Постійним Представником Філіпін при ООН
З вітальним словом до гостей звернувся Постійний представник України при ООН, Посол Юрій Сергеєв, який наголосив на досягненнях у сучасному політичному й економічному житті України, підкресливши, що, за роки незалежності Україні вдалося утвердитися як демократичній державі, яка сповідує європейські цінності, і зайняти помітне місце на міжнародній арені.
Єпископ Даниїл на фото з Членами дипломатичного корпусу України
Його Преосвященство єпископ Данило з представниками Постійного представництва Індії при Організації Об’єднаних Націй.
Фото і текст замітки надано прес-службою УПЦ в США (Константинопольський Патріархат), за що висловлюємо її працівникам, і особисто Преосвященному Владиці Даниїлу щиру подяку.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 00:21,
, links to this post
TVi: Життя за стінами монастиря
Пʼятниця, 18 вересня 2009 р.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 06:34,
, links to this post
Про страшний гріх самогубства
Шановні у Христі мої брати і сестри! Сьогодні я хочу поговорити про найтяжчий гріх на землі - самогубство. Життя - великий Божий дар. Заради життя Господь Сам став Людиною, Сам перетерпів страждання і смерть. Він віддав Своє життя за спасіння всіх людей, за життя всього світу. Тому й життя кожної людини є безцінним даром, бо воно оцінюється ціною Крові Христа. Але, на жаль, особливо в
часи сьогодення багато людей забули про цю ціну. Багато людей живуть так, ніби й ніколи не було Христа і немає. Вони відвернулися від Бога і занурилися в темряву скорботи. Для таких людей життя не має ніякого сенсу, вони просто чекають кінця, а деякі навіть закінчують життя самогубством. Що ж чекає тих людей за порогом смерті. Вони вірять, що там буде набагато краще й цікавіше…
Вічна радість і вічна скорбота - це два шляхи, які людина вибирає ще за свого земного життя. Ті, хто закінчує життя самогубством, стають на інший шлях, кидаючи в обличчя Богові Його найцінніший дар -людське життя. Вони самі позбавляють себе того, що їм подарував наш Творець, і, руйнуючи життя, вибирають смерть. Свята Церква після такого вчинку вже не має можливості допомогти людині, бо така людина померла за її межами, пішовши самовільно з життя так і не звернувшись за допомогою до Церкви. Своїми вчинками самогубці лиш підтверджують те, що за життя були дуже зв’язані із земним, піклувались тільки про земні блага і заглушили в собі усе людське.
Тому християни смиренно просять у своїх молитвах Бога за вбереження від самогубства.
Не всім померлим можуть бути корисними такі молитви їхніх родичів та знайомих, та й не за всіх можна молитися. Той, хто відходить від Святої Церкви живучи на землі, і в майбутньому житті позбавляє себе її молитов. Деякі грішники самі відсікають себе від тіла Церкви Христової невидимим судом Божим, коли їхні гріхи і пристрасті повністю опановують ними, відвертаючи від добрих справ. Якщо в такому безнадійному стані грішник помирає передчасно і без покаяння, то Церква нічим допомогти не може і забороняє за нього молитися. Це стосується усіх померлих, які не покаялися; самогубців, які самовільно вкоротили собі життя, повністю зневірившись у ньому.
Молитва за таких людей буде марною справою, окрім того вона навіть викликає гнів Божий. Таких людей стосуються слова, які Господь колись промовив до пророка Єремії: «Не моліться за цих людей, і не просіть, не бути їм помилуваними» (Ієр. 7,16). Але бувають випадки, коли самогубець звершує свій страшний крок не усвідомлено, тобто не сповна розуму. За таких можна молитися і на богослужіннях. Для цього потрібно звернутися до священика (духівника) за дозволом на молитву. Але щоб цього страшного гріха не сталося ми повинні покаятися.
Якщо ми погано думаємо про людей, то це означає, що злий дух живе в нас, саме він підкидає злі думки про інших людей. І якщо хтось помре і не покається та не простить своїх ворогів, то душа його відійде туди, де живе злий дух, котрий заволодів душею. Такий закон: якщо ми прощаємо, то й Господь простить нам, а якщо не прощаємо, то і гріх залишається з нами.
Господь хоче, щоб ми любили ближнього, якщо ми думаємо про нього, то це означає, що любов Господня з нами. Хто носить в собі Духа Святого, хоч би трішки, той сумує за весь нарід день і ніч, і серце його жаліє всяке створіння Боже, особливо людей, які не знають Бога або йдуть супроти Нього. За таких людей треба молитися до Господа день і ніч, більше ніж за себе, щоби всі покаялися і пізнали Господа.
Отож, шановні мої, нагадую Вам, що ми повинні думати завжди про свої вчинки, адже всі вони перед очима Божими. Задумаймося над цим життям. І я хочу дати Вам рецепт проти гріха.
Один старець зайшов до лікарні і запитав у лікаря: «Чи маєте Ви ліки від гріха?» - Маємо! - відповів лікар і видав такий рецепт:
1.Потрібно накопати коріння послуху,
2. зібрати квіти душевної чистоти,
3. нарвати листків терпіння,
4. зібрати ягоди нелицемірства,
5. не впиватися вином перелюбу,
6. висушити усе постом витримки,
7. покласти до казана добрих справ,
8. додати сліз покаяння,
9. посолити сіллю братолюбства,
10. додати щедрості милостині,
11. до всього цього покласти порошку смирення та колінопреклоніння,
12. приймати по 3 ложки вдень страху Божого,
13. зодягнутись в одяг праведності,
14. не впадати в пустомовство, бо можна простудитися і знову захворіти гріхом.
Отож, шановні мої, покаймося, бо покаяння - це надія, а надія, з’єднана з любов’ю, не може бути відкинута Богом. Бог любить грішників і чекає їхнього навернення та покаяння, але ненавидить гріх… Замислімось над цим, і хорони Вас Господь. Амінь.
Підготував ієромонах Агафодор
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 04:22,
, links to this post
“Католики -самая трудная задача для решения”
Архиепископ Иларион (Алфеев) считает, что проблема прозелитизма католиков на Украине самая трудная для решения. Председатель ОВЦС МП призвал католиков приложить все усилия для ее скорейшего снятия.Проблемы между православными и греко-католиками на Украине остаются наиболее трудноразрешимым вопросом в диалоге между Русской православной и Римско-католической церквами,
считает глава Отдела внешних церковных связей архиепископ Волоколамский Иларион.
На встрече в Ватикане с префектом Конгрегации по делам восточных Церквей кардиналом Леонардо Сандри владыка Иларион изложил точку зрения Русской церкви относительно украинских униатов.”Признавая глубокую историческую и политическую укорененность рассматриваемой проблемы”, архиепископ призвал католическую сторону “приложить все усилия для скорейшего снятия ее с повестки дня двусторонних отношений”, сообщает в пятницу официальный сайт Московского патриархата.
В ходе встречи собеседники также согласились друг с другом относительно необходимости возобновления конструктивного переговорного процесса с участием всех заинтересованных сторон.Кроме того, архиепископ Иларион, находящийся с визитом в Риме, встретился с государственным секретарем Ватикана кардиналом Тарчизио Бертоне.
Представитель Московского патриархата в беседе с кардиналом Т.Бертоне отметил, что Русская церковь, не являясь, в отличие от Ватикана, субъектом международного права, ведет активную внешнюю деятельность, представляя интересы своей паствы, проживающей в различных странах, которые составляют ее традиционную каноническую территорию.
Архиепископ Иларион выразил надежду, что Ватикан, осуществляя свою деятельность в вышеуказанных странах, будет проводить регулярные консультации с местными структурами Московского патриархата, и предложил следовать сложившейся модели поведения представителей Русской церкви в традиционно католических странах – поддержанию благожелательных и продуктивных контактов с местными католическими епархиями.
В ответном слове кардинал Т.Бертоне подчеркнул, что руководство Ватикана “всегда признает большой престиж и влияние Московского патриархата на международной арене”, говорится в сообщении.
По материалам: Интерфакс-Религия
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 03:34,
, links to this post
Моральні якості православного пастиря
Правило 9. Пастирю необхідно мати належні знання зі Святого Письма та Святого Передання, з правил Святої Церкви і тих наук, які є необхідними для пастирського служіння. Йому належить ясно і твердо знати вчення Святої Православної Церкви; окрім того він мусить очистити та розвинути в собі пастирську совість, а також споріднити своє життя із життям своєї пастви задля посильного духовного підняття її та спрямуванням
до доріг спасіння.
Правило 10. До морального стану своєї пастви пастирю належить ставитись як до своєї власної совісті. Він мусить бути переповнений до своєї пастви співстраждаючою любов’ю, яка сприяла б духовному відродженню душ, пам’ятаючи, що «той, хто перебуває в любові, перебуває в Бозі» (1Ін. 4, 16). Дар священства розкривається в серці пастиря, як співрозп’яття своєму стаду. Пастиреві надається особливий дар від Бога - благодатна, співстраждальна любов до пастви, яка обумовлює вдосконалення пасомих, здатність вболівати за них, як апостол Павло чи апостол Іоан.
Така властивість пастирського духу виражає властиву сутність пастирського служіння. Святий Іоан Золотоустий промовляє: «Духовну любов не народжує будь-що земне, вона приходить з висоти, з Неба та надається Таїнством священства, але облаштування та підтримка благодатних дарів залежать також від устремління духу людини» (З бесіди на Послання до колосян).
Для пастиря важливим є вміти практично підходити до душі людини та застосовувати божественне вчення, як духовні ліки. Для цього йому треба знати душу людини у її боротьбі добра зі злом та з ревністю ставитись до спасіння людей.
Правило 11. За вченням Спасителя добрий пастир (Ін. 10) найтіснішим зв’язком пов’язаний зі своїми пасомими. Він знає своїх овець на ймення та й вівці знають його і голос його слухають. Він прямує попереду них, а вони наслідують його, тобто добрий пастир прикладом свого християнського життя вказує для пастви шлях істинного християнського життя, по котрому вони і йдуть. Не людинодогоджанням, не пошуканням та поступками стосовно пристрастей за духом часу, а чесним та нелицесприйнятним виконанням свого пастирського обов’язку,
терпеливим та ласкавим ставленням до своєї пастви, що є чужим для лицесприйняття, щирим співчуттям та посильною допомогою у моральних та життєвих потребах, пастир зуміє здобути довір’я та авторитет у своєї пастви. Пастир також зобов’язаний звертати увагу на зовнішні потреби своєї пастви, бо ж за словами святого Григорія Богослова: « …Якщо пасомі не бачать у пастирі співчуття до їхніх зовнішніх потреб, тоді вони залишаються байдужими у свою чергу до нього та нехтують його пастирськими настановами».
Правило 12. Священикові протягом усього життя належить старанно читати Божественне Писання та тлумачити його не якимось іншим чином, як тлумачили святі Отці та Вчителі, тому для цього він мусить бути ознайомлений з їх творами. Надзвичайно важливо для священика мати та прочитувати книгу правил Святих Апостолів, Вселенських та Помісних соборів та святих Отців, в тому числі Житія Святих та Повчальне Повідомлення (Учительное Ізвестіє), що зазвичай розміщений наприкінці.
Правило 13. Апостол заповідає, щоб священик був тверезим, цнотливим, побожним, чесним, сповненим любові до подорожніх, повчаючим. Мусить бути непитущим, не забіякою, не сварливим, не корисливим. Він мусить стримуватися від усього зайвого, турбуючись про своє спасіння та спостерігаючи за тим, щоб не стати спокусою для інших. Він мусить бути лагідним, не сріблолюбцем, добре керувати своїм помешканням, утримуючи у послусі дітей своїх із всякою чистотою.
Правило 14. Обов’язковою умовою для духовного життя є піст. За 69-м Апостольським правилом: «Той, хто з-поміж єпископів чи пресвітерів, дияконів чи іподияконів, читець чи співак не чинить посту у Святу Чотири-десятницю перед Пасхою, або у середу чи п’ятницю, окрім тих, що потерпають від немочей, нехай буде відкинутий, а якщо це буде з мирянином - нехай буде відлученим». Відповідно до цього і священнослужитель зобов’язаний заховувати усі пости. Це необхідно як для його особистого вдосконалення, так і для прикладу пастві своїй.
Правило 15. У всі чотири пости священик зобов’язаний висповідатися у свого духівника. Одночасно духівник у своїх звітах, які він подає своєму архієрею, мусить повідомляти про час вчинених сповідей…
Правило 17. Священик зобов’язаний відправляти Божественну Літургію кожного недільного та святкового дня. Перед звершенням Літургії він зобов’язаний дбайливо приготуватися до її гідного звершення, щоб уважно й побожно відслужити, або вислухати вечірню, ранню та часи, а також, обов’язково, Правило перед Причастям, тобто канони Спасителю, Божій Матері та Ангелу Хоронителю, а в самий день - канон перед Причастям та молитви перед Причастям…
Правило 20. Ніхто із священнослужителів не може брати участі на становищі рядових членів у громадських та політичних організаціях. Вони можуть брати участь в діяльності подібних організацій тільки як представники Церкви або духовні керівники після призначення єпархіального архієрея.
Правило 21. Священик, який не може забезпечити себе від церковної служби задля свого життя, може мати чесний та гідний заробіток особистою працею або світською службою, але недопустимо це через заняття гідні осудження.
Правило 22. Задля успішності провадження своєї пастирської діяльності, священик зобов’язаний збагачуватися необхідними знаннями, як ось: знати мову країни, в якій живе; бути ознайомлений із питаннями, що займають свідомість його пастви, щоб надавати їм православне християнське висвітлення. Він також зобов’язаний ознайомитися із заблудженнями громадськими та лженауковими.
Правило 23. Дружина священика зобов’язана бути цнотливою, чесною, без обмовлянь, тверезою, поважною у всьому. Вона мусить бути достатньо розумово і морально розвинутою. Вона зобов’язана розумом та серцем розділяти тяжкість життя священика, але недопустимими є її втручання у справи парафії та церковні обов’язки священика. Вона зобов’язана бути взірцевою матір’ю для своїх дітей та мусить вміти керувати їх домашнім вихованням;
зобов’язана бути добре ознайомлена з домашнім господарством і, люблячи свою сім’ю, мусить уникати різного роду марнотливих громадських забав та розваг. Скромність, поєднана з добротою та привітністю, повинна виявляти моральні якості дружини священика. Добре, коли дружина священика обізнана з кліросним послухом та вчителюванням у школі та, в разі потреби, зуміє надати допомогу у цій справі. Свою сім’ю священик зобов’язаний виховувати у страсі Божому та у виконанні вимог Святої Церкви і православних звичаїв.
Правило 24. У тому випадку, коли священик щиро попрацює над виконанням цих та інших священичих правил, які належаться його високому покликанню, він віднайде для себе багату й щедру нагороду не лише від Пастироначальника -Господа нашого Ісуса Христа у Його Торжествуючій Церкві, але одночасно отримає подячне визнання і від його вірних чад, які возлюблять його більше, аніж рідного батька, та огорнуть його турботою і любов’ю.
Тоді у їхніх благочестивих душах він віднайде для себе заспокоєння та втіху. Але може статися, що він зустріне й настирний супротив, коли у відповідь на його працю та турботи його винагородою стануть гіркі скорботи. У цьому випадку він зобов’язаний знати, що ці пастирські скорботи матимуть очищувальне значення для його душі і, якщо він з терпеливістю та лагідністю знесе ось ці скорботи, тоді ще більшу втіху отримає у свідченні своєї совісті, якій ще у цьому житті відкриється солодке перед-вкушання вічного блаженства у Церкві Торжествуючій на небесах. Амінь.
Митрофорний протоієрей Іоан Швець м. Київ
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 02:47,
, links to this post
“Релігії на час виборів необхідно заборонити”
Голова Верховної Ради України Володимир Литвин категорично проти того, аби питанням об'єднання українських церков займалися політики. Як повідомили у прес-службі ВР, про це Литвин сказав під час спілкування з жителями Луцька. На переконання голови ВР, об'єднання українських церков можливе лише на канонічній основі і на основі згоди церков. ”Я категорично проти, аби питанням об'єднання церкви
займалися політики”, - сказав Литвин. При цьому він підкреслив, що вітає зусилля, які були спрямовані на започаткування переговорного процесу між конфесіями української церкви.
Литвин вважає, що "церква на нинішньому етапі України могла б бути головним чинником моралі, чинником об'єднання суспільства".
"На превеликий жаль, в українській церкві немає фігури, яка була б однаково авторитетною для усіх політиків і громадян в Україні", - зазначив голова Верховної Ради.
Водночас, Литвин висловив думку, що “мова, міжнаціональні проблеми і релігія - це ті теми, які мали б бути заборонені в Україні на виборчому етапі”.
“Не потрібно робити з цих питань політику”, - наголосив керівник парламенту.
За матерiалами: УНІАН
Дивіться також по темі:
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:28,
, links to this post
Про те, як святі угодники допомагають нам
Всі ми, братіє, благаємо Господа про прощення гріхів наших. Але, усвідомлюючи свою негідність і нечистоту гріховну, відчуваючи своє віддалення від Бога за провини наші, ми повинні вдаватися й до святих, як близьких до Бога, з молитвою про заступництво їхнє у відпущенні гріхів наших. Святі, в обителях небесних визнані гідними близького спілкування з Господом Ісусом Христом, єдиним Заступником між Богом і
людиною, Який віддав Себе за спасіння всіх (1 Тим. 2:5), мають благодать молитися за земних своїх братів, Ще обтя-жених гріхами, й просять Тм прощення цих гріхів і змінюють гнів Господній до нас на милість.
Одна жінка, яка вчинила тяжкий гріх, не маючи сміливості через сором розповісти його своєму духовному отцеві, прийшла до святого Іоанна Милостивого, патріарха Олександрійського, і, впавши до ніг його, вигукнула: “О, преблаженний, я такий тяжкий гріх вчинила, що не маю сили сказати про нього. Але при цьому вірую, що ти один можеш звільнити мене від нього!”
Іоанн сказав: “Якщо з вірою прийшла сюди, то сповідай мені гріх свій”. Жінка відповіла: “Не можу, Владико”. — “Ну тоді, якщо соромишся, — сказав Іоанн, — піди, напиши на хартії твій гріх і принеси до мене”. — “І цього не можу зробити”, — сказала жінка. Патріарх сказав: “Так запечатай хартію й принеси сюди”. Жінка виконала повеління, принесла хартію до Іранна й благала його, щоб він не розпечатував її.
Після цього жінка пішла з міста, в якому жила, а святий патріарх, на п’ятий день після того, як узяв у неї хартію, помер і був похований. Довідавшись про це, жінка повернулася в місто й, думаючи, що гріх її вже відомий якщо не багатьом, то деяким, у страшній скорботі прийшла до гробу Іоанна й стала кричати: “О, чоловіче Божий! І тобі одному я не насмілилася відкрити гріх мій, а тепер всі знають про нього. Не відступлю від гробу твого доти, поки ти не сповістиш мене про те, де моя хартія. Я вірую, що ти не помер, але й зараз живий”.
Так голосячи, жінка пробула біля гробу святого патріарха, не приймаючи їжі, три дні. На третю ніч явився їй патріарх із двома єпископами, які раніше були поховані поруч із ним, і говорить: “О, жінко, коли ж ти перестанеш турбувати нас і зрошувати могили наші, слізьми?” Сказавши це, святий дав їй у руки її хартію й промовив: “Візьми її й, розпечатавши, подивися, що в ній”. Жінка взяла хартію і видіння скінчилося.
Розпечатавши її, жінка побачила в ній, що напис гріха її закреслено, а нижче було написане наступне: “Заради Іоанна, раба Мого, простився твій гріх”. І рада була жінка, — говорить сказання, — і повернулася в дім свій, прийнявши відпущення гріхів.
Із цієї розповіді ми бачимо, братіє, те, що святі справді мають благодать молитися за вас, просити нам прощення гріхів і змінювати гнів Господній до нас на милість. А тому будемо молитися святим і про те, щоб вони просили Господа про втамування гніву Його, справедливо на нас покладеного, молили б Його про відпущення нам гріхів і, нарешті, випросили б нам і християнську кончину життя нашого безболісну, достойну, мирну й добру відповідь на Страшному Суді Христовому. Амінь.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:23,
, links to this post
Про “мертвонароджений” діалог з УПЦ КП
Четвер, 17 вересня 2009 р.
У відповідь на неодноразові звернення до нас представників ЗМІ з проханням оприлюднення позиції УАПЦ щодо ймовірних перспектив міжцерковного діалогу між УПЦ і УПЦ КП вваємо за доцільне опублікувати сьогодні коментар головного редактора “Української Автокефалії”, співробітника прес-служби УАПЦ протоієрея Євгенія Заплетнюка. За переконанням протоієрея Євгенія діалог УПЦ Москов-
ського Патріархату з т.зв. “Київським Патріархатом” ще до його початку приречений на невдачу. По-при всі декларовані чудові цілі він буде суто “кабінетним” : всі його рішення будуть прийматися в кабінетах, і далі них розповсюджуватися не будуть. Той рівень міжцерковних стосунків, котрий ми сьогодні бачимо в багатьої областях України, складає доволі гнітюче враження, без долі будь-яких оптимістичних прогнозів на близьке майбутнє.
Звичайно, на сьогодні існує багато як церковно-богословських, так цілком політичних і світських причин для того, щоб такий діалог розпочався. І швише за все він дійсно таки розпочнеться, втілюючи у життя постанови Священних Синодів обох церков. Інша справа, що його функціонування швидше за все, буде лише формальним. На сьогодні Київський Патріархат зайняв агресивну політику для самоствердження. І саме це буде заважати його співпраці не лише з УПЦ Московського Патріархату, але й з нашою Українською Автокефальною Православною Церквою. Треба чесно визнати, що з існуючим станом справ в українсьому Правосла’ї, на сьогодні питання створення Єдиної Помісної Церкви в Україні, на жаль, це лише мрія майбутнього.
Хотілося б тут нагадати, що саме завдяки теперішньому очільнику Київського Патріархату Філарету відбулося декілька спроб внести смуту в середовище не лише РПЦ, але навіть і нашої УАПЦ - колись єдиної Української Церкви, рідної церкви українцям, і найбільш національно свідомої Православної Церкви в Україні взагалі. Якщо сьогодні Філарет і його прислужники публічно демонструють свій український націоналізм, переносячи питання політики у стосунки з Московським Патріархатом, то у стосунках з УАПЦ навпаки - неодноразово демонструвалось протилежне.
Багато років поспіль ми бачимо вперте бажання “по-братськи” знищити нашу Церкву, віддати її у забуття, сплюндрувати пам’ять наших славних церковних діячів минулого, і принизити наших нинішніх ієрархів. До речі, пригадується нещодавне відоме інтерв’ю Святійшого Філарета, у котрому він показово початок УАПЦ приписує 1994 року. Це відверта зневага нашим переконанням, особливо у рік двадцятої річниці відродження УАПЦ! І це не випадкові, і на жаль, зовсім не поодинокі намагання переписати історію останнього періоду Української Православної Церкви. Коли живі учасники цих подій - так відкрито обманювати не лише не чесно, але й занадто вже самовпевнено.
В свою чергу Предстоятель УАПЦ, Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Мефодій неодноразово робив спроби до поєднання церкви і лікування розколу. Про те, мрії всього нашого єпископату, священства, іночества та мирян виявились непочутими у Київському Патірархаті. Так от коли Філарет не почув нас, своїх співбратів по крові і вірі, то здається сьогодні немає і жодних підстав сподіватися на те, що почує і голос тих, хто сьогодні є його ідеологічними, політичниними, а то й особистими ворогами.
Наша свята Українська Автокефальна Православна Церква з великим схваленням та розумінням отримала звістку про рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Московського Патріархату про продовження роботи богословської комісії по діалогу з УАПЦ. Ми переконані, що без уваги на одну з найбільших православних церков в світі - Російську Православну Церкву знайти легітимний вихід зі складної канонічної ситуації поки не є реально. Ми б хотіли, щоб ієрархи Московського Патріархату розуміли нашу позицію,і по-братськи, не вороже та без упередження сприйняли наші переконання і світогляд.
Чітко окреслену богословську і канонічну позиції нашої Церкви ми не приховуємо, а досить плідно презентуємо у церковному світі. Нещодавно великий резонанс отримали декілька відкритих документів авторства нашого Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Мефодія, у котрих він зі своєї архипастирської позиції окреслив погляд УАПЦ на найважливіші церковні події останнього часу. Напередодні візиту Святійшого Патріарха Московського Кирила в Україну, і по його закінченню, спеціальним посланням Предстоятель УАПЦ офіційно висловив оцінку цього візиту. Особливо важливими, з останніх опублікованих документів УАПЦ стали “Відкритий лист Предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія Патріарху УПЦ-Київського Патріархату Філарету”, та “Послання Його Всесвятості Всесвятішому Варфоломію Архієпископу Константинопольському і Нового Риму Патріарху Вселенському”. Всі ці тексти є на наших веб-сторінках.
Ми свято віримо у те, що коли за словами Христа Спасителя, Господом нам пораховано навіть волосся на голові(Мф.10:30), то тим більше доля Єдиної Помісної Церкви є в руках Божих, а не людських. То ж ми і надалі, будемо молити Його про благословення та кращу долю нам, і нашій Церкві, і всій Україні.
“Українська Автокефалія”, Uаос.Net
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:59,
, links to this post
Нова бійка за храм : МП і зброя
Середа, 16 вересня 2009 р.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 11:54,
, links to this post
Про християнське вшановування свят
Часто можна почути сьогодні таке запитання: чи гріх працювати у дні свят? І відповідаючи тут варто сказати, що свята є кожного дня і вони поділяються на великі, середні й малі. До великих свят належать: Пасха, Різдво Христове, Вознесіння, усі Господні і БогородичНі празники та подеякі великі свята. До
середніх свят належать свята, які позначають у календарях (чи Типіконі) червоним хрестиком, а до малих - усі свята, які є кожного дня. В неділю і у дні великих свят гріх працювати.
Чи не грішно буде, коли, маючи шість днів для праці, в неділю рубаємо дрова чи косимо траву? Коли в усьому світі правлять Божественну Літургію, а ми не йдемо до церкви і виконуємо ту роботу, яку можна було зробити в робочий день? Звичайно, можна в неділю чи навіть у великий празник зібрати сухе сіно, чи напоїти і дати їсти худобині, зварити собі обід, але це не варто робити в час, коли відправляють Літургію.
Усі ми повинні бути в неділю і у дні великих свят на Службі Божій. Великий гріх мають ті християни, які без поважної причини пропускають Святу Літургію. Але є протягом року і свята, позначені червоним хрестиком. У нас, на Гуцульщині і ці свята святкують. Це, наприклад, такі пам’ятні дні як Гавриїла, Володимира, вмч. Пантелеймона та ін. У Православній Церкві святих мучеників дуже багато, і пам’ять про них християни повинні зберігати в своїх серцях, бо вони є молитвенниками-заступниками за душі наші.
Ми повинні не лише згадувати про них, зазвичай як святих, чиї імена носимо, в певні дні протягом церковного року, а й прагнути проводити своє життя беручи до уваги їхнє праведне життя. Але чи по-християнськи ми святкуємо, коли проводимо ці дні в лінощах, пиятиках, гулянках і різних тяжких гріхах; якщо ми не йдемо до церкви у ці дні і не молимось, не читаємо Святе Письмо і псалтир, не робимо добрих справ. І для милосердя місця немає…
Окрім цього усім треба пам’ятати про велике Таїнство шлюбу, яке повинно відбуватися у визначені Церквою дні. Церковні канони забороняють вінчання в суботу, щоб не порушувати Святу Службу Божу. Це стосується і великих празників та постів, не можна шлюбувати і в середу та п’ятницю, бо це великі постові дні, коли ми згадуємо Христові муки і смерть. Ці дні християни в перші віки дуже цінували і не принижували тілесними хотіннями, під вінець тоді ставали чистими.
На жаль, сьогодні ми забули ці давні апостольські християнські практики. Танцюємо, пиячимо і тяжкими гріхами святу віру православну принижуємо. Тож треба усім священикам і мирянам над цим задуматися: не порушувати святу неділеньку, празники і передання святих апостолів та отців Церкви. Віра православна і Божественна Літургія повинні бути на першому плані, а не світські вигоди та матеріальна нажива. Чи не грішно, коли ми через весільні забави в неділеньку Службу Божу пропускаємо, канони порушуємо. Коли перші християни навіть в середу і п’ятницю (не кажучи вже про неділі і празники) не справляли весіль і не танцювали, а «свято жили і плотські похоті свої в ті дні стримували».
Потрібно усім над цим задуматись і свята проводити по-християнськи. Якщо,ж вважати, що свята є кожного дня, тоді, виходить, не можна працювати ні одного дня протягом року. Я вважаю, що коли випаде потреба щось важке невідкладно зробити, то християнин повинен помолитись Богові, попросити дозволу в Отця Небесного (нічого гордо не говорити і не робити, як сектанти, щоб не принизити свято), то Божа безмежна милість нам простить. Головне, не говорити гордо і зневажливо. А приступати до справи треба зі смиренною душею, як митар, тоді святий, якого вшановують того дня, може стати навіть в допомозі, якщо справа ваша благородна.
А якщо ми говоритимемо, що сьогодні свято, а серце наше далеко від святого і уста наші судять ближнього, то хоч ми й пальцем нічого не зробимо, а гріх буде більший, ніж у того, хто зі смиренням помолився і за діло взявся. Якщо ж людина не має потреби в праці у святковий день і хоче відпочити, то хай молиться вдома (а не проводить час в барах) і проводить духовно той день.
А якщо вагається, що це гріх або хоче когось спокусити, то це краще не робити, бо говориться в Біблії: «Хто розділяє дні, для Бога розділяє»… Тільки нехай усе буде по-Божому. Головне, щоб усе було щиро, від чистого серця і незаплямованої душі. Тому що Господь спочатку дивиться на наші наміри, а потім на наші діла, бо з серця виходить усе - і добре, і зле.
Тож роздумаймо добре, перш ніж щось робити чи когось судити, бо тільки Господь знає духа кожної людини. Святкуймо «не зі старою закваскою, не з закваскою злоби та лукавства (а також пияцтва), а з опрісноками чистоти й істини» (1Кор. 5;8). У цьому хай допоможе нам Сам Господь Бог.
Священик Андрій Молдавчук
С.м.т Ясіня. Івано-Франківська єпархія УАПЦ
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 10:35,
, links to this post
Його Блаженство без митри і жезла
Свого часу в боротьбі за незалежність Церкви в Україні на початку 90-х років, тепер уже минулого століття, грандіозну роль відіграло друковане слово. Тоді люди, немов та спрагла земля, очікували для себе оживляючої вологи – правди, правди, та нічого окрім правди. Спочатку єдиними джерелами відомостей про правдиве політичне і церковне життя в СРСР були закордонні видання. Згодом, все сміливіше
з'являвся масовий український самвидав, а через декілька місяців навіть окремі всесоюзі видання почали писати на церковні теми. З-поміж багатьох інших публікацій цього періоду ключовим став текст, який був надрукований аж у трьох номерах чи не найсміливішого тоді російськомовного журналу "Огоньок" (№48,49 / 1991, №4 /1992).
Редакція нашого сайту продовжуючи публікацію матеріалів про третє відродження УАПЦ в Україні, сьогодні вважає своїм обов'язком хоча б частково привести його на наших сторінках. Ми ні в якій мірі не хочемо цією публікацією образити парафіян з братньої нам церкви Київського Патріархату. Ми просто показуємо історію яка вона є, без "купюр" і недомовок. Якщо для когось цей текст виявиться образливим – тут ми просимо прощення заздалегідь. Ну, а якщо знайдуться ті, у кого під час читання цього матеріалу спадуть з очей оманливі ілюзії щодо постаті теперішнього патріарха УПЦ–КП ми будемо раді вітати своїх братів за однодумність, складаючи за все подяку Богу, який Сам є ІСТИНА.
1- Юний диякон. Побачення не відбулось. Домогосподарка.
Не без душевного трепету приступаю я до опису життя і діяльності Блаженнішого митрополита Київського і Галицького, предстоятеля Української православної церкви Філарета (Михайла Антоновича Денисенка). Будь-яке несправедливе слово на адресу Його Блаженства може накликати на мене різні кари. Тим паче, що за останній час у нас взагалі поширилось виключно добре, я би навіть сказав, з якійсь мірі підлесливе відношення до архиєреїв, в котрих ми простодушно погодились вбачати повноцінних носіїв святості, І неповажливе поводження з єпископом, та ще й з митрополитом, та ще й з постійним членом Священного Синоду — ні, я навіть передати затрудняюсь, які жахливі можуть бути наслідки такого сміливого вчинку.
Зовсім недавно диякон Всеволод Чаплін (рукопокладений, незважаючи на свій досить-таки ніжний вік, і уже маючи у Відділі зовнішніх церковних зносин, цьому, так би мовити, МЗC Московської патріархії, гучну посаду: завідуючий сектором суспільних зв’язків і політичного аналізу) у відповідь на мою статтю «Над безоднею» направив у «Огонек» листа, складеного зі спритністю інструктора відділу агітації і пропаганди, тобто з переважаючим прагненням відобразити свою партію і її великих і малих вождів у найприємнішому вигляді, а їх критиків — безвідповідальними негідниками.
В листі так багато смішного неуцтва, грізних натяків і чиновної пихатості, що, читаючи його й одночасно згадуючи симпатичне, рожевощоке обличчя юного диякона, я гідно поражався: де, коли встиг він навчитись цієї брехливої багатозначності? Цього псевдоцерковного тону? всіх цих воістину мертвих слів? Він лякає, дивний юнак: будь-яка критика членів Священного Синоду неминуче штовхне церкву «в обійми правих рухів». Він лякає, як говорив Лев Миколайович Толстой, а мені не страшно. Милий Всеволоде! Диякону належить знати, що Церква не може бути ні справа, ні зліва, тому що вона завжди з Христом Розп’ятим. Що ж до обіймів, то, за словами псалмоспівця, «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих…»
Однак — я відхилився. Тепер признаюсь, що, як не мріяв я про зустріч з Його Блаженством, як не готувався до неї, ні побачення з ним, ні розмови не вийшло. Я заходив до будинку на Пушкінській, звідки митрополит Філарет керує Українською православною церквою, — будинок, хйча й новий, але, чесно кажучи, досить похмурий і частково нагадує будинок попереднього ув’язнення.
Сам керуючий справами, якщо не лівиця, то в усякому разі правиця Його Блаженства, священик Борис Табачик (добра людина! Він подарував мені прекрасну іконку Володимирської Божої Матері і зворушливо написав на зворотній стороні її «З любов’ю», засвідчивши свій підпис церковною печаткою), дав мені можливість прямо з приймальної зв’язатися з дачею митрополита. Жіночий голос мені відповів — різкий і владний. Назвавшись, я сказав, що у мене до владики Філарета є запитання і я хотів би з ним зустрітись- «Нам з вами, — відчеканила моя співбесідниця, — говорити нема про що».
«Пробачте, - сказав я, - хто це, не спитавши митроиолита, так впевнено мені відповідає? Чи не…» І тут я одне ім’я вимовив, яке трохи пізніше обов’язково повідомлю. «Домогосподарка!» — після короткої заминки відрізав владний голос, і між нами все було покінчено.
«Ось так, отець Борис, - зітхнув я, вішаючи трубку. — Домогосподарка…» Він стримано усміхнувся.
2. Коротка біографія. Митрополит Філарет і радянська влада — загальний огляд. К. М. Харчев свідчить.
Отже: Його Блаженство з’явився на світ Божий в 1929 році, в Донбасі, в сім’ї простих і добрих людей. Дев’ятнадцяти років він поступив в Одеську семінарію. Успішно закінчив її, і був прийнятий у Московську духовну академію, де також намагався вчитися не за страх, а за совість. Як і перед всякою молодою людиною, котра зв’язала свою долю з церквою, в той час перед ним відкрилось два шляхи. Перший передбачав одруження, службу на парафїї або в якихось церковних організаціях. Вищим досягненням в таких випадках міг стати чин протоієрея, а найвищою нагородою — митра на розумну голову.
Другий шлях забарвлений був у чорний колір чернецтва і при наявності певного хисту вів до єпископа, до митрополичої митри, і - страшно подумати! — до патріаршого куколя.
В двадцять один рік він зробив вибір і став монахом. Михайло перетворився на Філарета і перед Спасителем, Богоматір’ю і всіма Небесними Силами дав обітницю посту, непорочності, цнотлизості й побожності, та обіцяв терпіти всіляку скорботу заради Царства Небесного. Був зпеціально запитаний: «В сіх обєтах пребиваті обещаєшися лі даже до конца живота, благодатію Христовой?» І відповів твердо: «Єй, Богу содействующу, чесний отче».
Подальше життя Його Блаженства склалось на рідкість-успішно. Послідовно підвищувались посади, які довіряла йому церкза: інспектор Київської духовної семінарії, керуючий справами Українського екзархату, єпископ Віденський і Австрійський… Дійсно, порівняно молодою ще людиною в тридцять три роки, він був рукопокладений в єпископа і при висвяченні проникливо сказав, що нове своє служіння сприймає як «подвиг і постійне розп’яття себе задля пастви». Прекрасні, чудові, надзвичайно, зворушливі слова!
Взагалі промови Його Блаженства є, на мій погляд, в якійсь мірі взірцем пастирської проповіді й повинні зайняти цілком особливе місце у вітчизняній гомилетиці. «Пам’ятай. — вселяв, наприклад, він одному новопосвяченому єпископу, — з якою любов’ю, з яким благоволінням наш благочестивий народ відноситься до добрих і старанних пастирів, з якою скорботою він сприймає недостойне життя інших пастирів, вважаючи його образою свого релігійного почуття».
«Наше архиєрейське життя, - ще говорив він, але вже другому єпископу, який щойно прийняв жезл з його рук, — стало подвигом, якщо жити за совістю згідно зі своїм високим званням». Колодязь духовної мудрості Його Блаженства воістину невичерпний. Але доброго потрошку, тим більше, що кінець-кінцем всі ми захочемо взнати, чи відповідає єписпопське слово ділу, а чернечі обіти - особистому життю.
Повернувшись з Відня до любої Вітчизни, він став ректором Московської духовної академії; потім очолив Український екзархат Руської православної Церкви, і до тридцяти дев’яти років був уже постійним членом Священного Синоду і митрополитом. Йому залишалось, тепер чекати сприятливого часу, щоб архиєрейський жезл змінити на патріарший, і в минулому році Його Блаженство виявився як ніколи близьким до здійснення заповітної мрії.
Коли, помер Патріарх Пімен митрополит Філарет обраний був намісником престолу Патріарха Московського і всієї Русі, що за прийнятим в Руській православній церкві в радянську епоху звичаєм тлумачилось як остаточне підтвердження безперечного права на патріаршу достойність. Сталася, однак, осічка: Помісний Собор вибрав другого, і Його Блаженству прийшлося відставити намічений переїзд з Києва до Москви, з Пушкінської вулиці — в Чистий провулок.
Мені здається, що, потерпівши поразку, він повинен був пережити почуття справедливого обурення по відношенню до партії та держави. Я прекрасно розумію Його Блаженство. Справді, хіба не він багаторазово і невтомно — і у нас в Україні, і за її межами — заявляв, що церква в Радянському Союзі процвітає, що ніяких гонінь за релігійні, переконання ніколи у нас не було. І що тільки жалюгідні відщепенці і іуди можуть зраджувати любу Вітчизну, які лжесвідчать про жорстокі переслідування віруючих? Хіба не він, як дбайливий, пастир, завжди намагався направити православний народ слідом за комуністичною партією та її вождями?
Хіба не він по-батьківськи вчив свою паству голосувати за представників партійно-господарського активу, щоб, не дай Боже, не прорвались до влади бандити-рухівці? Хіба не він старанно випрямляв всілякі національні викривлення — подібно до намагань окремих нерозумних священиків проповідувати серед українського народу українською мовою? І, хіба не він тисячоразово прославляв переможний Жовтень, братню сім’ю радянських народів, боротьбу за мир, радянський уряд й уважну до церковних потреб Ради в справах релігій?
Великий перелік безперечних і вагомих заслуг Його Блаженства перед партією і державою. Костянтин Михайлович Харчев, колишній голова Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР, змушений був в 1989 році розлучитись зі своїм постом за спробу звільнити своє відомство від диктату КДБ і апарату ЦК КПРС, нині — Надзвичайний і Повноважний Посол СРСР в Об’єднаних Арабських Еміратах, мені розказував: «З точки зору партійного працівника, функціонера, митрополит Київський Філарет серед членів Священного Синоду був, мабуть, найбільш грамотний.
Всі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних положень і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець Ми, в свою чергу, намагались чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилось, розуміється, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на церкву, церква у нас живе вільно — це, даруйте, марення сивої кобили.
І ви знаєте… у нас з вами була про це розмова на сторінках «Огонька» — такі міцні були ще два роки назад позиції партапарату і КДБ, що від мене позбулись відразу, як тільки я спробував допомогти церкві здобути дійсну свободу. Чи був Київський, митрополит зв’язаний з КДБ? Був, я думаю. Та це ж для нього наче неодмінного правила гри… Канон, тільки, зрозуміло, з іншим знаком. Там від апостолів Ісуса Христа і Вселенських соборів, а тут від Держбезпеки. Інакше він ніколи би не зміг пробитися до керівного положення в Руській православній церкві».
(Далі буде…)
Український переклад за журналом “Огоньок”, 1991 року.
Ілюстрація з тексту : З "німбами" хіба сперечаються?
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 09:03,
, links to this post
Хитрий сценарій РПЦ для Абхазії
Професор Московської духовної академії протодиякон Андрєй Кураєв бачить оптимальним вирішенням абхазької церковної проблеми на сьогодні передачу місцевої єпархії під тимчасове управління Російської церкви. “Якщо би католікос-патріарх всієї Грузії звернувся до Московського патріарха з тим, щоб той став намісником, тимчасово керуючим абхазькою і південноосетинською
єпархіями, то в цьому разі були б збережені загальноправославні канони, які не допускають втручання однієї Церкви в канонічні межі іншої, а також були б збережені честь Грузинської церкви і цілісність її канонічних кордонів”, - заявив отець Андрій. При цьому він нагадав, що така практика вже була у Візантії, коли Близький Схід опинився під владою арабів, а пізніше - турків.
За словами богослова, в разі реалізації такої моделі “були б враховані все-таки досить одностайні побажання народів Абхазії та Південної Осетії”. Крім того, це дало б можливість “правити літургію для абхазів і південноосетинів канонічними священиками”. ”Це, - продовжив протодиякон А. Кураєв, - була б звичайна єпархія в складі Російської православної церкви з тою лиш відмінністю, що якщо ця єпархія одного разу побажає повернутися у підпорядкування Грузинської церкви, то, природно, наша Церква без жодного нарікання тут же віддасть те , що було їй довірено в тимчасове управління”.
Він не виключив, що і Грузія може змінюватися, і Росія, і Абхазія, “і, хто його знає, можливо, через три-чотири покоління абхази не будуть відчувати такої алергії до того, що пов’язано з Грузією”.
Отець Андрій також зазначив, що розцінює новину з Сухумі як “примушування до переговорів”.
“Позиція Грузинської церкви попередні 20 років була по-своєму дуже гідною і терпимою: вони не помічали реальної незалежності Абхазької єпархії від себе, Грузинський патріарх не приймав жодних канонічних санкцій, не позбавляв сану абхазьких священиків і нічого від них не вимагав”, - сказав професор.
В той же час, продовжив він, тепер вже зрозуміло, що “просто так мовчати, не помічати проблеми неможливо. Така гучна заява абхазького духовенства вимагатиме вже офіційної відповіді”.
“Одна справа - тихе ігнорування Грузинської патріархії, а інша - публічне кидання рукавички, і воно явно спровокує Грузинську церкву на відповідні дії. І мені б дуже хотілося, щоб ці дії у відповідь виявилися знову ж таки не санкціями, а початком серйозних переговорів за участю вже, звісно, і Московської патріархії, до якої апелює духовенство Абхазької єпархії “, - додав отець-диякон.
Напередодні голова Сухумо-Абхазької єпархії священик Віссаріон Апліа заявив про її офіційне відділення від Грузинської церкви, намір створити Абхазьку помісну церкву і просити Московський патріархат сприяти цьому питанню.
ДО РЕЧІ: Наш сайт не так уже й давно (у жовтні 2008 р.) писав більш чітко про це у статті “Осетія та Україна - пов'язані, вважає Кураєв”
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 07:25,
, links to this post
На сторожі Божого скарбу / 4-6
Редакція церковного інтернет-сайту "Українська Автокефалія" в рамках вшановування 20-ти літнього ювілею третього відродження УАПЦ продовжує знайомити своїх читачів з важливими та цікавими історичними матеріалами, часто зовсім не відомими сучасному поколінню вірян. Нині ми розпочинаємо друкувати багаточастинну доповідь митрополита Мстислава (Скрипника) на VII Cоборі УПЦ в США. Це цінний
документ для розуміння богословських та історіософських поглядів першого патріарха УАПЦ Мстислава.
На сторожі Божого скарбу
IV
Наша доповідь про сучасний стан християнства була б неповною, коли б ми не згадали третьої великої групи християн, яку творять різні протестантські розгалуження. На протязі останніх кількадесяти років у кожному з них наростало стремління до ліквідації роздріблення і об’єднання в більших центрах. На шляху до цієї мети осягнуто чимало, а за найбільший здобуток треба вважати постання Світової Ради Церков, що поставила перед собою такі завдання: праця над зближенням християнських Церков та їхня співдія над зміцненням християнства і усучасненням його світогляду. Така база дала змогу належати до Світової Ради Церков і деяким православним Церквам. Як досі не належить до Ради Римо-Католицька Церква, але її відпоручники перебувають уже в частковій співдії з різними установами Ради.
Згодом, у 50-х роках зацікавилась СРЦерков і Московська патріярхія та несподівано виявила бажання належати до неї, як пізніше виявилось з чисто політичних міркувань і, як звичайно, за згодою та директивами уряду СССР. Приявність у СРЦерков Московської патріярхії в значній мірі охолодила захоплення нею, а до того навіть деяких протестантських груп, зокрема в CША (численна група Мек-Інтайра). Спричинились до цього й політичні спекуляції чільних керівників СРЦерков - протестантів, серед яких переважали прихильники коекзистенції з СССР та співдії з Московською патріярхією.
Саме ці провідники Ради улегшили Московській патріярхії вступ до неї і визначили в екзекутиві СРЦерков упривієльоване місце віце-президента Ради, на яке й вмостився відомий уже нам Нікодим Ротов. Присутність цієї особи в керівних органах Ради ще більше понизила її авторитет, бо явним стало, що відпоручники Московської патріярхії використовують свою присутність у Раді виключно для політичних цілей, для т.зв. «акції за мир», протестів проти політики США, зокрема в Індо-Китаї тощо. Свою присутність у Раді представники Московської патріярхії використовують і для висунення Російської Православної Церкви на найвищу позицію й ролю в усьому Вселенському Православ’ї.
Характерною ілюстрацією на це була остання сесія СРЦерков, що відбулася в Абесинії. На цій сесії Московська патріярхія протегувала в члени Ради нову автокефальну Православну Церкву Америки. Ці старання підтримували й чільні протестантські члени екзекутиви Ради, але ця спроба зустрілася з рішучим спротивом з боку представників помісних православних Церков, на чолі з представниками Вселенської Царгородської Патріярхії. Спротив був рішучий і успішний, бож очевидним було стремління Москви підірвати авторитет Вселенської Патріярхії, як віками освяченого центру всього Вселенського Православ’я, виключно через який надавалося автокефальний статус іншим помісним православним Церквам.
Як бачимо, Московська патріярхія пробувала легалізувати надану нею Православній Церкві Америки автокефалію через задні двері СРЦерков. Чи ця афера вийде на добро Ради, про діяльність якої приходиться все менше й менше чути, - сумніваємось.
Не помилимось, коли, оглядаючи сучасне християнство, ствердимо, що, поза іншими причинами, кризу в ньому посилює у великій мірі Москва та її патріярхія, що стала однією з агентур її закордонної політики. Інакше й не могло бути, коли взяти під увагу природу комунізму, всеціло спрямованого Москвою на жорстоку боротьбу з християнством в СССР, та знесилення його у всьому світі.
Тому, обираючи шлях нашої Церкви, як цілости, в майбутнє, а УПЦеркви в ЗСА, як її невід’ємної частини, ми повинні повсякчасно пам’ятати, що на тому шляху будемо постійно натрапляти на колоди й каміння, що їх кластиме й розсипатиме лукава й ненажерлива Москва, яка ліквідацію української проблеми в усіх її аспектах вважала і вважає за своє історичне післанництво.
Її наступ на Українську Православну Церкву буде, зокрема, впертим, бо Москва знає й добре пам’ятає, що на кільксотлітньому шляху до знищення української нації найбільший і найдовший спротив вона мала саме з боку Української Православної Церкви. Москва не забула, що після Переяславських пактів вона змушена була ще тридцять років гарувати над поневоленням Київської митрополії й включення її в систему Російської імперії.
Так само й зовнішні форми існування відродженої під час Української національної Революції в рр. 1917-21 УАПЦеркви Москва потрапила зліквідувати аж у 30-х роках, себто після десяти років страшного терору й знущань. Добре пам’ятає Москва й стихійне відродження УАПЦеркви під час другої великої війни врр. 1941-43, що жила й діяла, не зважаючи на нову окупацію України не менше лютим і богоненависницьким ворогом, яким була гітлерівська Німеччина.
V
І нарешті, - наявність Української Православної Церкви в багатьох країнах вільного світу, де наша Церква діє і розвивається як чудо Божого Провидіння ось уже понад 50 років, не дає Москві спокою, а на доказ цього нехай послужать постанови цьогорічного Собору Російської Православної Церкви в Москві, якими заповідається рішучий, нищівний наступ на УАПЦеркву й у вільному світі. Характерним у даному випадку є те, що, промовчуючи досі й самий факт існування Української Православної Церкви у вільному світі і приховуючи від людей в Україні вістки про її незалежне й творче життя в тому світі, Москва несподівано голосно виявила, що на шляху до повного знищення української нації Українська Православна Церква єтим бастіоном, щодо здобуття якого дасть Москві право вважати себе за переможця.
Як уже згадано на початку, Українська Православна Церква існує тепер тільки у вільному світі, поза Батьківщиною, скрізь там, де вільно визнавати Бога й творити вільну Христову громаду. На жаль, організаційний стан нашої Церкви поза Україною ще досі не представляє одного тіла, що було б тісно пов’язане своєю структурою. Хоч усім православним українцям поза Батьківщиною й присуща відданість Рідній Церкві, незалежній і самовладній у своєму житті і управлінні, проте ще й досі існує кілька українських православних осередків, що перебувають у відокремленні, яке пильно бережуть провідники тих осередків.
Перед людьми, що належать до них, потребу відокремлення прикривається догідною іхнім провідникам інтерпретацією не тільки церковних канонів і церковних подій з 1917-1921 рр. але й діянь І Всеукраїнського Собору відродженої УАПЦеркви. При чому ці проповідники рекомендують себе найбільш авторитетними носіями і оборонцями ідеології УАПЦеркви.
Цих осередків не багато, і поступово їхнє число зменшується, одначе вони ще існують, а їхні провідники роблять усе можливе й неможливе, щоб зберігти своє відокремлення. Факт свого існування вони в певній мірі завдячують підтримці деяких наших політичних угрупувань, що прагнуть використати Церкву для своїх політичних цілей. Провідників таких політичних угрупувань треба обтяжити великою відповідальністю за те, що православні українці поза Україною ще й досі не об’єднані в одному церковному центрі.
Між іншими, дехто оперує твердженням, що найбільшими винуватцями триваючого ще досі розпорошення незначної частини православних українців у вільному світі є єпископи. Це твердження не зовсім правдиве. Вірніше буде сказати, що дехто з єпископів занадто догоджають позацерковним політичним чинникам, котрі хочуть використати терен Церкви для своїх партійних потреб.
Все ж таки з вдоволенням можемо ствердити, що абсолютна більшість православних поза Україною залишилась вірною Українському Православ’ю і його майже тисячолітнім традиціям. Ці люди об’єднані в трьох українських православних митрополіях - США, Канади і Української Автокефальної Православної Церкви. Єпископи, духовенство і вірні цих митрополій перебувають у постійному молитовному поєднанні, одначе кожна з цих митрополій живе за власним статутом, узгідненим з місцевими державними законами, кожна має окремі органи управління й окремо відбуває свої собори.
На протязі останніх 20 років відбулося кілька спільних конференцій єпископату і представників церковних управлінь цих трьох митрополій, що були присвячені загальноукраїнським церковним справам. На жаль, від кількох років такі конференції не відбуваються. Були натомість зустрічі й розмови самих єпископів, які крім того брали участь у спільних відправах.
Існують підстави думати, що провід Канадійської митрополії не зацікавлений тепер у спільних конференціях, що більше - від кількох років та митрополія виявляє більший інтерес до власних плянів, які довели її до втручання в життя іншої митрополії. Маємо на увазі прикрі події в житті УАПЦеркви в Австралії, де поглиблюється розкол на дві групи, з яких одна відірвалася від УАПЦеркви й приєдналася до Канадійської митрополії, зустрівши з її боку прихильне прийняття.
Саме тепер, коли відбувається наш Собор, в Австралії перебуває один з єпископів Канадійської митрополії та представник її Консисторії, як видно для того, щоб устабілізувати становище тих, що відірвалися від митрополії УАПЦеркви і подати тій групі хоч якусь допомогу. Очевидним є, що візита представників Канадійської митрополії плянована, до речі, в таємниці від двох інших митрополій, не ворожить нічого доброго для цілої Української Православної Церкви хоч би вже тому, що господарі (група, що відійшла від УАПЦ) використовують побут гостей лише і тільки для власного звеличання та посилення свого розкладового поступовання в Австралії, якій, між іншим, Московська патріярхія приділяє окрему увагу.
Цілком в іншому світлі представляються взаємини двох інших митрополій, а саме УАПЦеркви і УПЦеркви в США, до юрисдикції якої належать і країни Південної Америки. Від років вони співдіють, маючи за базу спільну й однакову відданість ідеології УАПЦеркви. УПЦ в ЗСА, як заможніша, постійно допомогає митрополії УАПЦеркви, що несе духовну опіку переважно незаможним людям, немічним і старшим віком у Західній Европі. Ці дві митрополії доложили багато труду для об’єднання всіх православних українців в єдиній Церкві, але, на жаль, не всі їхні зусилля увінчались успіхом.
На перешкоді цьому стали не наші добрі й побожні люди, а одиниці, що культивують відокремлення, правдоподібно, тільки на догоду собі. У зв’язку з таким станом надзвичайно важливою є постанова останнього Собору митрополії УАПЦеркви з 1969 року, в якій, зваживши теперішній стан Українського Православ’я та його насущні потреби поза Україною, той Собор кличе до створення спільного Собору всіх українських православних єпископів, що перебувають поза Україною. Вірю, що наш Собор не залишить цей заклик без відповіді, бож спільний Собор Єпископів життєво необхідний не тільки для піднесення перстижу всієї Української Православної Церкви, але й для її зміцнення та оборони як на сучасному етапі її існування, так і в майбутньому.
Взяти хоч би таку проблему, як забезпечення єпископських і священичих кадрів. З черги йдуть такі важливі справи, як поглиблення серед широкого загалу вірних ідеології УАПЦеркви та мобілізація всіх сил для творчої діяльности, зокрема серед мирян, обрання однієї системи підготовки священичих кадрів та вдосконалення методики віронавчання й достосування її до сучасних умов життя й потреб суспільства. Далі: збагачення Церкви в духовні й культурні цінності для наближення дня відродження нашої Церкви в Україні, спільна її репрезентація назовні та привернення УАПЦеркві належного їй місця в лоні Вселенського Православ’я.
VI
Нарешті, на сьогоднішньому етапі постала гостра конечність спільної оборони нашої Церкви проти її відвічного ворога -Москви, яка півроку тому заповіла нищівний наступ на УАП Церкву. Між іншим, дехто вважає, що постанови Московського Собору відносяться лише і виключно до УАПЦеркви в Европі й Австралії, бо, мовляв, у тих постановах нема згадки про УПЦеркву в США і Канаді.
Таку інтерпретацію постанов Московського Собору треба кваліфікувати як необачну, а може й злочинну, бо ж уже сьогодні всі ми є свідками зростаючого наступу на нашу Церкву в США. Пригадаймо хоча би головну мету надання автокефалії Православній Церкві в Америці. Так само існують поважні познаки на започаткування такого ж наступу на УПЦеркву в Канаді, який ведеться там дещо іншими засобами, з огляду на існуючі в тій Церкві внутрішні відмінності, про які ми вже згадували.
Вищесказане переконливо свідчить про те, якою життьовою конечністю є реалізація пропозиції Собору УАПЦеркви з 1969 року про покликання до життя спільного Собору всіх православних єпископів. Зрозуміння конечности такого Собору Єпископів існує серед Ієрархії, Духовенства і вірних нашої Церкви в ЗСА, одначе - дійти відразу до здійснення цієї конечности не так просто, в першу чергу з огляду на становище деяких єпископів, що опинилися під контролею політичних чинників або під впливом специфічних груп, що існують усередині їхньої юрисдикції.
Відрадним на цьому тлі є факт, що ось уже понад два роки митрополії УАПЦеркви і УПЦеркви в США являють собою фактично один церковний механізм, а в Ієрархії ще й спільного зверхника. У цьому факті треба бачити волю Божого Провидіння, яке показує нам шлях до збереження й зміцнення УАПЦеркви поза Україною. Тому за одне з найважливіших рішень, до якого повинен дійти наш Собор, вважаю постанову, яка б доручала Соборові Єпископів УПЦеркви в США поробити рішучі заходи до постання спільного Собору Єпископів, спочатку хоч би для двох митрополій - УПЦ в США і УАПЦеркви, і то в якнайкоротшому часі.
До чільних завдань Собору Єпископів цих двох митрополій треба включити обов’язок здобуття Українській Православній Церкві належного їй місця в лоні Вселенського Православ’я та повернення їй тих прав і привілеїв, що їх мала наша Церква-Мати Київська Митрополія до 1686 року, себто перед насильним її приєднанням до Московської патріярхії. Тут треба пам’ятати, що всі претенсії Московської патріярхії до нашої Церкви сперті саме на акті 1686 року. На акті насильства, який Вселенська Царгородська Патріярхія і інші патріярхії Сходу уневажнили томосом з 1924 року, ствердивши в ньому: «В історії написано, що відділення від нашого Престолу Київської Митрополії, що належала до нього, і приєднання її до Московської Православної Церкви відбулося проти канонічних правил, а тому й не важне».
22 роки тому відбувся в США Собор Поєднання, який об’єднав у мурах нашої Церкви в цій країні майже всіх єпископів та абсолютну більшість священиків і парафій. До об’єднання дійшли всі, хто був і залишився вірним нашій Церкві-Мучениці - Українській Автокефальній Православній Церкві.
Відчувши силу об’єднання тільки в одній країні, всі чергові Собори УПЦеркви в США, Собор Єпископів, Рада Митрополії й Консисторія постійно й щиро дбали про об’єднання всіх православних українців у вільному світі та усердно працювали для впорядкування і вдосконалення організаційної структури Української Православної Церкви в діяспорі. Для цього зроблено все, що було в доступних можливостях.
На жаль, не всі заходи нашої Церкви в США були успішними. Тому, з огляду на сучасний стан Українського Православ’я та нові й небезпечні обставини, в яких воно опинилось поза Україною, змусили Собор Єпископів і Раду Митрополії ще раз уважно проаналізувати існуючу ситуацію й дати Соборові рекомендації щодо дальших заходів, скерованих на досягнення дорогої для всіх православних українців мети: об’єднання їх в одній УАПЦеркві. Як дальший конечний крок у цьому напрямку Собор Єпископів і рада Митрополії вважають здійснення постанови Собору УАПЦеркви з 1969 року про покликання до життя спільного Собору всіх православних українських єпископів, що перебувають поза Україною.
Одначе, враховуючи реальні можливості на сьогоднішньому етапі, Собор Єпископів і Рада Митрополії пропонують створити на початок хоч би спільний Собор наших двох митрополій -УАПЦеркви і УПЦеркви в США. До нього з головних завдань цього Собору Єпископів, поза переліченими вище, належав би обов’язок продовження заходів для об’єднання в спільному Соборі всіх православних українських єпископів. Очевидно, із засягу діянь цього спільного Собору всіх українських православних єпископів будуть вилучені справи, що відносяться до внутрішнього життя й потреб кожної окремої митрополії чи єпархії.
(Далі буде…)
Подано у мовній редакції "Української Автокефалії", Uaoc.Net
передрук без дозволу редакції заборонений // в інтернеті друкується вперше
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 07:17,
, links to this post
Абхазька церква відокремилася від грузинської
Абхазька православна церква заявляє про своє офіційне відокремлення від грузинської церкви, повідомив в.о. керуючого Сухумсько-Абхазької єпархії ієрей Віссаріон (Апліаа) ввечері у вівторок. “Сьогодні абхазька церква офіційно відокремилася від грузинської церкви, відновивши тим самим історичну справедливість. Після закінчення грузинсько-абхазької війни ми (православні священики Абхазії) неодно-
разово заявляли про себе і зверталися до всіх вищих православних інстанції, але усі вони мовчали, бо не бажали псувати відносини з грузинської єпархією “, - сказав він.
За словами священика, раніше у вівторок у Сухумському кафедральному соборі відбулися збори всіх церковних служителів єпархії, на яких було прийнято це рішення.
“Оскільки Сухумсько-Абхазька єпархія підпорядковувалася з 1943 року грузинському католікосату і територія Абхазії була насильно долучена до Грузинської церкви, сьогодні ж ми можемо заявити про свою самостійність”, - сказав він.
Ієрей Віссаріон повідомив, що буде відновлена Абхазька помісна церква з двома єпархіями - Піцундською і Сухумською. У Піцунді раніше знаходився головний кафедральний собор.
“Ми маємо намір також звернутися до Московського патріархату, до глави Російської православної церкви за допомогою”, - сказав Віссаріон.
За матерiалами: РИА Новости
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 01:05,
, links to this post
Заява Рівненської єпархії УПЦ-КП
Вівторок, 15 вересня 2009 р.
Як стало відомо, 13 вересня група людей, які вказують себе громадою Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівного та з лютого 2009 року знаходяться під церковними заборонами, без благословення духовенства собору проводила несанкціонований збір підписів біля підходів до храму, роздаючи свої «Звернення до парафіян». У цьому «зверненні» зазначено, що на парафії Свято-Покровського собору
вже 6 років не проводяться щорічні загальні збори парафіян, що громада усунута від контролю за використанням церковних коштів, що в соборі відсутня ревізійна комісія, а також вказано, що на неодноразові звернення парафіян собору керуючий Рівненською єпархією митрополит Євсевій відповідає ігноруванням.
Група людей, імена яких вказані на «зверненні», очолюються Юрієм Олексійовичем Велігурським, який протягом останніх років, на вимогу Священноначалія Церкви, так і надав необхідних документів про своє рукоположення у сан пресвітера, був ще у лютому 2009 року заборонений у священнослужінні. Також у цьому списку – відлученні від спілкування з Церквою Богдан Лимар та Сергій Одарченко, які, перебуваючи сім місяців під церковними санкціями, ще й досі не розкаялися у своїх гріхах та продовжують, таким чином, свою антицерковну діяльність, направлену на очорнення Церкви та керуючого Рівненською єпархією.
Прес-служба Рівненської єпархії у своїй заяві від 6 березня цього року закликала засоби масової інформації області виважено, толерантно, обережно використовувати інформацію, особливо неперевірену, в якій висвітлюється життя Церкви та її духовенства. Але вищевказана група людей продовжує підбурювати віруючих людей до конфліктів та провокацій, використовуючи ЗМІ та пропонуючи їм робити власні журналістські розслідування.
Події 14-го вересня знову змушують прес-службу Рівненської єпархії УПЦ КП робити свою заяву:
Усі, наведені у «зверненні» Юрія Велігурського, Богдана Лимара, Сергія Одарченка та інших «вірян», факти є неправдивими, перекрученими та провокаційними. Насправді, останні парафіяльні збори у соборі проводилися 13 липня 2009 року і всі дії керуючого Рівненською єпархією митрополита Євсевія та громади Свято-Покровського собору м. Рівного були зроблені на підставі Статуту релігійної громади Свято-Покровського собору м. Рівного цілком законно та мають відповідні протоколи. Необхідно зазначити, що коли старшим священиком собору був Ю. Велігурський, то сам він цих зборів дійсно не проводив майже 5 років, а після його відсторонення збори нарешті було проведено.
А відносно контролю використання церковних коштів та ревізійної комісії, то така комісія при соборі працювала та працює постійно. За останні роки в соборі було проведено багато ремонтних та оздоблювальних робіт, кошти на які завжди контролювалися відповідними церковними комісіями. А, до речі, за часи керівництва собором Ю. Велігурським, у фінансових та матеріальних справах собору виникли багато чорних плям, остання з яких – зникнення вантажного автомобіля ЗІЛ -130, який коштує декілька десятків тисяч гривень!
Дивним, також, було спостерігати у недільний день 13 вересня біля собору працівників органів внутрішніх справ, яких запросив для наведення порядку на церковному подвір'ї депутат міської ради, відлучений від спілкування з Церквою Сергій Одарченко. на запрошення депутата Рівненської міської ради відлученого від церковного спілкування Сергія Одарченка, брали участь працівники органів внутрішніх справ.
Коли старший священик собору протоієрей Роман Довбета почав вимагати від Сергія Одарченка припинити несанкціоновані збори підписів та розблокувати підходи до собору, або буде викликано міліцію для наведення порядку біля собору, депутат Сергій Одарченко відповів: «А у нас тут є міліція, нас міліція охороняє!». На запитання протоієрея Романа до міліціонерів відносно їхньої присутності, той одержав відповідь, що вони тут знаходяться для забезпечення громадського порядку.
Міліцію, для слідкуванням за порядком на території храму, має право запрошувати лише настоятель храму чи представники парафіяльної ради, а не мирянин, відлучений від спілкування з Церквою! Як це було і в попередніх акціях цієї провокаційної групи, до неї активно залучені родичі та свояки Юрія Велігурського. Все говорить про продовження забороненими у служінні та відлученими від спілкування з Церквою людьми їхньої антицерковної діяльності, яка може в подальшому привести до найсуворіших церковних санкцій, у тому числі до повного відлучення їх від Православної Церкви.
Керівництво собору звернулося до начальника Управління МВС України в Рівненській області з проханням запобігти діям правопорушників, які дестабілізують спокій навколо Покровського собору та дати оцінку діям працівників міліції, які не маючи запрошення керівництва собору, наводили «правопорядок», слугуючи тим, хто робив біля собору беззаконня! Священноначаліє Рівненської єпархії закликає усіх вірних Української Православної Церкви Київського Патріархату не піддаватися на провокації представників цієї групи, очолюваної Юрієм Велігурським та Богданом Лимарем, а бути побожними та смиренними дітьми Церкви Христової!
Прес-служба Рівненської єпархії УПЦ КП
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 23:16,
, links to this post
Послання Святійшого Патріарха Варфоломія
Улюблені чада у Господі! Починаючи новий церковний рік, ми знову замислюємося про стан Божого творіння. Ми думаємо про минуле і каємося за все те, що ми зробили або забули зробити для збереження землі. Ми дивимося в майбутнє і молимося про те, щоб нам була дана та мудрість, яка буде спрямовувати наші думки і вчинки. Останні дванадцять місяців були періодом великої невпевненості для
всього світу. Фінансові та грошові системи, яким довіряли багато народу, і сподівалися, що вони стануть джерелом благ їх життя, породжували страх, невпевненість і бідність. Від глобалізованої економіки постраждали всі, навіть найбідніші, хто не брав ніякої участі в торгових угодах великих корпорацій.
Справжня криза дає нам можливість пошукати інший підхід до вирішення проблем, тому що методи, які створили ці проблеми, вже не можуть вважатися їх найкращим вирішенням. Треба ввести любов у всі наші справи, любов, яка викликає сміливість і співчуття. Людський прогрес не означає просто накопичення багатства і безрозсудне витрачання ресурсів землі. Боротьба з справжньою кризою виявила цінності тих, хто визначає долю нашого суспільства.
Тих, хто в змозі знайти фантастичні грошові суми для підтримки зрадила їх фінансова та грошова системи, але не готові надати навіть маленьку частку цих коштів, щоб вилікувати той жалюгідний стан, в якому опинилося творіння саме через ці цінності, або для того, щоб нагодувати голодуючих або напоїти спраглих, які стали жертвами цих самих цінностей. В особі кожної голодної дитини вимальовується одне питання до нас, і ми не повинні відвести свій погляд уникаючи відповіді. Чому це сталося? Це результат людської нездатності або людської волі?
Ми перетворили ринок в епіцентр наших інтересів, наших дій і, врешті-решт, нашого життя, забувши, що наш вибір вплине на життя майбутніх поколінь і обмежити кількість наших можливостей, які можуть бути спрямовані на добробут людини і творіння. Людська економіка, що перетворила нас у споживачів - кульгає. Божественна ікономія, створила нас за образом люблячого Творця, закликає нас любити і піклуватися про все творіння.
Образ, який маємо для самих себе, відображається в нашому ставленні до творінь. Якщо ми вважаємо, що ми тільки є споживачами, тоді ми прагнемо до самоутвердження через споживання всього творіння. Однак якщо ми вважаємо, що ми створені за подобою Божою, то тоді ми виявляємо у наших вчинках турботу і милосердя та намагаємося стати тими, якими ми були створені.
Помолімось під час Конференції Об’єднаних Націй з кліматичних змін, яка відбудеться в грудні в Копенгаґені, за Боже благословення, щоб усі розвинені країни співпрацювали з країнами, що розвиваються в області обмеження шкідливих викидів. Щоб у них була воля для збору та розумного використання необхідних грошових коштів, були прийняті всі необхідні заходи і всі працювали спільно для того, щоб гарантувати нашим дітям, що вони зможуть насолоджуватися добром цієї землі, яку вони отримають в спадок від нас. Справедливість і любов повинні бути присутніми в усіх аспектах економічної діяльності. Вигода, а тим більш короткотривала, не може і не повинна стати єдиним мотивом наших дій.
Давайте всі відновимо наші зобов’язання співпрацювати, щоб здійснити ті зміни, про які ми молимося, відмовитися від усього того, що шкодить творінню, змінити спосіб нашого мислення і, таким чином, радикально змінити наше життя.
Благодать Бога Творця і Промислителя і наші батьківські побажання, і патріарше благословення нехай будуть з усіма вами.
† Варфоломій
Милістю Божою АРХІЄПИСКОП Константинопольський - Нового Риму
і Вселенський ПАТРІАРХ ВСІЄЇ ПОВНОТИ ЦЕРКВИ:
БЛАГОДАТІ І СВІТУ СОТВОРИТЕЛЯ ВСІХ ТВОРІНЬ Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа
вересень 2009
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 07:34,
, links to this post
Бійня під храмом: добрий початок “діалогу”
Кулачні бої за церкву влаштували священики Московського та Київського патріархатів на Чернігівщині, не посоромившись, навіть, присутності єпископа Іларіона (Процика)
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 06:14,
, links to this post
Нове число “Білоруської Автокефалії”
Побачив світ новий номер «Білоруської Автокефалії» - журналу білоруського автокефального руху. Крім досить великої богословської частини, журнал містить документи УАПЦ і ряд історичних, аналітичних статей по темі українського автокефального руху. Останнє зроблено на численні прохання православних білорусів, які уважно стежать за подіями в боротьбі за Українську
Автокефалію, й цілком підтримують мудру й виважену жертовну позицію Блаженнійшого митрополита Мефодія й ієрархів УАПЦ. У журналі так само поміщені проповіді св. Василя (Липківського). Менше року пройшло із часу перекладу на білоруську мову Акафіста цьому Великому українському святому, а вже відомі випадки допомоги по молитві до Нього. Тому проповідницька спадщина св. Василя користується великою цікавістю серед православних білорусів.
- Завантажити новий випуск журналу можна цілком безкоштовно на сайті білоруської онлайн-бібліотеки ”Комунікат”
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 05:25,
, links to this post
Преподобний Амвросій про католицькі єресі / ч.1
Даремно дехто з православних дивуються існуючій пропаганді Римської Церкви, уявноій самовідданій діяльності її місіонерів та ретельності латинських сестер милосердя, і неправильно приписують Латинській Церкві таку важливість, що ніби-то, після того, як вона відпала від Православної Церкви, ця церква так і не була такою, а має необхідність шукати з нею об’єднання. Після чіткого дослідження ця думка
виявляється помилковою, а енергійна латинська діяльність не лише не порушує здивування, а й навпаки збуджує глибокий жаль в серцях людей благомислячих і тих, що розуміють істину:
Православна Східна Церква від апостольських часів і донині дотримується незмінних і непошкоджених нововведеннями, як вчень Євангельського і апостольського, так і передання св. отців та постанов Вселенських Соборів, на яких Богоносні мужі, що збиралися від усього світу, соборно склали божественний Символ православної віри, і, проголосивши його вголос усій вселенній в усіх відношеннях досконалим і повним, заборонили через страшні застороги будь-яке додавання до нього і віднімання, чи зміну, або переставлення в ньому хоча б однієї йоти. Римська ж церква давно впала в єресь і нововведення. Ще Василій Великий викривав у цьому деяких єпископів Риму в своєму посланні до Євсевія Самосатського. “Істини вони не знають, і знати не бажають; з тими, хто проголошує їм істину, вони сперечаються, а самі утверджують єресь” (Окруж. послан. § 7).
Апостол Павло заповідає віддалятися від пошкоджених єрессю, а не шукати з ними по’єднання, кажучи: “людини єретика, по першім та другім наставленні, відрікайся, знавши, що зіпсувся такий та грішить, і він сам себе засудив” (Тит. 3, 10, 11). Соборна Православна Церква не двократно, а багаторазово робила напоумлення окремій Римській Церкві, але та, незважаючи на всі справедливі переконання Православної Церкви, стояла все ж наполегливо у своєму хибному напрямі думок і дій.
Ще у сьомому столітті народилося в західних церквах неправдиве мудрування, що Дух Святий походить і від Сина. Спочатку проти цього нового розумування постали окремі папи, називаючи його єретичним. Папа Дамас так про нього каже на Соборному визначенні: “хто про Отця і Сина мислить правдиво, а про Духа Святого не правдиво, той єретик” (Окруж. послан., § 5). Те ж підтверджували й інші папи, Лев III і Іоан VIII. Однак більша частина їх наступників, спокусившись правами на перевагу, і знайшовши в тому для себе багато світських вигод, насмілилися змінити православний догмат про похождення Св. Духа, всупереч постанов Сьомого Вселенського Собору, також і всупереч зрозумілих слів Самого Господа в Євангелії: “що від Отця “(Ів. 15, 26).
Але як одна помилка, яку не вважають помилкою, завжди тягне за собою другу, і одне зло породжує друге, так сталося і з Римською Церквою. Тільки-но встигло з’явитися на заході це неправдиве мудрування, що Дух Святий походить і від Сина, як само породило інші подібні тому породження, і ввело з собою потрохи інші нові моменти, які здебільшого суперечать ясно зображеним в Євангелії заповідям нашого Спасителя, як наприклад: кроплення замість занурення в таїнстві Хрещення, відбирання в мирян божественної Чаші і вживання облаток і опрісноків замість хліба квасного, виключення з Літургії божественного закликання Всесвятого і Животворящого і Всезвершуючого Духа.
Також ввело нові речі, котрі порушують давні апостольські обряди Соборної Церкви, як-то: усунення хрещених немовлят від Миропомазання і прийняття Пречистих Таїн, усунення осіб в шлюбі від священства, визнання папи за особу непогрішиму і за місцеблюстителя Христового та ін. Таким чином, спотворило весь давній апостольський чин здійснення майже всіх Таїнств і всіх церковних установ, - чин, який містила стародавня свята і Православна Церква Римська, що була тоді чесним членом Святої Соборної і Апостольської Церкви (Окруж. остан. § 5, пункт 12).
Але головною єрессю Римської Церкви, не по суті, а за дією, є вигаданий догмат верховенства, чи вірніше гордовите шукання переваги єпископів Риму над іншими чотирма Східними Патріархами. Заради цієї переваги прихильники Римської Церкви поставили свого папу понад правил та постанов Вселенських Соборів, віруючи в його непогрішимість. Але якою є ця папська непогрішимість, свідчить правдива історія.
Про папу Іоана ХХІІІ говориться у визначенні Констанцького Собору, який скинув цього папу: “Доведено, що папа Іоан є грішником закоренілим і непоправним, був і є несправедливий, справедливо обвинувачений в вбивстві, в отруєннях та інших тяжких злочинах, який часто і наполегливо перед різними сановниками стверджував і доводив, що людська душа помирає і гасне разом з людським тілом, подібно до душі тварин і худоби, і що померлий аж ніяк не воскресне в останній день “. Беззаконня папи Олександра VI і його синів були такими жахливими, що, на думку сучасників, цей папа дбав про утвердження на землі царства сатани, а не Царства Божого. Папа Юлій II впивався християнською кров’ю, постійно для своїх цілей озброюючи християнські народи один проти одного (Духовн. бесіда 1858 № 41).
Є багато й інших прикладів, які свідчать про великі гріхи пап; але тепер говорити про них не час. Отже, за таких історичних свідоцтв про ушкодження єрессю і про гріхи пап, чи справедливо величаються папісти уявною гідністю Римської Церкви? Чи справедливо принижують Східну Православну Церкву, ґрунтують свою непогрішимість не на якійсь одній особі, а на вченні євангельському та апостольському і на правилах та постановах семи Вселенських і дев’яти Помісних Соборів? На цих Соборах були з усього світу мужі богонатхненні і святі, і настановили все що стосується потреб і духовних нужд Церкви, згідно з Св. Письмом. Тому, чи ґрунтовно чинять папісти, які заради світських цілей ставлять особу свого папи понад правил Вселенських Соборів, вважаючи свого папу більш непогрішимим?
Через усі висловлені причини Соборна Східна Церква припинила спілкування з окремою римською церквою, яка відпала від істини і від правил Соборної Православної Церкви. Римські ж єпископи, як розпочали гордістю, так гордістю і закінчують. Намагаються вони доводити, що ніби-то Православна Соборна Церква відпала від їх окремої Церкви. Але це несправедливо і навіть безглуздо. Істина свідчить, що Римська Церква відпала від Православної.
Хоч папісти заради уявної правоти виставляють на показ те, що патріархат, в часі єднання з Соборною Православною Церквою, в числі п’яти був першим і старшим, але це заради царственого Риму, а не через якусь духовну гідність, чи владу над іншими патріархіями. Несправедливо назвали вони і Церкву свою католицькою, тобто соборною. Частина цілим ніколи називатися не може, а Римська Церква до свого відступлення від православ’я становила лише п’яту частину єдиної Соборної Церкви. Особливо ж тому Римська Церква соборною називатися не повинна, що вона відкинула постанови Вселенських Соборів, рухаючись за неправдивим своїм розумування.
Декому кидається в вічі чисельність і повсюдність прихильників латинської Церкви, і тому вважають ті, хто неправильно розуміє істину, що через це є причина Латинській Церкві називатися Вселенською або Соборною. Але думка ця вельми помилкова, тому що ніде в Св. Письмі не приписується особливого духовного права множині і чисельності. Господь ясно показав, що ознака істинної Соборної Церкви не полягає у множині і чисельності, коли каже в Євангелії: “Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство” (Лк. 12, 32).
Є також приклад в Св. Письмі не на користь множини. По смерті Соломона, при сині його розділилося царство Ізраїльське, і Св. Письмо десять племен подає як відпалих, а два коліна, ті, що перебували вірними своєму обов’язку, як не відпалих. Тому марно Латинська Церква намагається доводити свою правоту множиною і чисельністю та повсюдністю.
(Далі буде…)
Переклад українською мовою - сайт Uaoc.Net
Подається за виданням : “Преподобний Амвросій Оптинський. Відповідь прихильним до Латинської Церкви. Про несправедливе величання папістів хибною гідністю їх Церкви“.
Тут можете залишити свої коментарі..
posted by fryevhen @ 05:08,
, links to this post